Сім подорожей Трурля і Кляпавція - Сторінка 2

Він весь час говорив своє, але офіцер, що його допитував, не йняв тому віри. Та коли б він навіть і захотів звільнити в'язня, то це не входило до його компетенції. Тож справі дали хід, а Кляпавція тим часом взяли на тортури, більше із службового обов'язку, ніж з реальної потреби. За тиждень все обернулося на краще: виправдавши, його вислали до столиці, і там він, проінструктований щодо двірського етикету, сподобився честі аудієнції в короля. Він навіть одержав сурму, бо кожен громадянин сповіщав про своє прибуття в урядові місця, як і про вибуття звідти, звуком сурми, а службова запопадливість повсюдно в державі була така, що без сигналу-побудки й на схід сонця не зважали.

Мегерик, як і слід було сподіватися, зажадав од нього нової зброї; Кляпавцій пообіцяв виконати цю монаршу забаганку й запевнив, що його мета — зробити переворот у військовій справі.

— Яка, — перш за все запитав він, — армія непереможна? Та, що має кращих полководців і дисциплінованіших солдатів. Полководець наказує, а солдат слухається, тому перший має бути розумний, а другий — дисциплінований. Одначе кожна мудрість, навіть військова, має свою межу. Найгеніальніший полководець і той може натрапити на рівного собі. Він може також полягти на полі бою й осиротити своє військо або й чогось гіршого накоїти. Бо хіба ж не небезпечна зграя огрубілих у боях штабістів, яким бойова слава так ударила в голову, що вони стали зазіхати на трон? І хіба не завдало це шкоди численним королівствам? Отож і виходить, що полководці — це врешті зло, і йдеться про те, щоб знешкодити це зло. Далі — військова дисциплінованість полягає в тому, щоб армія точно виконувала накази. Ідеалом військового статуту є така армія, яка з тисячі грудей робить одні, з тисячі думок — одну думку й волю. Запорукою цього є вся армійська дисципліна, муштра, маневри й навчання. Через це уявити собі таку армію, що діяла б достоту як один і сама собі була творцем та реалізатором стратегічних планів, просто неможливо. І хто ж може бути втіленням такого ідеалу? Тільки одна особа. Бо нікого так не слухаєшся, як самого себе, й ніхто так охоче не скоряється командам, як той, хто сам собі дає ці команди. До того ж, одна особа не може розбігтися в різні боки, не може не послухатися самої себе або ремствувати сама на себе. Отже, річ у тім, щоб той послух, оту любов до самого себе, що властива індивідові, зробити властивістю тисячних лав. Як цього досягти?

Тут Кляпавцій виклав королеві, що уважно слухав його, прості, як усе геніальне, ідеї доктора Гарганціяна.

— Кожному призовникові, — пояснював він, — вгвинчується спереду вилка, а ззаду — розетка. За наказом "Увімкнись!" — штепселі вскакують у розетки, і замість юрби цивільних, якою вони були хвилину тому, постає загін ідеального війська. Коли окремі голови, що досі були повні позаказармових дурниць, усі, як одна, переймаються справжнім військовим духом, то не лише автоматично виникає дисципліна, завдяки якій уся армія чинить спільне, бо є одним духом у мільйонах тіл, а водночас з'являється і мудрість. А та мудрість прямо пропорційна чисельності війська. Взвод наділений розумом сержанта; рота — розумна як штабс-капітан, батальйон — як дипломований полковник, а дивізія, навіть її резерв, варта всіх стратегів, укупі взятих. В такий спосіб можна створити з'єднання просто надгеніальні. Вони не можуть не виконати виданих наказів, бо хто ж не слухає самого себе? Таким чином припиняються різні фанаберії та вибрики окремих осіб, залежності від випадкових примх командувачів, їхні взаємні заздрощі, суперництво, конфлікти. Об'єднані в такий спосіб загони не варто переформовувати, бо внаслідок цього виникне тільки розгардіяш. Моя ідея — це армія без вождів, армія — сама собі вождь! — закінчив Кляпавцій свою промову, що справила велике враження на короля.

— Іди відпочинь, — мовив нарешті монарх, — а я пораджуся зі своїм генеральним штабом.

— Ох, не чиніть цього, Ваша Королівська Величносте! — заволав хитрий Кляпавцій, прикидаючись дуже збентеженим. — Так само вчинив імператор Турбульйон, а його штаб, щоб зберегти свої посади, відхилив проект, після чого Турбульйонів сусід, король Емалій, напав з реформованою армією на імперію Турбульйона і вщент розбив її, хоча мав у вісім разів менше війська!

Сказавши це, він подався до відведених йому апартаментів і оглянув кульку. Побачив, що вона аж побуряковіла, і зрозумів — Трурль чинив подібне у короля Потворика. Невдовзі сам король доручив Кляпавцієві переробити одну роту піхоти. І ось цей маленький загін, умить перейнявшись єдиним духом, закричав: "Бий-убий!" — і, кинувшись із пагорка на три озброєні до зубів королівські кірасирські ескадрони, що ними командувало аж шестеро викладачів Академії Генерального штабу, ущент розбив їх. Дуже засмутилися всі маршали, штабні й стройовики, генерали й адмірали, яких король одразу ж вигнав на пенсію. А сам монарх, пересвідчившись, що Кляпавцієва реформа — це й справді переворот у військовій справі, доручив йому реорганізувати всю армію.

