Сім подорожей Трурля і Кляпавція - Сторінка 18

Другий шлях, новий, Імперія Мірапудів відкрила, коли її невільники-ракетники пробили тунель завдовжки в шість мільярдів промиль крізь Білий Гаврозаврон.

Північний вхід до тунелю так слід шукати: від останнього з Більших Сонць протягом семи електричних отченашів курс просто на Полюс тримаючи. Потім малим галсом — ліворуч, доки з'явиться вогниста стіна, — тобто бік Гаврозаврона, а в ньому, як чорну цятку в білому полум'ї, видно отвір тунелю. Звідси лети, мов куля, просто вниз, нічого не боячись, бо вісім кораблів борт у борт можуть пройти тунелем; ніде більше не побачити краєвиду, схожого на той, який видно крізь бортові ілюмінатори. Спершу промайне Вогнепад Жаропилів, а далі вже залежно від погоди; коли нутрощі зірок розбурхані магнетичними бурями, котрі клубочаться за один чи два мільярди миль далі, видно великі вузли полум'я та його розжарені артерії з тромбами білого вогню, а коли буря ближча чи насувається тайфун Сьомої Сили, то тремтить склепіння, мовби біле тісто жару от-от мало впасти, та це лише так здається, бо воно летить, а не падає, і горить, а не згоряє, утримуване підпорами Потужних Полів. Дивлячись, як набрякає Протуберанційна М'якоть, а джерела довгих блискавиць, що їх звуть Пекельцями, стугонять і насуваються, слід міцніше стиснути штурвал, бо тут потрібно мати неабияку стерничу вправність, і дивитися слід не в карту, а в сонячні нутрощі, бо ніхто не пройшов так само той шлях двічі. Немов багнетом убитий в Гаврозаврон, тунель увесь звивається, крутиться і здригається, як вуж під ударами; тому слід весь час тримати очі широко розплющеними, не розлучатися з рятівним льодом, що прозорими бурульками оточує скло шоломів, і пильно вдивлятись у вогненну стіну, що мчить на тебе, випинаючись і гугочучи язичиськами полум'я, вогню, і, чуючи, як шкварчить, шмагана вогнем і облизувана сонячним жаром, обшивка корабля, ні на що, крім власної спритності, не покладатися. А водночас слід зважати й на те, що не кожен порух вогню і не кожен поворот тунелю неодмінно є ознакою зоретрусу чи обвалу білих океанів жару, отож, затямивши це, досвідчений стерничий не буде намарно вдаватися до помп, щоб згодом досвідченіші не взяли його на глум, що хотів краплиною аміаку остудити одвічне палахкотіння зорі. А коли хтось запитає, що робити, коли корабель справді потрапить у зоретрус, йому будь-хто з бувалих зореплавців одразу скаже, що тоді лишається зітхнути, бо на більше приготування до смерті часу все одно не вистачить, а очі можна, залежно від бажання, або заплющити, або розплющити, бо їх однаково прохромить вогонь. Але таке лихо трапляється надзвичайно рідко, бо клямристі клямри, встановлені Мірапудовими Імпериками, як слід тримають склепіння і взагалі швидкісна крізьзоряна подорож поміж блискучими вигнутими люстрами Гаврозаврона досить приємна. Цілком слушно також говорять, що коли хтось потрапив до тунелю, то швидко з нього вийде, чого, навпаки, не скажеш про Чорну Пустелю. А якщо навіть раз на століття тунель зіпсує зоретрус, однаково іншої дороги, крім цієї, немає. Як свідчить сама назва, Пустеля чорніша від ночі, бо світло сусідніх зірок не зважується падати на неї. Товчуться там, як у мортирі, з жахливим бляшаним скреготом рештки кораблів, які через зрадливість Гаврозаврона збилися з дороги й порозколювалися в обіймах бездонних вирів, щоб під тиском невблаганної гравітації кружляти так аж до останнього оберту галактики. На схід від Чорної Пустелі розташоване королівство Слизькощелепих, на захід — Окоруких, а на південь біжать до легшої сфери блакитної Лазуреї дороги, густо всіяні смертовиськами, а далі — до полум'янолистого Мургунда, де кривавиться архіпелаг беззалізних зірок, званий Каретою Алькарона.

