Скляний ключ - Сторінка 21
- Дешіл Хеммет -Підсвічене позаду волосся золотистим німбом обвивало довкола її голову. На ній була чорна вечірня сукня без жодної прикраси.
Нахилившись, Нед струсив на червоні вуглі попіл з сигари. Чорна перлина в його краватці заблищала, мовби підморгуюче багряне око.
– Зіграйте мені що-небудь, – попросив він.
– Залюбки, якщо ви дійсно цього хочете, хоча граю я не Бог знає як, але тільки пізніше. Зараз, поки є можливість, я хочу поговорити з вами. – Вона сиділа зовсім прямо, склавши руки на колінах.
Нед чемно усміхнувся, але промовчав. Він покинув своє місце біля каміна і всівся неподалік від неї на диванчик з круглою спинкою. В його уважному погляді зовсім не було цікавості.
Повернувшись так, щоб сидіти до нього лицем, Дженет запитала:
– Як себе почуває Опаль? – голос її звучав тихо і задушевно.
– По-моєму, добре, – безтурботно відповів Нед. – Втім, я не бачив її з минулого тижня. – Він підніс сигару до рота, зненацька зупинився, опустив руку і запитав так, наче це питання несподівано прийшло йому в голову: – А чому вас раптом зацікавило її здоров'я?
Дженет здивовано підняла брови.
– А хіба вона не лежить у постелі з поганим настроєм?
– А, це! – Нед безтурботно усміхнувся. – Невже Поль не пояснив?
– Він сказав, що у неї нервовий зрив.
Усмішка Неда зробилася зовсім лагідна.
– Мабуть, йому неприємно про це говорити, – повільно проговорив він, дивлячись на кінчик сигари, потім підвів очі на Дженет і злегка знизав плечами. – Здоров'я Опаль у повному порядку. Просто вона вбила собі в голову, що Поль убив вашого брата, а потім – що вже зовсім безглуздо – стала базікати про це на всіх перехрестях. Ясно, Поль не міг допустити, щоб його рідна дочка бігала по місту, звинувачуючи його у вбивстві, отож він і зачинив її вдома до того часу, поки вона не викине ці дурниці з голови.
– Ви хочете сказати ... – Дженет затнулася, очі її заблищали, – що вона... що її ... тримають зачиненою, як полонянку?
– Ну, це вже надто романтично, – розсміявся Нед, – Адже Опаль ще дитина. Дітей
для покарання зачиняють вдома.
– Так, звісно, – спішно згодилася Дженет. Вона поглянула на свої складені на колінах руки, потім знову підвела очі на Неда. – Але з чого це прийшло їй до голови?
– А хіба вона єдина так думає? – Голос Неда був стримано ввічливий, як і його посмішка.
Ухопившись руками за краї табурета, Дженет подалася вперед. Її лице стало серйозним.
– Якраз про це я і хотіла запитати вас, містер Бомонт. Хіба люди дійсно так думають?
Нед безтурботно кивнув головою.
Дженет з такою силою стисла руки, що у неї побіліли суглоби пальців, голос її звучав хрипко, мовби у неї задерло в горлі:
– Але чому?
Нед встав з диванчика, підійшов до каміна і кинув у вогонь недопалок сигари. Повернувшись на місце, він зхрестив свої довгі ноги і невимушено відкинувся на спинку.
– Наші противники вважають, що буде зовсім непогано, якщо люди повірять у це. – Ні голос, ні жести, ні вираз обличчя – ніщо не показувало, що тема розмови являє для Неда якийсь інтерес.
– Але, містер Бомонт, з чого б люди стали так думати, якби не існувало доказів або чогось, що можна було б видати за докази.
– Звичайно, дещо є, – відповів Нед. ВІн поглянув на неї з веселою цікавістю. – Я думав, що ви про це знаєте. – Кінчиком пальця він акуратно пригладив вусики. – Невже ви не отримували жодного з тих анонімних листів, котрими зараз наводнене місто?
