Скандал у Богемії - Сторінка 3

Кивнувши мені, він зник у спальні, звідки вийшов через п'ять хвилин у твідовому костюмі, респектабельний, як завжди. Засунувши руки в кишені, він випростав ноги перед каміном і кілька хвилин сміявся від широго серця.

— Якби ви знали! — вигукнув він і задихнувся від сміху, потім знову розреготався.

— Що трапилось?

— Ви тільки послухайте, яка кумедна річ! Та ні, я впевнений: вам ніколи не здогадатись, чим я займався вранці й щo кінець кінцем зробив.

— Чого ж, можу уявити. Думаю, що вивчали щоденні звички, а може, й будинок міс Айріні Едлер.

— Саме так, але наслідки досить несподівані. Ну, та зараз розкажу, як усе було. Я вийшов із дому на початку дев'ятої під виглядом безробітного візника. Між людьми, що мають справу з кіньми, існує почуття дивовижної симпатії й братерства. Зробіться візником, і ви знатимете все, що треба знати. Я швидко знайшов Брайєні Лодж. Це маленька елегантна двоповерхова вілла, стоїть вона біля проїжджої частини вулиці, за нею тягнеться сад. На дверях — важкий замок. Праворуч велика вітальня з гарними меблями й довгастими, майже до підлоги, вікнами, а на них безглузді англійські засуви, які може відкрити навіть дитина. Крім цього, більше ніщо не привертало уваги, хіби тільки те, що з даху каретні можна було дістатись до вікна передпокою. Я обійшов навколо цієї каретні й пильно обдивився її, але нічого цікавого для себе не помітив.

Після цього я пройшовся вулицею і знайшов, як і розраховував, у провулку вздовж садового муру стайню. Я допоміг конюхам почистити коней, одержав за це у винагороду склянку пива наполовину з елем, два дрібки тютюну й досхочу інформації про міс Едлер та ще про півдюжини людей, що живуть там по-сусідству; їхні біографії я мусив вислухати, хоч вони аж ніяк мене не цікавили.

— Що ж ви дізналися про Айріні Едлер? — спитав я.

— Що вона запаморочила там голови всім чоловікам. Що з усіх, хто носить жіночі капелюшки, вона найпривабливіша на цій планеті. Так твердять серпентайнські візники, всі до одного. Живе вона тихо, співає в концертах, кожного дня о п'ятій виїжджає на прогулянку і повертається рівно о сьомій обідати. Решту часу майже завжди буває вдома, крім тих випадків, коли співає. Відвідує її тільки один мужчина, зате часто. Брюнет, красень, модно вдягається, буває в неї кожного дня, а то й двічі на день. Це якийсь містер Годфрі Нортон з Іннер Темплу. Бачите, як вигідно користуватися довірою візників! Вони з десяток разів відвозили його додому від серпентайнських стаєнь і знають про нього буквально все. Вислухавши те, що вони вважали за свій обов'язок мене повідомити, я заходився прогулюватись біля Брайєні Лодж і продумувати план кампанії.

Годфрі Нортон, очевидно, відіграє важливу роль в усій цій справі. Він адвокат. Це погана ознака. Чого вони спілкуються, яка причина того, що він так часто буває в неї? Хто вона, його клієнтка, друг чи кохана? Якщо клієнтка, то, найімовірніше, віддала фотографію йому на зберігання. Якщо ж кохана, то навряд. Від вирішення цього питання залежало, продовжувати мені роботу в Брайєні Лодж чи спрямувати увагу на контору цього джентльмена в Темплі. Ця немаловажна обставина розширювала сферу мого розслідування... Боюсь, Вотсоне, що вам набридли ці подробиці, але мені хотілось би, аби ви знали, з якими труднощами я зіткнувся, щоб зрозуміти всю ситуацію.

— Я уважно стежу за вашою розповіддю,— відповів я.