І ось збройово-електрифікаційні заводи почали вдень і вночі виготовляти вагони штепселів, які вгвинчувано було там, де належиться, по всіх казармах. Кляпавцій, діставши від короля купу нагород, їздив інспектувати гарнізон за гарнізоном; а Трурль, що розгорнув таку саму діяльність у державі Потворика, через відому всім ощадливість цього монарха змушений вдовольнитися вічним титулом Великого Запроданця Вітчизни. Обидві держави готувалися до військових дій. Охоплені мобілізаційною лихоманкою, готували як звичайну, так і ядерну зброю, від світання до смеркання чистячи гармати й атоми, щоб вони блищали згідно із статутом. Конструктори, яким, власне кажучи, вже нічого було робити, почали нишком пакувати речі, щоб, як прийде пора, зустрітись у домовленому місці, біля залишеного в лісі корабля.

Тим часом в казармах, особливо піхотних, діялося щось чудне. Роти не вчилися вже муштри, і їм не треба було рахувати, щоб довідатися, скільки їх є: бо хіба ж може сплутати праву ногу з лівою той, хто має тільки дві, та й рахувати йому нема чого, аби пересвідчитися, що він один. Любо було дивитись, як ці нові частини ходили строєм, як виконували "Наліво рівняйсь!" і "Струнко!". Проте після вправ між ротами починалися розмови: крізь відчинені вікна казарм, перебиваючи один одного, долинали вигуки про поняття відносної істини, про судження аналітичні та синтетичні або про буття як таке, бо колективна мудрість дійшла й до цього. Осягнуто було й засади філософії. А один саперний батальйон навіть скотився до чистого соліпсизму, проголосивши, що, крім нього, нічого реального не існує. Оскільки з цього випливало, що немає ні монарха, ані супротивника, то цей батальйон довелося розформувати по інших ротах, які стояли на позиціях епістемологічного реалізму. Десь тоді ж таки в Потвориковій державі шоста десантна дивізія перейшла від військових вправ до містичних і, занурившись у споглядання, мало не потонула в струмку. Зрештою, ніхто не знає, як там було насправді, досить того, що саме в цей час проголошено війну — і полки, брязкаючи залізом, почали з того і з того боку повільно підступати до кордону.

Закон доктора Гарганціяна діяв з невблаганною закономірністю. Коли військові частини об'єднувалися в одну, пропорційно зростала й їхня естетична вразливість, досягаючи максимуму в масштабі дивізії; тому такі штучні колони, такої могутньої сили, побачивши якогось метелика, легко збочували з дороги, а коли моторизований корпус імені Бардзолімуса підійшов під ворожу фортецю, яку треба було взяти штурмом, то розроблений уночі план нападу виявився лише чудовим малюнком цієї фортеці, до того ж виконаним в абстракціоністській манері, що геть суперечила військовим традиціям. В складніші філософські проблеми, водночас через властиву геніальним особистостям неуважність, ті великі частини по всіх усюдах залишали зброю й важке спорядження, зовсім забуваючи, що вони йдуть на війну. А щодо цілих армій, то їхній духовний світ був заполонений безліччю комплексів, як то звичайно буває в надзвичайно обдарованих особистостей. Через це довелося додатково постачити кожну армію спеціальною психоаналітичною бригадою, яка вдавалась у поході до відповідних заходів. Тим часом під невпинні звуки литавр обидві армії поволі займали вихідні позиції. Шість полків штурмової піхоти, з'єднавшися з бригадою гаубиць і батальйоном запасу, склали, коли до них іще приєднали карну роту, "Сонет про таємницю буття", і це під час нічного маршу на позицію. По обидва боки кордону почалося якесь замішання; вісімдесятий марлабардський корпус кричав, що треба, зрештою, хоч би там що визначити поняття "ворог", бо воно, мовляв, обтяжене логічними суперечностями, може, й узагалі безглузде.

Парашутні війська намагались алгоритмізувати навколишні села, лави стикались одна з одною; отож обидва королі змушені були посилати флігель-ад'ютантів і надзвичайно повноважних кур'єрів, щоб навести лад у військах. Проте кожен із них, тільки-но підлітав і зупиняв коня, як одразу ж підключався до відповідного корпусу, щоб довідатися, звідки таке безладдя, і вмить зливався духовно з корпусом, і залишалися тоді королі без ад'ютантів. Виявилось, що свідомість — це страшна пастка, в яку можна увійти, але вийти — зась. На очах самого Потворика його кузен, великий князь Дербульйон, прагнучи підбадьорити військо, підскочив до рядків і тільки-но підключивсь, як одразу духом влився і злився — і його вже не стало.

Збагнувши, що справи кепські, хоча й не знати чого, Мегерик кивнув своїм дванадцятьом персональним сурмачам. Кивнув своїм і Потворик, що стояв на командному пагорку. Сурмачі приклали бронзу до вуст, і з обох боків заграли сурми, даючи знак до бою. На той протяглий сигнал ворожі армії остаточно з'єдналися. Грізний залізний брязкіт замкнутих контактів полетів з вітром на майбутнє бойовисько і замість тисяч бомбардирів і канонірів,"навідників і набивачів, гвардійців і артилеристів, саперів, жандармів та командирів — постали два велетенських духи, що мільйоном очей подивились один на одного через широку рівнину під білими хмарами, і запала тоді хвилина цілковитої тиші.