Син Сонця - Сторінка 16

Цього разу на шкіпера напала дуже тяжка пропасниця, і Гриф сам повів "Дядька Тобі" у його щорічний рейс до атолів. Він вирішив податися насамперед до Лю-Лю, найдальшого з усіх, і ось заблукав із зіпсованим хронометром серед океану.

II

Зірки тієї ночі не показувалися, а другого дня не виглянуло сонце. Залягла вогка задушлива тиша, яку часом уривав раптовий шквал із хлющею. Щоб не заплисти далеко під вітер, шхуна лягла в дрейф. Так проминуло чотири доби. Хмари не розходилися, сонце зовсім не виглядало, а як на хвильку де-не-де й проблискувала зірка, то така неясна, що по ній ніяк було визначити розташування шхуни. Тепер уже й найзеленішому новакові було ясно, що насувається буря. Подивившись на барометр, що весь час показував 29,90. Гриф вийшов на палубу і здибав Джекі-Джекі; обличчя тубільцеве було таке саме похмуре й тривожне, як небо й повітря.

Джекі-Джекі, досвідчений моряк-тонганець, був щось ніби за боцмана чи за другого помічника й порядкував мішаною канацькою командою.

— Думаю, великий буде буря, — сказав він. — Я вже, либонь, разів п'ять або шість таке бачив.

Гриф кивнув.

— Буде ураган, Джекі-Джекі. Барометр скоро впаде до самого споду.

— Авжеж, — погодився тонганець. — Буде пекельний вітер.

Хвилин за десять вийшов і Сноу на палубу.

— Починається, — сказав він. — Уже 29,85. Барометр хитається. Відчуваєте, яка спекота? — Він витер з лоба піт. — Мене аж нудить. Так би зараз і виблював увесь сніданок.

Джекі-Джекі всміхнувся.

— Моя теж усередині все перевертається. Так завжди буває перед великий буря. Але "Дядько Тобі" добрий шхуна. Він геть усе витримає.

— Поставте штормовий трисель та клівер на грот, — звернувся Гриф до помічника. — І зарифте всі вітрила, поки приберемо їх. Хтозна, що воно там буде. Та стягніть їх подвійними сезнями.

Ще за годину барометр упав до 29,70, задушлива спекота дедалі більшала, але тишу ніщо не порушувало. Молодому помічникові вривався терпець чекати на страхіття, що от-от мало опасти їх. Він раптом перестав нервово ходити по палубі й замахав кулаками.

— Де той ураган, чому він не йде! Нащо такі вибрики? Хоч би там що сталося, та хай уже находить! Ото вхрясли! Не знаємо, де ми, хронометр знавіснів, та ще й на ураган хтозна доки чекай!

Хмарне небо набрало якоїсь мідястої барви, наче нутро величезного розпеченого казана.

Ніхто не залишився внизу. Матроси-тубільці поставали купками серед палуби й на прові, стурбовано перешіптувались і з острахом дивилися на загрозливе небо й таке саме загрозливе море, що подихало довгими, низькими, олійкуватими хвилями.

— Наче гас із рициною, — бурчав помічник, гидливо спльовуючи за борт. — Моя мати не раз лікувала мене таким паскудством змалку. Господи, як чорніє!

Зловісне мідясте жевріння зникло, густі хмари повільно посунули нижче, і залягла темінь, наче в присмерку. Девід Гриф добре знав, як вестися під час урагану, а проте знов перечитав "Штормові правила", насилу добираючи літери у такому сутінку. Робити було нічого, тільки чекати на вітер, а тоді визначити, як стоїть шхуна до центра того смертельного урагану, що наближався звідкись із темряви.

Ураган почався о третій пополудні, коли барометр упав до 24,45. Його знати було на воді: море враз потемнішало й зайнялося білими гребінцями хвиль. Спершу то був тільки звичайний собі легіт. Вій наповнив вітрила, налаштовані навскіс до нього, і шхуна попливла зі швидкістю в чотири вузли.

