Сім подорожей Трурля і Кляпавція - Сторінка 11

Як же він здивувався, коли почув, що його колега нещодавно був у державі Пстриція і навіть збирався знищити Єхидну, що він узяв завдаток і вирушив у гори, де найчастіше бачили дракониху. На другий день Трурль повернувся, вимагаючи великої платні, а на доказ свого тріумфу показав драконишині сорок чотири зуби. Але сталося, певне, якесь непорозуміння, платню затримали до з'ясування справи. Трурль тоді страшенно скипів, кілька разів уголос нечемно висловлювався про монарха, а потім зник у невідомому напрямку. Відтоді про нього ні слуху ні духу, зате Єхидна, яка знову вигулькнула жива й здорова, ніби їй ніде й нічого, ще завзятіше спустошувала міста й села, викликаючи загальний розпач.

Ця історія видалася Кляпавцієві досить темною. Хоча й не годилося брати під сумнів слова, що їх зронили монарші уста. Він узяв повний сильних драконознищувальних засобів рюкзак і самотою вирушив у гори, сніжний хребет яких велично підносився над обрієм.

Дуже скоро він побачив на камінні перші сліди потвори; зрештою, якби він і не помітив їх, то впізнав би за специфічним запахом сірчаних випарів. Безстрашний Кляпавцій ішов далі, готовий щомиті скористатися із зброї, яку почепив собі через плече, й не спускаючи ока зі стрілки на драконоапараті. Стрілка якийсь час стояла на нулі, потім почала неспокійно тремтіти, а далі повільно, ніби долаючи невидимий опір, підповзла до одиниці. Тепер Кляпавцій уже не мав сумніву, що Єхидна десь неподалік. Це його дуже здивувало, йому навіть на гадку не спадало, що його випробуваний приятель і відомий теоретик Трурль припустився помилки в обчисленнях. І не знищив дракониху. Важко було повірити й у те, що, не виконавши обіцянки, він усе-таки став вимагати платні за незроблене.

Невдовзі Кляпавцій зустрів колону тубільців, які були видимо чимось дуже налякані, бо неспокійно глипали на всі боки й намагалися триматися гурту. Позгинавшись у три погибелі під важкими ношами, які тримали на плечах і на головах, вони вузенькою стежкою пробиралися вгору. Привітавшись, конструктор зупинив їх і запитав у переднього, що вони тут роблять.

— Несемо данину драконові, — відповів йому королівський урядовець нижчого рангу в латаному лапсердаку.

— Данину? Ага! І що ж це за данина?

— Усе те, чого вимагає дракон: золото, коштовне каміння, закордонні парфуми й безліч інших дуже дорогих речей.

Тут уже подиву Кляпавція не було меж, бо ж дракони ніколи такої данини не вимагають, а вже напевне не потрібні їм парфуми, що однаково не переб'ють їхнього натурального смороду, і тим паче готівка, яка їм і зовсім ні до чого.

— А дівчат дракон не вимагає, чоловіче добрий? — запитав ще Кляпавцій.

— Ні, не вимагає. Колись, правда, було. Ще торік водив я до нього по десять — п'ятнадцять, залежно від апетиту. Але відколи тут об'явився чужинець і сам-самісінький ходив по горах зі скриньками та якимись апаратами...

І тут поштивець урвав на півслові, неспокійно скинувши оком на Кляпавцієву зброю та інструменти, а найбільше на великого годинника-драконолічильника, що весь час цокав, пострибуючи червоною стрілкою на білому циферблаті.

— І таке самісіньке все мав, як ваша вельможність, — тремтячим голосом сказав він. — Геть усе таке саме...

— Я випадково купив усе це на базарі, — збрехав конструктор, щоб приспати його занепокоєння. — А ви, бува, не знаєте, що сталося з отим чужинцем?

— Що сталося? Цього вже ми не знаємо. А було все це так. Одного разу, зо два тижні тому — чи правду я кажу, куме Барбароне? Два тижні, не більше?

