Система доктора Смолла і професора Піріа - Сторінка 2

Коли я побачив її вперше, вона була вбрана в глибоку жалобу, що дуже личила їй. Одне слово, в уборах усього товариства була якась химерність, і через це я спочатку вернувся до думки про "систему заспокоєння" й вирішив, що пан Майяр просто не хотів сказати мені всієї правди до обіду, щоб я не бентежився за столом, коли пересвідчуся, що обідаю разом з божевільними; але я пригадав, як мені розповідали в Парижі, що південці-провінціали люди досить ексцентричні і що в них збереглось багато допотопних звичок. А коли я поговорив з кількома застільниками, мої побоювання вмить розвіялись до решти.

Їдальня, хоча досить затишна й простора, не була прибрана надто вишукано. Наприклад, підлога не застелена килимом; правда, у Франції часто обходяться без килима. Та й на вікнах не було завісок, а позачиняні віконниці надійно страхувалися залізними шпугами, накладеними навскоси — як у нас на вікнах крамниць. їдальня, як я примітив, містилася в одному з крил будинку, тому вікна були в трьох стінах, а двері — в четвертій. Вікон було не менше як десять.

Стіл був накритий розкішно. Весь заставлений срібним посудом і завалений смачними стравами. Надмір був чисто варварський. Тих страв вистачило б для бенкету цілому плем'ю анаків. Я за все своє життя не бачив такої щедрої й непомірної витрати ласих наїдків. Правда, в сервіруванні було небагато доброго смаку, і мої очі, звиклі до спокійного освітлення, аж різало від. сяйва безлічі воскових свічок у срібних канделябрах, розставлених на столі й скрізь, де лишень було місце. Прислуговувало за столом кілька лакеїв, а в дальшому кінці їдальні, за великим столом, сиділо семеро чи восьмеро музикантів із скрипками, флейтами, тромбонами й барабаном. Ці люди страшенно докучали мені в перервах між стравами, бо ті незліченні варіації гамору, що вони зчиняли, вдаючи, ніби це музика, нітрохи не тішили мене, хоча, здавалось, чудово розважали всіх інших за-стільників.

Загалом я не міг не думати, що в усьому побаченому тут є відтінок химерності; але ж яких тільки немає на світі людей, і думок, і звичаїв! А я в своєму житті подорожував так багато, що не міг не засвоїти принципу nil admirari (1); отож спокійно сидів праворуч від господаря і, маючи добрий апетит, віддавав належне всім смачним стравам, ставленим переді мною.

(1) Нічому не дивуйся (латин.).

Тим часом за столом точилася жвава розмова.. Як звит чайно, найбільше говорили жінки. Я скоро пересвідчився, що майже всі тут люди освічені; а господар був невичерпним джерелом добродушних оповідок і жартів. Він анітрохи не боявся нагадувати про своє директорство в Maison de Sante; і взагалі, на мій подив, душевні, хвороби були улюбленою темою всіх присутніх. Я почув дуже багато кумедних історій, що стосувалися витівок пацієнтів.

— У нас тут був колись один чоловік,— сказав низенький огрядний добродій, що сидів праворуч від мене,— то він уявляв себе чайником; до речі, хіба не дивно, що така ідея зароджується в головах у божевільних дуже часто? Навряд чи знайдеться у Франції хоч одна санаторія для душевнохворих, де не було б людини-чайника. Наш добродій був олов'яним чайником і щоранку полірував себе замшею та віденським вапном.

— А крім того,— втрутився високий чоловік, що сидів навпроти нього,— нещодавно тут був один такий, що забрав собі в голову, ніби він віслюк. У переносному розумінні це була чиста правда. Він неабияк докучав нам, і вдержати його в рамках пристойності було нелегко. Дуже довго він. не хотів їсти нічого, крім будяків; та від цієї гадки ми дуже скоро вилікували його, не даючи йому більше нічого, самі будяки. А крім того, він увесь час хвицався ногами — ось так, ось так...

— Пане де Кох! Будьте ласкаві поводитись пристойно! — перебила його літня дама, що сиділа поряд.— Не розмахуйте своїми ногами! Ви мені парчеву сукню зіпсували! Ну невже неодмінно треба ілюструвати свої слова такими різкими рухами? Наш гість напевне зрозумів би вас і без цього. Далебі, ви поводитесь надто безпосередньо.

— Mille pardons! Ma'm'selle! (1) — відповів, на це пан де Кох.— Тисячу разів перепрошую! Я не хотів вас образити. Мадемуазель Лаплас, пан де Кох просить у вас такої честі — випити з ним!

Пан де Кох низько вклонився, церемоніально поцілував власну руку й цокнувся келихом з мадемуазель Лаплас.

— Дозвольте мені, друже мій,— мовив лан Майяр, звертаючись до мене,— дозвольте мені передати скибочку оцієї телятини по-сенменульському: ви пересвідчитеся, що вона надзвичайно смачна.

В цю хвилину троє дужих лакеїв саме обережно ставили на стіл величезний таріль, на якому стояло те, що видалось мені "monstrum, horrendum, informe, ingens, cui Lumen ademptum" (2). Та, придивившись ближче, я побачив, що то всього-на-всього маленьке телятко, запечене цілим і поставлене в тарелі навколішки, з яблуком у зубах — як у Англії сервірують зайця.

(1) Тисяча перепрошень, мадемуазель (фр.).

(2) Диво-потвора страшлива, почварна, що світла вгашає (латин.).

— Дякую, не треба,— відказав я.— Сказати правду, я не дуже полюбляю телятину по-сен... як там воно? По-моєму, вона мені вадить. Але я переміню страву, візьму собі трохи кроля.