Дженет скочила з крісла; хвилювання спотворило її обличчя.
– Авжеж, саме сьогодні! – вигукнула вона – Я хотіла показати його вам, аби ...
Нед тихо розсміявся і зупинив її швидким порухом руки.
– Не трудіться. Всі вони схожі як дві краплі води, а я вже надивився на них.
Повільно і неохоче Дженет повернулася у крісло.
– Так ось, ці листи; той абсурд, котрий друкувався в "Обсервері", поки ми не змусили ту газету змовкнути; чутки, котрі розпускали наші противники ... – Нед знизав худими плечами. – Все це в поєднанні з небагатьма наявними фактами і дозволило роздути цілу справу проти Поля.
– Таким чином, йому дійсно загрожує небезпека? – запитала вона, прикусивши нижню губу.
Нед кивнув головою.
– Якщо Поль програє на виборах, якщо він утратить свій контроль над містом і штатом, його посадять на електричний стілець, – відповів він зі спокійною впевненістю.
Дженет зблідла, голос її затремтів:
– Але якщо він переможе, він буде в безпеці?
– Певна річ.
– А він переможе? – У Дженет від хвилювання перехопило дихання.
– Думаю, що так.
– І тоді незалежно від доказів... – у неї перервався голос, – ... йому вже нічого не буде загрожувати?
– Його і судити не будуть, – відповів Нед. Зненацька він випрямився, примружив очі, знову відкрив їх і пильно поглянув у її бліде, схвильоване обличчя. Радісний вогник блиснув у його очах, задоволена посмішка розповзлася по обличчю. Він розсміявся – неголосно та від душі, і вигукнув: "Юдіф! Юдіф власною персоною."
Дженет сиділа нерухомо, не дихаючи. Вона нічого не розуміла.
Схопившись з місця, він закрокував по кімнаті з кутка в куток, збуджено розмовляючи сам з собою, хоча час од часу він повертав голову і усміхався їй через плече:
– Так ось у чому вся штука!
Вона терпіла Поля, навіть була з ним люб'язна заради тої політичної підтримки, котру він виявляв її батькові, але... всьому є межа. Втім, цього було досить – Поль і так був по вуха в неї закоханий... Коли ж вона прийшла до висновку, що Поль убив її брата і може вислизнути від розплати, якщо тільки вона сама ... Ні, це просто чарівно! Дочка Поля і дівиця, в котру він закоханий, удвох волочуть його на електричний стілець. Позитивно Полю не щастить з жінками! У руках Неда з'явилася тонка, блідо-зелена сигара. Він зупинився перед Дженет, обрізав кінчик сигари і сказав, не звинувачуючи її, а ніби ділячись з нею радістю відкриття:
– Отже, це ви розсилали анонімні листи. Звісно ж ви! Вони були надруковані на друкарській машинці в кімнаті, де ваш братик зустрічався з Опаль. Один ключ був у нього, другий у неї. Вона не могла написати цих листів, надто вже сильне враження вони на неї справили. Це ви їх писали. Ви взяли ключ, котрий поліція повернула вам разом з іншими речами Тейлора, проникли в кімнату і там надрукували їх. Оце мило! – Він знову заходився міряти кімнату. – Ну що ж, доведеться попросити сенатора запросити команду дужих медсестер і зачинити вас під приводом нервового зриву. Серед дочок наших політичних діячів це захворювання починає переростати в епідемію, але ми маємо забезпечити собі перемогу на виборах, і ми забезпечимо її, навіть, якщо у кожному домі виявиться по нервовохворому пацієнту. – Повернувши голову, Нед дружелюбно усміхнувся.
Дженет притисла руки до горла і застигла, не вимовивши ні слова.
– На щастя, сенатор не доставить нам клопотів, – продовжував Нед. – Йому на все наплювати, на вас і на покійного сина, лише б його перевибрали. А він знає, що без Поля він нічого не доб'ється. – Нед розсміявся. – Так ось що змусило вас взяти на себе роль Юдіфи? Ви знаєте, що, поки не пройдуть вибори, вашого батечка з Полем водою не розіллєш, навіть, якби він і вважав Поля винним. Що ж, це втішні відомості для нас.