А сама Пустеля, як про це вже йшлося, так само сповнена чорноти, як сонячний пасаж Гаврозаврона — білизни. Та не все лихо там від вирів, від піску, що потоками сиплеться з висоти, і шалених метеоритів, — адже ходять чутки, що в невідомому місці, в похмурих нетрях, на незвіданій глибині з давніх-давен сидить собі певне створіння, а може, — нестворіння, що його звуть Незнанцем, бо той, хто дізнався б його справжнє ім'я, зустрівшися з ним, уже нічого світові не розкаже, бо його вже не побачить. Розповідають, що Незнанець той — розбійник-чародійник і що живе він у власному замку, збудованому з чорної гравітації, що рови в тому замку — вічна громовиця, мури його — абсолютне небуття, що його вікна сліпі, а двері глухі; Незнанець чатує на каравани, а коли розбере його великий голод за золотом і кістяками, він дмухає чорним порохом у диски дороговказів, а як погасить їх і спровадить мандрівників з безпечного шляху на манівці, вихором вихоплюється з небуття, стискає їх обручами і тягне в ніщо свого замку, пильно стежачи, щоб не загубити найменшої рубінової шпильки — такий уже він у своїх страхіттях акуратний. А потім уже тільки пообгризані уламки кораблів випливають з нізвідки і кружляють по пустелі, а слідом за ними довго летять заклепки, як кісточки, виплюнуті з пащі монстра-Незнанця. Але відколи невільничою працею ракетників-мурашок пробито гаврозавронівський тунель і космічний флот поплинув цим найсвітлішим у світі руслом, шаленіє позбавлений здобичі Незнанець, і жаром свого гніву так розвіює морок Пустелі, що його тіло просвічує крізь чорний мур гравітації, наче кістяк почвари, яка фосфоресціює у своїй труні. Дехто з мудрагелів каже, що його взагалі нема й ніколи не було. Добре їм так говорити й, певне, легко, бо важче пробувати змалювати незбагненні речі, сидячи десь у літній тиші далеко від Чорноти і Жарів. Не вірити в монстра легко, важче його перемогти і втекти від його огидної жадібності. Хіба ж не поглинув Незнанець самого мургундського Кібернатора з вісімдесятьма особами почту на трьох кораблях, так що нічого від тих магнатів не залишилось, крім надгризених пряжок, знайдених селянами Малої Соляри, викинутих на їхній берег туманним прибоєм мороку? Хіба ж не пожер він їхніх мужів без ліку, нещадно і немилосердно? Отож нехай тиха електрична пам'ять вшанує тих непохованих, якщо не знайдеться когось, хто б помстився по-лицарськи їх убивці згідно з прадавнім зоряним правом".

Все це вичитав Трурль котрогось разу у спорохнявілій від давності книзі, купленій випадково у якогось перекупця, тож відразу поніс її до Кляпавція і прочитав ще раз голосно про всі ці дивовижні речі, бо вони дуже припали йому до вподоби.

Кляпавцій, як премудрий конструктор і знавець Космосу, звиклий до сонць і туманностей всілякої масті, тільки посміхнувся, кивнув головою і каже:

— Сподіваюся, що ти не віриш жодному слову цієї байки?

— А чого б мав не вірити? — обурився Трурль. — Поглянь, тут є навіть чудова гравюра з. зображенням Незнанця, який пожирає два сонячні кораблі й ховає здобич до льохів. Зрештою — хіба ж нема тунелю в суперзірці, щоправда в іншій, Бет-ель-Гейській? Ти ж не настільки ігноруєш космографію, щоб піддати все це сумнівові...

