Слідопит - Сторінка 15

Цей ірокез уже нікому не завдасть лиха, але он той дикун, що скрадається берегом, явно має намір зняти скальп з мого найкращого, найвірнішого друга...

Слідопит раптом обірвав мову, вмить звів свою рушницю, зброю незвичайної довжини й несхибної точності, і вистрілив.

Ірокез на тому боці саме прицілявся, коли його наздогнав посланець "оленебоя". Щоправда,-індіянин усе-таки зробив постріл, але вже в повітря, і сам повалився в шалину, з усього видно, поранений, коли не забитий на смерть.

— Сам, бузувір, накликав біду на свою голову,— пробурмотів Слідопит, переломив у замку рушницю й почав старанно перезаряджати її.— Я Чингачгука знаю і дружу з ним ще з дитячих років; воювали разом на Горі-кені, Могауку, Онтаріо й на всіх інших политих кров'ю місцях між французькими й нашими володіннями; а цей дурень заплішений, мабуть, гадав, що я отак сидітиму склавши руки і спостерігатиму, як мого найкращого друга забиватимуть із засідки та здиратимуть із нього скальп!

— Що ж, ми відплатили Змієві послугою за послугу. Але ті негідники, здається, сполошилися; гляньте, як вони сипонули по кущах: бачать, що наші кулі знаходять їх і на тому березі.

— Цей постріл, Джаспере, дрібничка... просто дрібничка... Ти запитай у шістдесятому полку, і там розкажуть, на що здатний мій "олеиебій" і як він діяв тоді, коли над нашими головами звідусіль свистіли ворожі кулі. Ні, ні, цей постріл — дрібничка, просто дрібничка: пришелепуватий волоцюга сам підставив свою голову.

— А що то пливе сюди — собака чи олень?

Слідопит здригнувся, бо й справді щось пливло через річку вище порога, долаючи швидку течію. Придивившись, обидва спостерігачі переконалися, що то людина, до того ж індіянин, хоча так замаскований, що спершу важко було сказати щось певне. Потерпаючи, аби за цим не крилася яка військова хитрість ворога, Слідопит із Джаспером почали,з усією уважністю слідкувати за кожним порухом невідомого.

— Він пливе і щось пхає перед себе, а голова нагадує плавучий кущ, — промовив Джаспер.

— Це ін^іянська хитра витівка, хлопче, але наша прямота здолає його підступні мудрування.

Та що ближче підпливала ця людина, то більше сумнівів закрадалося в душі обох спостерігачів щодо правильності їхніх перших здбгадів, і лише коли позад неї лишилося дві третини річки, все з'ясувалося остаточно.

• Старий англійський прапор: червоний довгастий хрест на білому голі.

— Та це ж Великий Змій, клянусь життям!— вигукнув Слідопит, повернувшись до Джаспера і заллявшись таким сміхом, що в нього з радощів за велику хитрість друга аж сльози виступили на очах.— Щоб сховати головусій обплів її віттям, па яке поклав порохівницю, а рушницю прив'язав до колоди, яку пхає поперед себе, перепливаїочи до своїх друзів. Ох, боже мій, давно, як давно вже ми з ним не викидали таких штук, як ото було на великому шляху в околицях Тая, коли, здавалося, вже попали в зуби до кровожерливих мінгів.

— А що, коли це раптом не Змій, Слідопите? Я не можу розрізнити рис обличчя.

— Риси обличчя! Хто пізнає індіянина по рисах обличчя? Ні, ні, хлопче, основна риса індіянина — малювання на його шкірі, а так розмальовують свою шкіру тільки делавари і більш ніхто. То його стяг, Джаспере, адже й ти на своєму судні маєш прапор із хрестом святого Георгія1, і французи вивішують на щоглах свої брудні скатертини з плямами від оселедців а чи оленячої смажені. А тепер добре придивись, Прісна Водо, і ти пізнаєш очі вождя. Та хоч як би люто вони блищали в бою і хоч як би тьмяно вони блимали серед листя,— тут Слідопит легенько, але відчутно торкнув Джаспера пальцем за рукав,— я *" бачив, як із них градом котилися сльози. Можеш повірити мені: незважаючи на червону шкіру, у нього ніжна душа і добре серце, хоча душа й серце в нього і не'зовсім такі, як у нас з тобою.

