Скляний ключ - Сторінка 29

Чорний пістолет у його руці був направлений на О'Рорі.

Очі О'Рорі помутніли, лице налилося кров'ю, він не пручався.

Повернувши голову через плече, Джефф поглянув на Неда і ощирив зуби в широкій ідіотській усмішці. Його очиська весело блищали. Хрипким добродушним голосом він промовив:

– Сам розумієш, тепер нам треба його прикінчити.

– Не вплутуй мене в цю історію, – проговорив Нед.

Голос його був спокійний, тільки ніздрі злегка здригалися.

– Злякався? – осміхнувся Джефф. – Думаєш, Шед все простить і забуде. – Він облизнувся. – Правильно. Забуде. Я це влаштую.

Осміхаючись і важко дихаючи, Джефф стояв, повернувшись до Неда обличчям, не дивлячись на чоловіка, якого він тримав за горло. М'язи важкими буграми здулися під його піджаком. краплі пота потекли по перекошеному обличчю. Він розставив поширше ноги. Спина його напружилась. пролунав звук і ніби як щось хрустнуло. Тіло О'Рорі обм'якло і повисло в руках Джеффа.

Нед зблід. Його чоло спітніло.

– Кришка, – хрипко засміявся Джефф. Пошпуривши ногою стілець, що стояв на дорозі, він кинув труп О'Рорі на диванчик, обличчям донизу. Після цього витер руки об штани і повернувся до Неда.

– Ти знаєш, хто я? Я просто добродушний слюнтяй. Мене хоч ногами копай, я і пальцем не поворушу.

– Ти боявся його, – сказав Нед.

Джефф розреготався.

– А хоч би й так? Я не соромлюся цього. Його всякий боявся, хто при собі. Один ти у нас герой. – Він розреготався і розглянувся довкола. – Давай змиватися звідси, поки хто-небудь не приперся. – Він простягнув руку. – Віддай мені пушку. Від неї треба позбутися.

– Не дам, – відрізав Нед. Неквапливими рухами він відвів руку вбік, направив пістолет Джеффу в живіт. – Ми скажемо, що ти оборонявся, що це була самооборона. Не бійся. Я з тобою. Як-небудь викрутимося на суді.

– Вигадав теж! Ото розумник! – вигукнув Джефф. – Адже мене й без того розшукують за вбивство Уеста. – Його маленькі червоні очиці квапливо перебігали з обличчя Неда на пістолет у його руці.

Тонкі губи Неда скривилися в усмішці.

– Саме про це я і подумав, – тихо сказав він.

– Не валяй дурака! – заревів Джефф, роблячи крок до нього.

Нед швидко відскочив за стіл.

– Я не сумуватиму, якщо мені доведеться всадити тобі кулю в живіт, Джефф, – проказав він. – Я у тебе в боргу, пам'ятаєш?

Джефф зупинився і почухав потилицю.

– Що ж ти за мерзотник? – здивовано запитав він.

– Не гірше тебе, – відповів Нед і, повівши пістолетом, наказав: – Сідай.

Джефф пом'явся і сів. Лівою рукою Нед натис на кнопку дзвінка. Джефф скочив.

– Сідай, – наказав Нед.

Джефф сів.

– Руки на стіл! – скомандував Нед.

– Та ти просто напівбожевільний покидьок, – сумно покачав головою Джефф. – Невже ти серйозно думаєш, що тобі дадуть витягти мене звідси?

Нед перемінив позицію так, щоб тримати під контролем одночасно і Джеффа і двері.

– Найкраще для тебе – це повернути мені пістолет і сподіватися, що я забуду про те, що сталося, – порадив Джефф. – Побий мене грім, Нед, та цей кабак же для мене ну просто дім рідний. Навіть не думай, що в тебе тут що-небудь вийде.

– Руки геть від солянки! – скомандував Нед.

Офіціант, який зайшов, витріщив очі на них.

– Поклич сюди Тіма, – велів Нед.

Горила відкрив рот, збираючись щось сказати.

– Заткнися! – порадив йому Нед.

Офіціант поспішно причинив за собою двері.

