Скляний ключ - Сторінка 17

І було б зовсім добре, якби цією людиною була його мати.

9

Через годину після виходу місіс Медвіг, Неду Бомонту принесли пакет з книгами, до якого була прикладена карточка Дженет Генрі. Він писав записку з виразом глибокої вдячності, коли прийшов Джек.

– Мені вдалося дещо розкопати, але я не певен, що мої відомості прийдуться вам до смаку, – сказав він, випускаючи з рота клуби диму.

Нед поглянув на нього замислено і розгладив вусики вказівним пальцем. Його голос звучав сухо:

– Якщо ти дізнався про те, що я просив, тоді все гаразд. Сідай і розповідай.

Акуратно підсмикнувши на колінах штани, Джек сів, заклавши ногу на ногу, кинув капелюх поруч із собою на підлогу і повів очима з сигарети на Неда.

– Схоже, що ці листи писала дочка Медвіга.

На якусь долю секунди в очах Неда промайнув подив, але голос звучав так само сухо:

– Звідки ти це взяв?

З внутрішньої кишені Джек витяг і протягнув Неду два однаково складених, однакових по якості і розміру аркуша паперу. Нед розгорнув їх і побачив, що на кожному були надруковані три однакові питання.

– Один з аркушів – той самий, що ви мені вчора дали. Можете визначити, котрий?

Нед заперечливо мотнув головою.

– Вони абсолютно ідентичні, – підтвердив Джек. – Другий я віддрукував на машинці у квартирі, котру знімав Тейлор Генрі на Чартер-стріт. Папір я взяв там також. Наскільки відомо, існувало тільки два ключі від цієї квартири, один був у Опаль Медвіг, а другий у Тейлора. Я довідався, що після його смерті вона туди пару разів ходила.

Продовжуючи розглядати аркуші, Нед сердито кивнув. Джек прикурив нову сигарету від недопалка старої, затим, підійшовши до столу, загасив недопалок і повернувся на місце. Схоже було, що його абсолютно не цікавить, як реагує на його відомості Нед.

Після хвилинного мовчання Нед припідняв голову і запитав:

– Як тобі вдалося про все це довідатися?

Джек пересунув сигарету в куточок рота.

– Про те, що існує ця квартира, я дізнався із "Обсервера", як і поліція, до речі кажучи. Але вони добралися туди першими. Правда, мені крупно пощастило. Поліцейський, котрого лишили охороняти квартиру, виявився моїм приятелем – Фред Харлі його звуть, – і я за десятку зміг там усе оглянути.

– Поліція в курсі? – запитав Нед, шелестячи папірцями.

Джек знизав плечами.

– Я їм не розповідав, Фреда Харлі я промацав, він нічого не знає. Його просто поставили приглядати за квартирою, поки вони не вирішать, що робити далі. Так що, може знають, а може, ні.

Джек струсив попіл на підлогу.

– Можу навести довідки, якщо хочете.

– Не варто. Більше нічого цікавого там не підвернулося?

– А я більше нічого й не шукав.

Кинувши швидкий погляд на непроникне лице молодого чоловіка, Нед знову утупився на аркуші.

– А що це за квартирка?

– Чартер-стріт, будинок двадцять чотири. Вони там називали себе містером і місіс Френч. Власниця стверджує, що, поки не явилася поліція, вона не знала, хто вони є. Можливо, так воно і є. В цих домах зайвих питань не ставлять. Власниця говорить, що вони там бували доволі часто, переважно у другій половині дня. А за останній час дівчина також приходила разів зо два. Хоча, напевне, хазяйка сказати не зможе, вона могла й не помітити.

– А вона упевнена, що це була Опаль Медвіг?

– Опис співпадає. – Джек помовчав, потім недбало додав: – Відколи його убили, ця жінка нікого, крім нас, там не бачила.

Нед знову підвів голову.

– А хіба раніше до Тейлора приходили й інші?

Джек зробив ухильний жест.

– Хазяйка не захотіла говорити про це. Сказала, не знає. Але я готовий поспорити, що бреше.

– А по речах не видно?