— Щось слабенько, — поглузував Сноу. — Та ще після такого грізного попередження.

— Еге ж, — погодився Джекі-Джекі.— Цей буря ще маленький дитятко, але він хутко доросте, ось побачите.

Гриф звелів поставити фок, і "Дядько Тобі" поплив швидше, бо вітер набирав сили. Хутко він і справді доріс, ало на тому не став. Він віяв дужче й дужче, затихаючи на мить, щоб напосісти ще лютіше. Врешті поруччя "Дядька Тобі" частіше вже бувало під водою, ніж на поверхні, а на палубі закипіли піною хвилі, бо вода не встигала стікати жолобками. Гриф стежив за барометром, що й досі спадав.

— Центр урагану десь на південь від нас, — сказав він помічникові.— Ми простуємо якраз йому навперейми. Зараз ми звернемо й попливемо в протилежний бік. Тоді барометр повинен піднятися. Приберіть фок: шхуна не може нести стільки вітрил. І готуйтеся до повороту.

Шхуна повернула, і буря скажено погнала її крізь морок на північ.

— Тут баба надвоє ворожила, — години за дві звірився Гриф помічникові.— Ураган засягає велику дугу, і годі її вирахувати. Може, ми вискочимо з неї, а може, вона захопить нас. Залежно від того, якого розміру дуга. Дякувати богові, барометр поки що стоїть на місці. Проте ми не можемо плисти. Завелика хвиля. Треба лягти в дрейф. Нас однаково заноситиме на північ.

— Я гадав, ніби знаю, що таке вітер, — крикнув Сноу другого ранку у вухо своєму господареві.— Та це ж і не вітер. Це щось неймовірне. Неможливе. Він, мабуть, досягає дев'яноста або й ста миль на годину. От сила, га? Надумай-но комусь розказати, то не зумієш. А подивіться на море! Я не перший рік плаваю, та ніколи ще такого не бачив.

Настала зрештою така пора, що на годину проступило сонце, — але воно спромоглося тільки на якийсь похмурий присмерк. По океану величною процесією пересувалися гори, а між тим бескиддям на третину милі роззявлялися долини. їхні довгі спади, трохи захищені від шаленства вітру, бралися білогривими хвильками, але з хребта великих бурунів вітер зривав піну і скажено гнав її над поверхнею води аж до рівня щогл, а то й вище.

— Найгірше ми вже перебули, — виснував Гриф. — Барометр увесь час підіймається. Вітер скоро вщухне, хоча хвилі побільшають. Піду трохи відпочити. Стежте за вітром. Він неодмінно зміниться. Збудіть мене, як виб'є вісім склянок.

Опівдні хвилі досягли найбільшої висоти, а ураган, змінивши напрямок, обернувся на звичайний свіжий легіт. Джекі-Джекі помітив на морі перевернуту догори дном шхуну. "Дядько Тобі" проплив далеченько навпроти її прови, і ніхто не зміг прочитати її назви. Але ввечері їм трапилась напівзатоплена невеличка круглодонка; на прові шлюпки біліли якісь літери. Сноу прочитав у бінокль: "Емілі Л. № З".

— Шхуна котиколовів, — сказав Гриф. — Але чого вона аж тут опинилася — оце диво!

— Може, скарбів шукає? — міркував Сноу. — Пам'ятаєте "Софі Сазерленд" і "Германа"? Теж були котиколовці шхуни. А потім у Сан-Франціско їх зафрахтували якісь авантурники з картами, ті, що завжди знають, куди їхати й чого шукати, аж поки навіч пересвідчаться, що там нічого немає.

III

Цілу ніч шхуну так гойдало, що всім аж голови запаморочилися. По морі ходили великі хвилі, але вітру не було, щоб додати стійкості "Дядькові Тобі". І тільки вранці, як кожному вже здавалося, що все в ньому перевернулось, подув легенький вітрець. Відразу знято рифи. До полудня океан зовсім улягся, хмари порідшали, розвіялись, і виглянуло сонце. Виміри показали два градуси й п'ятнадцять мінут південної широти. Визначити довготу при зіпсутому хронометрі годі було й думати.