— Хто знайомий з вождем, той ніколи в цьому не сумнівався.

— Я знаю це краще, аніж будь-хто інший,— гордо промовив Слідопит,— бо мені довелося ділити з ним і горе, й радощі, і я бачив, як у тяжкі хвилини він і на мить не втрачав мужності, а у веселощах пам'ятав, що молодицям його племені дуже подобаються дотепні жарти.

— Але годі-бо, а то я вже завів, як та міська кумася перед своїми сусідками, а Змій має гострі чуття. Він, правда, знає, що я його люблю і завжди вихваляю його поза очі; проте кожен делавар за натурою великий скромник і вихвалятиметься тільки тоді, коли вороги прив'яжуть його до стовпа.

В цю мить Змій підплив до берега саме там, де, причаївшись у кущах, сиділи обоє його друзів (він, видно, ще на тому боці точно визначив їхнє місце). Вилізши з води, могіканин струснувся, мов собака, і вигукнув звичне:

— Хуг!

РОЗДІЛ VI

Оці відміни, всемогутній отче, то — лише мінливий бог.

Джеймс Томсон. "Гімн"

ІДойно вождь вийшов із води, його стрів Слідопит і звернувся до нього мовою дела-варів:

— Чи то ж добре було, Чингачгуче,— з докором почав він,— одному вступати в бій з десятком мінгів? Правда, "оленебій" рідко підводить мене, та влучити в ціль аж на тому березі Освего не так воно просто, а той виродок показав тільки голову й плечі над кущами, і не такий досвідчений стрілець міг би й схибити. Слід було перш добре подумати над цим, вождю, треба було все добре зважити!

— Великий Змій — могіканський воїн, і коли він на стежці війни, то бачить лише своїх ворогів, а його пращури били мінгів з тилу, відколи води течуть.

— Я знаю твої таланти, дуже добре знаю, і до того ж ціную їх. Ніхто і ніколи не'почує, щоб я засуджував, що червоношкірий вірний своїй вдачі, але обачність потрібна воякові не менше, ніж хоробрість: адже якби ті дияволи-ірокези не були так заклопотані долею своїх товаришів, які попадали у воду, було б тобі непереливки.

— Що це делавар надумав? — вигукнув раптом Джаспер, побачивши, що вождь покинув Слідопита й вернувся знову до річки з явним наміром лізти у воду.— Сподіваюся, він не збожеволів і не попливе назад за якоюсь дрібничкою, котру забув на тім боці?

— Ні, він не з тих... Він не з тих... Він не тільки хоробрий, а п обачний, хоча й повівся ризиковано у цій своїй засідці... Не зважай на це, Джаспере...— промовив Слідопит тієї ж миті, як індіянин поплив,— не зважай на це, хлопче; Чингачгук не білий і не християнин, як ми з тобою, а могіканський вождь; у нього свої звичаї і свої традиції, котрі й кажуть йому, що треба робити; і якщо ти дружиш з людьми, що далеко не такі, як ти, чи й зовсім не,схожі на тебе, краще полиш усе природі і не ставай на заваді намірам своїх товаришів. Королівський солдат п'є та лається, і ти йому хоч що хоч роби, а він буде своє правити; джентльмен кохається у своїх витребеньках, а леді — в капелюшках, і хоч скільки б ти бився, навряд чи що з цим вдієш. Тим часом ін-діянська натура і звичаї набагато сильніші за все це, і їх, поза всяким сумнівом, створено з доброю метою, хоча мету цю ні ти, ні я не здатні збагнути.