— Я все ще зважував у думках цю проблему, коли до Брайєні Лодж підкотив двоколісний екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен. Винятково вродливий, чорнявий, з орлиним носом і з вусами — це й був, очевидно, той чоловік, про якого я чув. Він, здавалось, дуже поспішав. Голосно наказавши кучерові почекати, він пробіг повз служницю з виглядом людини, що почувається там як удома.

Він пробув у будинку з півгодини, і я час від часу бачив крізь вікна, як він походжає по вітальні туди й сюди, схвильовано говорячи про щось і розмахуючи руками. Самої Айріні Едлер я не бачив. Аж ось він вийшов, здавалося, збуджений ще більше, ніж доти. Підійшовши до екіпажа, він вийняв золотого годинника й уважно подивився на нього. "Жени щодуху! — гукнув він кучерові.— Спочатку до контори Гросса й Хенке на Ріджент-стріт, потім до церкви Святої Моніки на Еджуер-роуд. Півгінеї, якщо доїдеш за двадцять хвилин!"

Вони помчали, а я заходився розв'язувати питання: податись мені слідом за ним чи ні, як раптом з провулка вилетіло гарне маленьке ландо; пальто в кучера було застебнуте тільки на половину гудзиків, краватка з'їхала аж під вухо, кінці ремінної збруї не було засилено в пряжки. Не встиг він зупинитись, як із дверей будинку прожогом вибігла Айріні Едлер і скочила в ландо. Я побачив її лише на мить, але це була справді чарівна жінка з обличчям, за яке чоловік здатний віддати життя. "До церкви Святої Моніки, Джонсе! — вигукнула вона.— Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!"

— З такої нагоди, Вотсоне, не можна було не скористатися. Та я не знав, що робити: бігти слідом за ландо чи скочити на зап'ятки,— аж ось на вулиці з'явився кеб. Візник із сумнівом подивився на моє лахміття, але я, не чекаючи, коли він мені відмовить, скочив у кеб. "До церкви Святої Моніки,— сказав я.— Матимете півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин". Була без двадцяти п'яти дванадцята, і я, зрозуміло, здогадувався, в чому справа.

Ми їхали чимдуж. Здається, я ще ніколи не їздив з такою швидкістю, але тих двох ми не наздогнали. Коли я під'їхав до церкви, двоколісний екіпаж і ландо зі змиленими кіньми вже стояли біля дверей. Я заплатив візникові й поспішив у церкву. Там не було нікого, крім тих, за ким я їхав, і священика в стихарі, який, здавалося, в чомусь їх переконував. Усі троє стояли коло вівтаря. Наче відвідувач, що забрів у церкву знічев'я, я почав прогулюватись у боковому приділі між лавами. Раптом, на превелике моє здивування, трійця біля вівтаря обернулась у мій бік, і Годфрі Нортон щодуху кинувся до мене.

"Слава Богу! — вигукнув він.— Ви нам підходите. Швидше! Швидше!"

"А в чім річ?"

"Швидше, чоловіче, швидше, залишилося всього три хвилини, бо інакше все буде незаконно!"

Мене майже потягли до вівтаря, і я, не встигши зрозуміти, що трапилось, уже бурмотів відповіді, які мені підказували, присягався в речах, про які не мав ані найменшого уявлення, і взагалі допомагав навіки поєднатися в шлюбі Айріні Едлер, дівиці, й Годфрі Нортону, холостякові.

З усім було покінчено за хвилину, і ось уже мені з одного боку дякував джентльмен, з другого — дама, а священик, що стояв перед мене, аж сяяв. У безглуздіше становище я ще ніколи в житті не потрапляв. Я й сміявся так тільки тому, що згадав усе це. Здається, в них було щось негаразд із дозволом на шлюб без оголошення, а священик рішуче відмовився вінчати їх без хоч якогось свідка, тож моя щаслива поява позбавила жениха необхідності йти на вулицю запрошувати для цього першого-ліпшого перехожого. Молода дала мені соверен, і я маю намір носити його на ланцюжку свого годинника на згадку про цю подію.