– Не будь дурнем, Нед, – наполягав Джефф. – Тобі ж гірше буде. Прикінчать тебе тут. Та і яка тобі вигода продавати мене фараонам? Ніякої. – Він облизнув пересохлі губи. – Послухай, Нед, я розумію, що ти бісишся за той раз, коли ми трохи пом'яли тобі боки, та, чорт візьми, при чому тут я? Я ж тільки виконував наказ Шеда, і хіба я зараз не розквитався з ним за тебе?

– Якщо ти не прибереш свої лапи від солянки, – сказав Нед, – я продірявлю тебе наскрізь.

– Ну й мерзотник же ти, – зітхнув Джефф.

Моложавий чоловік з пухлим ротом прочинив двері, швидко зайшов і прикрив їх за собою.

– Джефф убив О'Рорі, – повідомив Нед. – Подзвони в поліцію. У тебе якраз вистачить часу приховати алкоголь до їх приходу. І не завадило б знайти доктора на випадок, якщо він ще не вмер.

– Якщо він не вмер, – уїдливо розреготався Джефф, – можете називати мене папою римським. – Потім він перестав сміятися і фамільярно звернувся до моложавого чоловіка: – Як тобі подобається цей тип, котрий вважає, що йому зійдуть з рук такі фокуси? Поясни-но йому, Тім, що тут це не пройде.

Тім розважливо поглянув спочатку на труп, потім на Джеффа і, нарешті, перевів свої холодні круглі очі на Неда. Повільно, зважуючи кожне слово, він проговорив:

– Неприємна історія для мого закладу. Може витягти його на вулицю? Ні до чого приводити сюди фараонів.

Нед заперечливо покачав головою.

– Приховай алкоголь до їх приходу, і все буде гаразд. Я беру це на себе.

Бачачи, що Тім коливається, Джефф знову заговорив:

– Послухай, Тім, ти ж мене знаєш...

– Заткнися, ради Бога! – роздратовано обірвав його Тім.

– От бачиш, Джефф, після смерті Шеда тебе ніхто і знати не хоче, – усміхнувся Нед.

– Ах так! – горила Джефф усівся зручніше. – Ну, валяйте, біжіть за фараонами. Тепер, коли я дізнався, що ви за сукини сини, я скоріше здохну, ніж попрошу вас про що-небудь.

– А інакше ніяк не можна? – запитав Тім, не звертаючи уваги на Джеффа.

Нед знову покачав головою.

– Гаразд, як-небудь викручуся, – вирішив Тім, повертаючи до дверей.

– Перевір, чи нема у Джеффа пістолета? – попросив Нед.

– Не хочу, – сказав Тім. – Все це скоїлося тут, але я до цього ніякого відношення не мав і не збираюся мати.

Він вийшов.

До прихода поліції Джефф сидів, поклавши руки на стіл, і говорив безупину. Він обзивав Неда всілякими, більшою частиною непристойними прізвиськами і багатослівно, з великим знанням справи, перелічував його вади. Нед слухав його з ввічливою цікавістю.

Першим у кімнату зайшов худорлявий сивий чоловік у формі лейтенанта поліції. Його супроводжували шестеро поліцейських детективів.

– Здорово, Брет, – привітав лейтенанта Нед Бомонт. – Обережніше, мені здається, у нього в кишені пістолет.

– Що тут, власне, діється? – запитав Брет, дивлячись на труп, що лежав на диванчику.

Тим часом двоє детективів, зайшовши за спину Джеффа схопили його.

Нед пояснив Брету, що сталося. Розповідь його загалом була правдивою, але складалося враження, нібито О'Рорі був убитий під час бійки, а не після того, як його обеззброїли.

Поки Нед розповідав, у кімнату зайшов лікар, схилився над трупом і побіжно оглянув його. – Мертвий. – відповів він на запитливий погляд лейтенанта, і вийшов з кімнати.

Джефф добродушно перерікався з тримавшими його детективами. У відповідь на кожну лайку хто-небудь з них відпускав йому зуботичину. Джефф сміявся і продовжував лаятися. Його фальшиві щелепи були вибиті, з куточка рота стікала цівка крові.

Нед передав лейтенанту пістолет О'Рорі і встав.

– Мені зараз поїхати з тобою в дільницю? Чи це почекає до ранку?

– Краще зараз, – відповів Брет.