На столі було ще кілька тарелів: те, що лежало на них, видавалося звичайнісінькою кролятиною по-французькому; велика смакота, можу вас запевнити.

— П'єре! — гукнув господар.— Переміни тарілку цьому панові, дай йому бочок із отого кроля "під кота"!

— Що, що? — перепитав я.

— Отого кроля "під кота".

— Ні, дякую... я передумав. Я краще візьму трохи шинки.

У цих провінціалів, подумав я, ніколи не знаєш, що тобі подадуть. Не хочу я їхнього кроля "під кота"— якщо це тільки не кіт "під кроля".

— А потім,— підхопивши урвану нитку розмови, озвався від, дальнього кінця столу ще один із застільників, схожий на трупа,— а потім, поміж інших дивовиж, колись, досить давно, ми мали одного пацієнта, так той уперто вважав, що він — кордовський сир. Ходив скрізь із ножем у руці й умовляв усіх знайомих, щоб відрізали скибочку від його стегна.

— То, звичайно, був великий дурень,— докинув ще один,— але годі рівняти його з певним суб'єктом, котрого знаємо всі. ми, за винятком нашого гостя. Я маю на увазі того, що мав себе за пляшку шампанського й раз у раз бахкав корком та сичав — ось так.

Він украй вульгарно, як на мій погляд, застромив великого пальця правої, руки за ліву щоку, вихопив його зі звуком, схожим на бахкання корка, а потім, притуливши кінчик язика до передніх зубів, різко засичав. Так він сичав добру хвилину, імітуючи шумування шампанського. Я добре бачив, що така поведінка не до вподоби панові Майярові; але той не сказав нічого, і нитку розмови підхопив худющий низенький чоловічок у великій перуці.

— А був ще й такий невіглас,— сказав він,— що вважав себе жабою, і треба сказати, він таки справді був дуже схожий на жабу. Хотів би я, щоб ви, добродію, побачили його,— звернувся чоловік до мене,— вас би надзвичайно потішило те, як природно це в нього виходило. Я можу тільки пошкодувати, що він не був жабою насправді. Як він. скрекотав: "бре-ке-ке-ке-ке!", "бре-ке-ке-ке-ке!", як він кумкав — це був просто шедевр! А коли, випивши келих-другий вина, ставив лікті на стіл — отак-о,— та розтягував рота, отак-о, та вилупляв очі, отак-о, та починав кліпати ними швидко-швидко, то я вас запевняю: ви не могли б надивуватися з такої геніальності.

— Не маю сумніву,;— відказав я.

— А ще,— озвався котрийсь,— був у нас такий П'єр Гайяр, що мав себе за понюх тютюну, то його страшенно мучило те, що він не міг узяти сам себе двома пальцями в щіпку.

— А був іще Жюль Дезульєр, теж великий дивак, що схибнувся на думці, ніби він — гарбуз. Він не давав спокою кухареві, щоб той начинив ним пиріг, а кухар нізащо не погоджувався, аж сердився. А я от зовсім не певен, що гарбузовий пиріг із Дезульєра не був би дуже доброю стравою!

— Ви мене дивуєте! — відказав я й запитально подивився на пана Майяра.

— Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! — зареготав той.— Добре, дуже добре! Не дивуйтеся, друже! Наш приятель жартун — не треба розуміти його надто дослівно.

— А потім,— озвався ще хтось із-за столу,— був ще Буффон Легран — теж досить незвичайний тип. Він зсунувся з глузду через кохання і уявив, ніби в нього дві голови. Одна, як він твердив, була головою Ціцерона, а друга — від лоба до рота Демосфеновою, а від рота до підборіддя — головою лорда Брума. Цілком можливо,, що він. помилявся; але вас би він переконав, що має рацію, бо він був дуже красномовна людина. Він був до решти захоплений ораторським мистецтвом і не міг утриматись від його демонстрації. Наприклад, він мав звичку стрибати через обідній стіл отак-о, і... і...

Тоді сусід цього оповідача поклав йому руку на плече й щось прошепотів йому на вухо; оповідач враз умовк і сів.

— А крім того,— заговорив той, що спинив його,— був у нас іще Буллар, дзига. Я називаю його дзиґою, бо він. справді був під владою кумедної, хоча й не зовсім безглуздої химери, ніби його обернено в дзигу. Ви б луснули зі сміху, якби побачили, як він крутився. Бувало, цілу годину на одному підборі крутиться, отак-о...

Тепер уже той, кого він щойно спинив, зробив із ним те саме.

— Але ж ваш пан Буллар божевільний! — на весь голос вигукнула одна старенька дама.— Та ще й дурний! Бо хто це, дозвольте спитати, коли чув, щоб людина була дзиґою! Це ж безглуздя. Пані Жуайоз, як ви самі знаєте, була розумніша. У неї теж була химера, але не позбавлена здорового глузду, і та химера тішила всіх, хто мав приємність бути знайомим з нею. Розміркувавши як слід, вона вирішила, що якась фатальна випадковість обернула її на півника; але, ставши півником, вона поводилась пристойно. Надзвичайно ефектно лопотіла крильми — отак-отак-отак — а кукурікала просто розкішно! Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку-у-у-у-у!

— Пані Жуайоз, будьте ласкаві поводитись як годиться! — сердито перебив її господар.— Або поводьтесь так, як личить дамі, або вийдіть із-за столу: вибирайте!

Старенька (я був здивований, що її названо пані Жуайоз, хоч вона сама щойно говорила про якусь пані Жуайоз, мов про третю особу) вся почервоніла на лиці й страшенно збентежилась від. того докору. Понурила голову ,й не відг повіла жодним словом.