— Еге ж, правду кажете, правду, чого б мали неправду казати? Вже тижнів зо два, або й чотири, а може, й шість.

— Так от! Прийшов він до нас, попоїв; гріх сказати, заплатив чесно, подякував, роздивився, постукав по колоді, запитав про торішні ціни, апарати порозкидав, щось там собі заповзято та старанно виписував одне по одному з циферблатів у таку маленьку червону книжечку, що носив за пазухою, потім той — як його, куме? — тер... темпер... не вимовлю, хай йому!

— Термометр, старосто!

— Еге ж, певно, що так! Витягнув термометра й каже, що це на драконів. Стромляв його і туди, й сюди, щось писав у тому своєму зошиті, тоді апарати поскладав у торбу, торбу на плечі, попрощався та й пішов. І більше ми його й не бачили. А було воно так. Тієї самої ночі щось гримнуло, тріснуло, але далеко. Ніби за Мидраговою горою. Це та, що коло тієї он груші з шулікою на вершечку, її ще Пстрицієвою прозивають по королю нашому вельможному, а ота, з другого боку, що ніби дуже притулена, як, даруйте на слові, дві половинки в сідниці, то зветься Пакуста. А то, пане, через те сталося, що одного разу...

— Бог з нею, з тією горою, чоловіче добрий, — сказав Кляпавцій, — кажете, щось грюкнуло. Що ж було потім?

— Потім — то вже зовсім нічого не було. Як грюкнуло, то халупа й стала боком, так що я з лави на підлогу впав. Але я вже звик до цього, бо не раз як дракониха, бува, об хату почухається, то й не так іще тіпне! Ось хоч би й Барбаронів брат, його в шаплик з білизною кинуло, бо вони саме прали, коли драконисі почухатися закортіло...

— Ближче до діла, голубе, до суті! — заволав Кляпавцій. — Отже, грюкнуло, ви впали на підлогу, і що далі?

— Я ж ясно кажу, що нічого. Якби щось було, то було б про що говорити, а як нічого нема, то й нема, чого тоді язиком молоти? Правду я кажу, куме Барбароне?

— Істинну правду!

Кляпавцій кивнув головою й пішов, а вервечки носіїв подерлися знову вгору, згинаючись у три погибелі — така тяжка була данина драконові. Кляпавцій здогадувався, що вони складуть її у визначеній драконом печері, але не хотів більше ні про що розпитувати, бо й так весь аж упрів від розмови зі старостою та його кумом. Зрештою, він іще до того чув, як один із тубільців казав другому, що дракон вибрав таке місце, "аби і йому, і нам було близько..."

Кляпавцій ішов швидко, орієнтуючись по драконоіндикатору, що повісив собі на шию, але не забував і про лічильник; та той усе показував нуль і вісім десятих дракона.

"Чи то якийсь таємничий дракон, чи що за лихо?" — думав дорогою Кляпавцій, зупиняючись щохвилини, бо сонце палило немилосердно, від спеки тремтіло повітря над розігрітим камінням, навколо не було ані билиночки, тільки порепана земля у заглибинах скелі та розпечені кам'яні брили, що тяглися ген до величних вершин.

Минула година, сонце хилилося вже на другу половину неба, а він усе йшов і йшов: піщаними рівнинами, гірськими перевалами, аж доки опинився в місцевості, де земля була покраяна глибокими ярами та тріщинами, заповненими холодною пітьмою. Червона стрілка підповзла до дев'ятки під одиницею і, пострибавши, завмерла.

Кляпавцій поклав рюкзак на виступ скелі й саме витягав протидраконницю, коли стрілка шалено застрибала. Схопивши редуктор імовірності, він швидким поглядом обвів околицю. Кляпавцій стояв на гірській гряді й міг заглянути в углиб яру, де щось ворушилося.