– Ні! – покачав головою Джек. Жіночого ганчір'я там мало: халатик, піжама, деякі туалетні аксесуари.

– А його речей багато?

– Костюм, пара ботинок, піжама, деяка білизна, шкарпетки, – ось і все.

– А капелюхи є?

– Капелюхів нема, – усміхнувся Джек.

Нед встав і підійшов до вікна. Знадвору було майже зовсім темно. По вікну затарабанили крупні краплі дощу. Нед знову повернувся.

– Дуже дякую. – Його погляд розсіяно ковзнув по смаглявому обличчю Джека. – Думаю, що скоро ти мені знову знадобишся. Може, сьогодні ж. Я подзвоню.

– Добре. – Джек піднявся і вийшов з палати.

Нед відкрив стінну шафу, дістав костюм і пішов у ванну перевдягатися. Коли він виходив звідти, в палату зайшла сестра – висока повнотіла жінка з лискучим блідим обличчям.

– Ви одягнуті? – вигукнула вона стривожено. – Але вам не можна виходити, містер Бомонт! Зараз ніч, починається дощ, і доктор Тейт...

– Знаю, знаю, – проговорив він нетерпляче і направився до дверей.

Глава шоста. КІНЕЦЬ "ОБСЕРВЕРА"

1

Місіс Медвіг відчинила двері.

– Нед? Ти збожеволів! Не встиг вийти з лікарні, а вже бігаєш, ніби вчадів! Та ще під дощем!

– Таксі не протікають. – Його усмішка вийшла трохи кислою. – Поль вдома?

– Він пішов півгодини тому. До клубу, мабуть. Та все одно, заходь.

– А де Опаль? – запитав він, закриваючи двері, і слідуючи за нею через передпокій.

– Її теж немає. Носиться десь від самого ранку.

На порозі вітальні Нед зупинився.

– Залюбки б лишився, та не можу. Поїду я, краще, до клубу і пошукаю там Поля. – Його голос звучав не зовсім упевнено.

Стара жваво обернулася до нього.

– І думати не смій! – буркотливо заявила вона. – Поглянь на себе. Того й гляди схопиш нежить. Ні, ти сядеш тут біля вогню, а я приготую тобі гарячий пунш.

– Не можу я, ма, у мене справи.

Блакитні очі місіс Медвіг раптом заблищали, вона допитливо поглянула на Неда.

– А коли ти виписався з лікарні?

– Щойно.

Вона спохмурніла і осудливо покачала головою.

– Дременув! – Ясна блакитність її очей затуманилась. Вона підійшла до Неда зовсім близько, її лице було майже на рівні його лиця. – Полю що-небудь загрожує? – Її голос переривався, як ніби в горлі у неї пересохло; в очах майнув переляк. – Чи Опаль?..

– Мені треба терміново побачити їх, – сказав він майже нечутно.

Вона сором'язливо доторкнулася до його щоки кістлявими пальцями.

– Ти добрий хлопчик, Нед.

– Не хвилюйтесь, ма. – Він обійняв її однією рукою. – Нічого страшного, буває й гірше. Тільки ... коли Опаль повернеться, затримайте її, якщо зможете.

– А мені ти не міг би розказати? – запитала вона.

– Не зараз. Їм краще не знати, що ви підозрюєте неладне.

2

Під ливнем Нед Бомонт відкрокував п'ять кварталів до аптеки. Спочатку він викликав по телефону таксі, відтак спробував додзвонитися до Метьюса, але марно.

Тоді він назвав другий номер і попросив містера Рамсена.

– Привіт, Джек, – сказав він секунду по тому. – Це Бомонт. Ти не зайнятий?... Добре. Тоді ось що. Я хочу знати, чи ходила сьогодні дівчина, про яку ми з тобою говорили, до Метьюса із "Обсервера" і що вона там робила потім... Вірно. Хол Метьюс. Я намагався йому додзвонитися додому і в редакцію, але все невдало. Так, постарайся не піднімати шуму. Тільки поскоріше... Ні, я не в лікарні. Буду чекати дзвінка вдома. Ти знаєш мій номер... Дякую, Джек, і дзвони мені як можна частіше. Бувай.