— Щодо гравюри, то я зараз же можу намалювати дракона з очима як тисяча сонць кожне, якщо для тебе малюнок — доказ правди, — сказав Кляпавцій. — А щодо тунелю, то, по-перше, він завдовжки всього два мільйони миль, а не якісь мільярди, по-друге, ця зірка вже майже холодна, а по-третє, подорожування тунелем абсолютно безпечне, про що ти чудово знаєш, бо сам туди літав. А щодо так званої Чорної Пустелі, то насправді це просто велика, завширшки в десять кілопарсеків маса космічного сміття, яка кружляє між Маєридією і Тетрархідою, а не біля якихось Вогнеголовів чи Гаврозаврів, яких узагалі не існує; і ще правда, що там темно, але це просто від сили-силенної бруду, ніякого Незнання там, звісно, нема! Це навіть не правдивий давній міф, а просто дешева баєчка, витвір фантазії якогось недоумка.

Трурль затиснув уста.

— Бог з ним, із тунелем, — сказав він. — Ти вважаєш, що тунель безпечний, бо то я ним літав; а якби це був ти, ми б почули зараз зовсім інше. Але бог з ним, з тим тунелем. А щодо Пустелі й Незнанця, я не люблю словесних аргументів. Треба туди поїхати, тоді сам переконаєшся, що з цього, — він підняв зі столу грубу книжку, — правда, а що ні!

Кляпавцій відраджував його від цього наміру, а коли переконався, що Трурль, упертий, як завжди, і гадки не має, щоб відмовитись від такої незвичної експедиції, спершу сказав, що не хоче його більше бачити, але незабаром і сам почав збиратися в дорогу, бо не хотів, щоб приятель загинув самотньо — удвох воно якось веселіше дивитися смерті в очі.

Набравши тоді всякої всячини, бо ж дорога мала пролягати крізь пустки (щоправда, не такі мальовничі, як описувала книга), вони вирушили своїм випробуваним кораблем; під час польоту зупинялися то тут, то там, щоб розпитатися, особливо, коли минули межі простору, про який знали все якнайдокладніше. Проте від тубільців небагато можна було дізнатися; вони могли доречно розповісти про найближчі околиці, а про те, що містилося й діялося там, де вони ніколи самі не бували, патякали казна-що, — до того ж — з подробицями, захоплено й перелякано водночас. Кляпавцій називав такі розповіді коротко — корозійними, маючи на увазі ту корозію-склерозію, яка вражає всі старечі уми.

Та коли вони наблизились десь за п'ять-шість мільйонів вогневих подихів до Чорної Пустелі, до них дійшли чутки про якогось велетня-розбишаку, званого Розбійником-Диплоєм; при цьому ніхто з оповідачів ані його ніколи не бачив, ані не знав, що б мало означати чудне слово "Диплой", яким цю істоту називали. Трурль думав, що хтозна, чи це не перекручений термін "діполь", що могло б свідчити про полярну й суперечливу двоїсту природу розбійника, але Кляпавцій, як більш розважливий, волів утриматися від гіпотез. Здається, — про це йшлося в чутках, — той розбійник був жорстокий і запальний, — бо обібравши жертви до нитки, він ніяк не міг задовольнити своєї страшенної жадоби й захланності, тому, перше ніж випустити їх на волю, ще довго й люто бив. Конструктори хвилинку порадились, чи не слід запастися якоюсь вогнепальною чи холодною зброєю, перш ніж перетнути чорний край Пустелі, але потім дійшли висновку: найкращою зброєю є їхній розум, вигострений конструкторством, далекоглядний і універсальний; і поїхали, як були.

Слід визнати, що Трурль під час дальшої подорожі взагалі зазнав гіркого розчарування, бо зоряні роззориська, полум'яні пломениська, пустельні пустища, метеоритні рифи і мандрівні скелі в старій книжці були описані значно кращими, ніж насправді явилися окові подорожнього.