— Справа несподівано повернула на інше,— зауважив я.— Що ж було далі?

— Так от, я зрозумів, що над моїми планами нависла серйозна загроза. Скидалось на те, що молоді збираються негайно виїхати за кордон, а це зобов'язувало мене вжити зі свого боку якнайшвидших і найенергійніших заходів. Однак біля церковних дверей вони роз'їхалися: він — у Темпл, вона — додому. "Я приїду в парк, як завжди, о п'ятій",— сказала вона йому, прощаючись. Більше я нічого не почув. Вони роз'їхались у різні боки, а я повернувся сюди, щоб і собі зробити деякі приготування.

— Які полягають у тому...

— Щоб з'їсти холодного м'яса й випити склянку пива,— відказав Холмс і подзвонив у дзвінок.— Я був надто заклопотаний, щоб пообідати, а ввечері, здається, матиму ще більший клопіт. До речі, докторе, мені потрібна буде ваша допомога.

— З превеликим задоволенням.

— Ви не заперечуватимете, якщо ми порушимо закон?

— Нітрохи.

— I ви не боїтеся, що вас заарештують?

— Для доброго діла не страшно.

— Діло не просто добре, воно чудове.

— Тоді я до ваших послуг.

— Я знав, що можу на вас покластись.

— То що мені треба зробити?

— Коли місіс Тернер принесе їсти, я вам усе поясню. Цю справу я повинен з вами обговорити, поки їм, бо часу в мене обмаль,— сказав він, з апетитом беручись до скромної їжі, яку йому принесла хазяйка будинку.— Зараз майже п'ята година. За дві години нам необхідно бути на місці подій. Міс Айріні, точніше мадам, повернеться з прогулянки о сьомій. На той час ми повинні бути в Брайєні Лодж, щоб зустріти її.

— А що далі?

— Далі я все робитиму сам. Те, що має бути, я вже підготував. Я вимагаю від вас одного: хоч би що сталося — не втручайтеся. Зрозуміло?

— Тобто я повинен залишатись нейтральним?

— I ні в якому разі нічого не робити. Очевидно, виникне якась невеличка неприємність. Ні в що не встрявайте. Все закінчиться тим, що мене припровадять у будинок. За чотири-п'ять хвилин після цього у вітальні відчиниться вікно. Вам треба бути якнайближче до нього.

— Добре.

— Коли я підніму руку ось так, ви кинете у вікно те, що я вам зараз дам, і зразу ж почнете кричати: "Горить!" Ви все зрозуміли?

— Все.

— Тут немає нічого жахливого,— сказав Холмс, дістаючи з кишені довгий, схожий на сигару згорток.— Всього-на-всього звичайнісінька димова шашка для перевірки водогінних труб, обладнана з обох кінців ковпачками для самозаймання. Ваше завдання полягає ось у чому: коли ви зчините гвалт про пожежу, його підхопить чимало народу. Тоді ви можете йти в кінець вулиці, і за десять хвилин я вас наздожену. Сподіваюсь, я висловився зрозуміло?

— Я повинен ні в що не втручатись, мені слід підійти до вікна, стежити за вами і, коли ви подасте сигнал, вкинути до вітальні цей предмет, потім закричати: "Горить!" — і чекати вас на розі.

— Саме так.

— Як бачите, можете цілком на мене покластися.

— Чудово. А зараз, мабуть, час підготуватись до нової ролі.

Він зник у спальні й за кілька хвилин повернувся в личині симпатичного простакуватого священика. Чорний капелюх з широкими крисами, бахматі штани, біла краватка, приємна усмішка, весь вигляд, сповнений відвертої й доброзичливої цікавості, були такими, якими їх здатний був створити тільки містер Джон Хейр1.