— Ми на якомусь пункті впродовж півтори тисячі миль цієї паралелі,— зауважив Гриф, коли вони вдвох з помічником схилилися над картою. — Атол Лю-Лю лежить південніше, а ця частина океану вся порожня. Нема ані острова, ані рифу, щоб урегулювати по ньому наш хронометр. Єдине, що ми можемо зробити…

— Земля, шкіпере! — гукнув з палуби тонганець.

Гриф ще раз пробіг очима суцільну порожняву на карті, свиснув з несподіванки і аж опустився на стілець.

— Це вже занадто, — сказав він. — Тут не може бути землі. Оце заблукали. Божевілля якесь, а не мандрівка. Прошу вас, містере Сноу, підіть нагору та подивіться, чи не здурів той Джекі.

— Таки земля! — гукнув за хвилину помічник. — Її видно з палуби… верховіття кокосових пальм… Певне, якийсь атол. Може, це все-таки Лю-Лю?

Гриф і собі вибрався на палубу, глянув на пальмові торочки, що стирчали наче просто з води, і похитав головою.

— Підведіть шхуну круто до вітру, містере Сноу.—

Подивимось. Попливемо на південь і, якщо острів тягнеться в тому напрямку, втрапимо на його південно-західний мис.

Пальми, либонь, росли десь недалеко, бо їх видно було навіть з невисокої палуби "Дядька Тобі". І справді, хоч як повільно пливла шхуна, скоро з води вирізнився плаский острівець, і пальми кільцем позначили його берег.

— Оце краса, — зауважив помічник. — Рівне кільце… Нібито миль вісім-дев'ять у прогоні… Цікаво, чи є вхід у лагуну? Хтозна, може, ми знайшли невідомий острів?

Вони попливли повз західний берег атолу, то наближаючись, то знов відпливаючи від поораної прибоєм коралової тверді. Канак, що дивився з топ-щогли поза пальмові торочки, гукнув, що бачить лагуну, а посеред неї острівець.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказав Гриф своєму помічникові.

Сноу, який досі щось мурмотів і хитав головою, хутко глянув на Грифа, недовірливо й водночас задирливо.

— Ви думаєте, що вхід до лагуни з північного заходу, — сказав Гриф, ніби з книжки вичитуючи. — Він на два кабельтови завширшки. На північному березі ростуть окремо одна від одної три пальми, а на південному — панданові дерева. Атол має форму рівного кола на вісім миль у прогоні. Посередині острівець.

— Так, ви вгадали, — признався Сноу.

— А он і вхід відкривається, якраз там, де йому слід бути.

— І три пальми, — майже пошепки вимовив Сноу, — і панданові дерева. Якщо ми побачимо вітряк, то це й є острів Свізіна Гола. Але це щось неймовірне. Його вже десятий рік надаремне всі шукають.

— Кажуть, що Гол утяв вам колись погану штуку? — запитав Гриф.

Сноу кивнув.

— Це через нього я тепер працюю у вас. Він мене зруйнував ущент. Усе пограбував. Я в Сіднеї купив на торгах "Каскад" на першу пайку з тих грошей, що дісталися мені в спадок.

— Вона, здається, розбилась біля острова Різдва?

— Так, нахромилася вночі на берег. Пасажирів та пошту врятували, а вантаж лишився. Потім я купив невеличку острівну шхуну на решту першої пайки, а щоб устаткувати її, мусив чекати, поки мені надішлють те, що зосталося від спадщини. І що ж робить тоді Свізін Гол — пін був тоді в Гонолулу? Відразу вирушає до острова Різдва. Він не мав ніяких паперів і ніякого права робити те, що зробив. Коли я туди дістався, від "Каскаду" лишилися тільки каркас та машина. А шхуна ж була навантажена шовком.