На вулиці його вже чекало таксі. Він усівся і дав шоферу свою адресу, але потім постукав пальцем по склу і дав другу.

Невдовзі таксі зупинилось біля сіруватого приземкуватого будинку, що стояло посеред акуратно підстриженої галявини. Виходячи з машини, Нед попросив шофера зачекати його. Він подзвонив. Двері відкрила рудоволоса служниця.

– Містер Фарр дома? – запитав у неї Нед.

– Зараз дізнаюсь. Як передати?

– Містер Бомонт.

Окружний прокурор вибіг у приймальню, простягаючи гостю обі руки. Його зазвичай розлючене обличчя розпливлося в усмішці.

– Дуже, дуже радий вас бачити, Бомонт. Ну, давайте пальто, капелюх.

Нед усміхнувся і покачав головою.

– Ніколи. Я тільки на секунду, по дорозі з лікарні.

– Отже, знову у формі? Прекрасно!

– Відчуваю себе добре, – відповів Нед. – А у вас є що-небудь новеньке?

– Нічого особливого. Ці бандити, що вас обробили, все ще на волі. Ховаються десь. Та ми їх переловимо.

Нед зневажливо скривив рот.

– Я ж не помер. Та вони і не замірялися на моє життя. Більше звичної бійки ви їм не пришиєте. Ну як, ви одержували ще які-небудь зворушливі послання з трьома питаннями?

Окружний прокурор відкашлявся.

– Так, так, одержав одно чи два.

– Скільки? – перепитав Нед з гречною байдужістю. Куточки його губів ледь торкнула лінива усмішка. В очах поблискували веселі іскорки. Він пильно дивився на Фарра.

Прокурор знову відкашлявся.

– Три, – зізнався він неохоче. Але зразу пожвавішав:

– Ви вже чули, як здорово пройшов у нас передвиборний мітинг?

– Листи були все про те ж? – перервав його Нед.

– Хм... більше чи менше. – Прокурор облизнув губи і ніяково пощулився.

– Наскільки більше... чи менше?

Фарр відвів очі і поглянув на краватку Неда, потім кудись убік. Губи його поворушилися, проте він не вимовив ні звука.

Нед зловтішно усміхнувся.

– В усіх цих листах стверджується, що Тейлора Генрі убив Поль? – запитав він вкрадливим голосом.

Фарр підскочив. Втративши над собою контроль, він злякано поглянув Неду в очі.

– О Боже! – видихнув він.

Нед засміявся.

– А у вас, Фарр, нерви слабшають, – продовжив він все так же вкрадливо. – Пильнуйте за собою, бо і зірватися недовго. Поль вам нічого не говорив про ваші нерви?

– Н-ні!

– Може, він ще не помітив! – Нед підняв руку, поглянув на годинника і знову перевів погляд на Фарра. – Ви вже знайшли відправителя? – запитав він різко.

– Послухайте-но, Нед... Я не... ну, розумієте, це... – окружний прокурор затнувся і замовк.

– Ну? – підбадьорив його Нед.

Прокурор зглитнув слину.

– Дещо ми розвідали, Нед, – промовив він безнадійним тоном. – Але говорити визначено ще зарано. Може, за листами нічого й не криється...

Нед кивнув. Його обличчя тепер виражало тільки дружелюбність, голос звучав рівно й не надто холодно:

– Ви дізнались, де ці листи були надруковані і на якій машинці. Ось і все. Але цього недостатньо, щоб здогадатися, хто їх автор. Чи не так?

– Все вірно, Нед! – вигукнув Фарр з почуттям глибокого полегшення.

Нед сердечно потис йому руку.

– Ось тепер я спокійний, – зрадів він. – Ну, я побіг. І повірте мені на слово, не варто діяти нерозважливо. Ви не помилитесь, якщо будете діяти не поспішаючи, обдумуючи кожен свій крок.

– Дякую, Нед, дякую. – Голос окружного прокурора, навіть, затремтів від надміру почуттів.

3

У двадцять хвилин по дев'ятій у вітальні Неда Бомонта пролунав телефонний дзвінок.