— Що б це все означало? Дивіться, Змій пливе до тіла воїна, що зачепилося за камінь. Задля чого це він так ризикує своїм життям?

— Задля честі, слави й визнання. Адже задля цього ^'знатні джентльмени кидають за морем свої затишні домівки, де, як вони мені кажуть, є все, чого тільки душа забажає, і селяться на розораній ділянці серед дикої пущі, щоб полювати дичину та воювати французів.

— Розумію... Ваш друг поплив, щоб добу? ти скальп!

— Це його винагорода, і хай він потішиться нею.— Ми — білі і не нівечимо забитих ворогів, а в очах червоношкірих цей вчинок додає людині честі. Хай тебе не дивує, Прісна Водо, але я чув і від білих, від людей великих і знаменитих теж досить дивні судження про честь. Так, і від них.

— Дикун лишається дикуном, Слідопите, хоч з ким би він знався...

— Нам добре говорити так, хлопче, але, як я вже сказав, у білих теж бувають дивні погляди на честь, суперечні не лише здоровому глуздові, але й божій волі. Я, хлопче, не раз міркував над цим, блукаючи в тихих лісах, і дійшов до висновку, що всі таланти даровані людям, зрештою, для якоїсь розумної мети. Коли б індіян не треба було на світі, їх і не було б створено; я навіть переконаний, що якб'и пізнати сутність речей до кінця, то виявилося б, що навіть племена мінгів створені для якихось розумних* і добрих цілей, хоча, повинен сказати відверто, висловити це — понад мої здібності.

— Заради скальпа Змій ризикує власним життям. Через нього ми можемо втратити все, що здобули.

— Змій про це іншої думки, Джаспере. Для нього більше честі здерти отой єдиний скальп, ніж завалити поле бою трупом ворогів із цілими чубами. Ось у нашому шістдесятому один молодий капітан пожертвував своїм життям в останній сутичці тільки заради того, щоб відбити у французів трифунтову сармату: він вважав, що то справа честі. А.^ще пригадую одного зовсім юного прапорщика, який, підпливаючи кров'ю, сховав під себе полкового прапора і так і сконав, уявляючи, напевне, що засинає на чомусь м'як-шому за буйволячі шкіри.

— Авжеж, авжеж, можна зрозуміти, яка то честь врятувати прапор.

— А для Чингачгука то є його прапор; він збереже його, щоб показувати і дітям своїх дітей...— Тут Слідопит обірвав свою мову і, сумно похитавши головою, задумано додав:— Ах, боже мій! Жодного пагінця не лишилося на прадавньому дереві могікан. У вождя нема ні діток, які б захоплювалися його трофеями, ні племені, яке б шанувало його подвиги; він зостався один, мов билина в полі, але, попри все, залишився до кінця вірний своїм звичаям! Погодься, Джаспере, в цьому є щось благородне, щось гідне поваги; авжеж, у цьому є справжня доблесть.

Цієї миті у стані ірокезів зчинився страшний шум і гам, гримнули безладні постріли їхніх рушниць. Вороги так гарячкували, намагаючись будь-що не допустити Змія до його жертви, що з десяток їх як стій кинулися у воду, а деякі навіть зайшли на добру сотню футів аж у пінистий потік, буцімто й справді надумали серйозну вилазку. Проте Чингачгук, не те що не поранений, а навіть не збентежений, докінчував свою справу зі спритністю, яка свідчила про давню звичку. Та ось, розмахуючи трофеєм, він вигукнув свій бойовий клич з найжахливішими відтінками голосу, і з хвилину під низьким склепінням лісу га понад річкою перекочувалася така луна, що Мейбл у непоборному страхові втягнула голову в плечі, а її дядечко на мить і справді подумав про втечу.

— Це перевершує все, що я чув від цих бузувірів! — вигукнув Джаспер, затуляючи з жаху та відрази вуха.

— То їхня музика, хлопче; це їм і барабан, і флейта, і сурми, й тулумбаси.