Коли Нед замовк, щоб розкурити сигару, заговорила Дженет. Вона відняла руки від горла і знову поклала їх на коліна.
– Я не вмію брехати, – промовила вона холодним, спокійним голосом. – Я знаю, що Поль убив Тейлора. Так, я писала ці листи.
Нед витяг з рота розкурену сигару, вернувся до диванчика і всівся лицем до Дженет.
– Ви ненавидите Поля, – мовив він, – і все одно будете його ненавидіти, навіть, якщо я доведу вам, що він не вбивав вашого брата.
– Так, буду, – відповіла вона, дивлячись йому прямо в вічі.
– В тому то й справа, – проговорив Нед, – ви не тому його ненавидите, що вважаєте вбивцею брата. Навпаки, ви вважаєте його вбивцею вашого брата тільки тому, що ненавидите його.
– Неправда, – поволі покачала вона головою.
Нед скептично усміхнувся.
– Ви говорили на цю тему з вашим батьком?
Дженет злегка почервоніла і закусила губу.
– І він заявив вам, що це просто безглуздо, – з усмішкою продовжував Нед.
Її щоки порожевіли ще сильніше, вона хотіла щось сказати, та не змогла.
– Якщо Поль убив вашого брата, ваш батько має знати про це.
Дженет опустила очі і вимовила з нещасним видом:
– Мій батько мав би знати, але він відмовляється вірити в це.
– Він мав би знати, – повторив Нед. Він зіщулив очі, – Поль говорив з ним в той вечір відносно Тейлора і Опаль?
Дженет здивовано підняла голову.
– Хіба ви не знаєте, що сталося в той вечір? – запитала вона.
– Ні.
– Це не мало ніякого відношення до Тейлора чи Опаль. – Дженет говорила поспіхом, захлинаючись від нетерпіння, від бажання якнайшвидше висказати все. – Справа в тому, що... – Вона повернула голову до дверей і осіклась. З-за дверей почувся розкатистий грудний сміх і звук наближаючих кроків. Квапливо повернувшись до Неда, Дженет благальним жестом простягла руку. – Мені необхідно вам все розповісти, – прошепотіла вона з непідробним відчаєм, не могли б ми зустрітися завтра?
– Гаразд.
– Де?
– Хочете у мене вдома?
Дженет поспішно кивнула. Нед ледве встиг пробурмотіти свою адресу і почути сказане пошепки: "Після десятої ранку," як сенатор Генрі і Поль Медвіг зайшли у вітальню.
2
В половині одинадцятої Поль і Нед розпрощалися з сенатором і його дочкою і, усівшись в "седан" Медвіга, направилися вздовж Чарльз-стріт. Коли вони трохи від'їхали, Медвіг вдоволено зітхнув:
– Господи Іісусе, Нед, до чого ж я радий, що ви з Дженет так славно поладнали.
– Я з ким завгодно можу поладнати, – зазначив Нед, покосившись на свого співбесідника.
– Справді, у тебе це здорово виходить, – добродушно розсміявся Медвіг.
Губи Неда скривились в ледь помітній усмішці.
– Мені необхідно буде завтра поговорити з тобою про дещо. Де ти будеш, скажімо, близько полудня?
Медвіг звернув на Китайську вулицю.
– У конторі, – відповів він, – завтра ж перше число. А чому б нам не поговорити зараз? Уся ніч попереду.
– Сьогодні я ще не все знаю. Як поживає Опаль?
– Нормально, – похмуро буркнув Медвіг і зненацька вибухнув: – Боже! Як би мені хотілося розізлитися на неї по-справжньому! Мені б легше стало. – Вони проминули освітлену ділянку. – Вона не вагітна, – знічев'я бовкнув Медвіг.
Нед мовчав.