"Це вона, — подумав він, — адже Єхидна жіночого роду".

Йому спало на думку, що, може, через це вона й не вимагає дівчат. Але ж колись вона їх охоче приймала. Дивно, дуже дивно. "Проте зараз найголовніше — це спритність!" — подумав Кляпавцій і про всяк випадок дістав з рюкзака драконодеструктор — його поршень витискує драконів у небуття. Він виглянув з-за рогу скелі. Внизу, в улоговині, по дну висхлого потоку сунула сіро-бура дракониха із запалими наче від голоду боками. В голові у Кляпавція вихором закружляли думки. Може, її анігілювати, змінивши знак драконової матриці з позитивного на негативний, внаслідок чого статистична ймовірність антидракона візьме гору над драконом? Але це ж страшенно небезпечно, коли взяти до уваги, що навіть незначний струс може викликати катастрофічну зміну. Крім того, детальна депробабілізація зробила б неможливим дослідження натури Єхидни. Конструктор завагався, уявивши собі спокусливу картину: величезна драконяча шкура в його кабінеті, десь між вікном та книжковою шафою. Та не час було поринати в мрії, хоча, з другого боку, — віддати б у драконозоопарк зразок такого чудного дракона... — майнуло йому в голові. Поки Кляпавцій спускався з гірського перевалу, він устиг навіть подумати, яку наукову працю можна було б підготувати на основі такого чудового матеріалу... Він переклав фузію з редуктором у ліву руку, а правою узяв заряджену антиголовою рушницю, прицілився й натиснув на спуск. Загуркотіло, хмарка диму огорнула мисливця, і на мить він утратив потвору з очей.

Старі казкарі розповідають про драконів силу неймовірних речей. Наприклад, нібито дракони мають по сім голів. Але такого не буває. Дракон може мати лише одну голову, бо вже дві голови страшно сварилися б і сперечались. Тому багатоголовці, як їх називають учені, вимерли внаслідок внутрішніх чвар. Вперті й тупі зроду, ці потвори не терплять, щоб їм бодай у чомусь суперечили; отже, дві голови на одному тілі призводять до скорої смерті, бо кожна, іншій на зло, утримується від їжі й навіть старається не дихати, — відомо, чим це кінчається. Саме цю феноменальну властивість використав Евфорій Вразливий, винахідник антиголівної рушниці. В тіло дракона влучають невеличкою, зручною електронною голівкою, й одразу ж усередині зчиняється колотнеча. Відтак дракон, ніби його правець ударив, нерухомо сидить на одному місці добу, тиждень, часом — місяць; бувало, що аж через рік він вмирав від виснаження. В такому стані з ним можна робити геть усе. Але уражений Кляпавцієм дракон поводився якось дивно. Він зіп'явся на задні лапи й так рикнув, що каміння посипалось, і так бив хвостом, що запахло викресаними іскрами; а тоді почухав за вухом, відкашлявся й посунув собі далі. Не ймучи віри очам, Кляпавцій майнув через гірський хребет до гирла висхлого потоку; Тепер йому ввижалась уже не те що наукова праця чи стаття в "Драконячому альманасі", а щонайменше монографія на крейдяному папері з портретом автора й фотографією дракона!

За поворотом, причаївшись під камінням, він приклав до ока метальник неймовірності, прицілився і запустив депосибілітатизатори. Ложе сіпнулось у нього в руці, розігріта рушниця оповилася серпанком, а дракон — ореолом, як місяць на негоду, але — не щез. Кляпавцій удруге зробив дракона зовсім неймовірним; напруга імпобілітативності стала такою, що метелик, який пролітав над ним, почав вимахувати крильцями, вдавшись до азбуки Морзе, другу "Книгу джунглів", а серед скель замиготіли тіні ворожок, відьом, русалок, виразно чутний тупіт копит сповіщав, що за драконом десь гарцюють кентаври, добуті з неможливості страшенним напруженням метальника.