4

Було вже далеко за північ, коли Нед Бомонт вийшов із поліцейської дільниці. Він розпрощався з двома репортерами, які вийшли разом з ним, сів у таксі і назвав водію адресу Поля Медвіга.

Нижній поверх дому Медвіга був освітлений, і, коли Нед піднявся на ганок, йому відкрила двері місіс Медвіг. Вона була в чорній сукні, її плечі огортала шаль.

– Привіт, ма, – привітався Нед, чому ви так пізно не спите?

– Я думала, це Поль, – сказала вона розчаровано.

– А хіба його нема вдома? Мені необхідно поговорити з ним. – Він пильно поглянув їй у вічі. – Що-небудь стряслось?

– Зайди, Нед, – попросила вона, розчахнувши перед ним двері.

Нед зайшов.

– Опаль намагалася покінчити з собою, – мовила місіс Медвіг, причинивши за ним двері.

– Що?

– Вона перерізала собі вену на руці, раніше ніж доглядальниця встигла зупинити її. На щастя, вона втратила зовсім мало крові, і їй нічого не загрожує, якщо тільки вона не здумає повторити це.

– А де Поль? – запитав Нед упавшим голосом.

– Не знаю. Я ніяк не можу відшукати його. Він давно вже мав би повернутися додому. Ума не прикладу, де він. – Вона поклала свою худу руку йому на плече і знизила голос: – Це правда, що ви з Полем... – вона осіклась.

– Так, між нами все скінчено, – сказав Нед.

– Нед, хлопчику мій, невже це ніяк не можна владнати? Адже ви з ним... – у неї знову перервався голос.

Нед підняв голову. В його очах стояли сльози.

– Ні, ма, – ніжно сказав він, – цього вже не поправиш. Він вам усе розповів?

– Ні, але коли я пояснила йому, що дзвонила тобі сприводу слідчого з прокуратури, він попросив мене ніколи більше не звертатися до тебе і сказав, що вже не вважає тебе своїм другом.

Нед відкашлявся.

– Передайте йому, ма, що я приходив поговорити з ним. Передайте йому, що я їду додому і усю ніч буду чекати його дзвінка. – Він знову відкашлявся і додав, погано володіючи собою: – Скажіть йому це.

Місіс Медвіг обійняла Неда своїми худими руками.

– Ти славний хлопчик, Нед. Я не хочу, щоб ви з Полем сварилися. Кращого друга у нього не було ніколи. Що скоїлося між вами? Невже ця Дженет?..

– Запитайте Поля, – з гіркотою прошепотів він. – Я побіжу, ма, якщо тільки я не можу вам чи Опаль чим-небудь допомогти.

– Може, ти піднімешся до неї. Вона ще не спить. Їй буде корисно поговорити з тобою. Опаль завжди слухалась тебе.

Він зглитнув слину і покачав головою.

– Ні, ма, вона ... також не захоче бачити мене.

Глава десята. ЗЛАМАНИЙ КЛЮЧ

1

Нед Бомонт повернувся додому. Він випив кави, попалив, прочитав газету, проглянув журнал, взявся за книгу. Час од часу він кидав читання і починав безцільно тинятися по кімнаті. Телефон мовчав. Дверний дзвінок також.

О восьмій годині ранку він прийняв ванну, поголився і надів свіжу сорочку. Затим він замовив сніданок.

О дев'ятій годині ранку він зателефонував Дженет.

– Доброго ранку... Дякую, добре... Що ж, для феєрверка усе готово... Так. Якщо ваш батько вдома, може, ми спочатку розкажемо йому. Добре, тільки до мого приходу ні слова. Як тільки управлюсь... Буквально через пару хвилин. До зустрічі.

Він поклав слухавку, дивлячись кудись вдалечінь, шумно плеснув у долоні і потер руки. Губи його були понуро піджаті, очі горіли. Він надів пальто і капелюх, і ледве чутно насвистуючи крізь зуби якийсь модний мотивчик, направився до дому Генрі широким, квапливим кроком.

– Міс Генрі чекає мене, – сказав він служниці, яка відкрила йому двері.

– Так, сер, – відповіла вона і провела його у велику залиту сонцем кімнату, де снідали сенатор з дочкою.

Побачивши Неда, Дженет скочила зі стільця і підбігла до нього, простягуючи руки.

– Вітаю.

Сенатор здивовано поглянув на дочку.