Слідопит - Сторінка 25

повинен вам сказати, навіть якби були якимсь підступним чином і захопили вас у свої руки, то навряд чи хоч волосину зачепили б на вашій голові. Мій скальп, Джасперів, Зміїв, а також скальп добродія Кепа, безсумнівно, вони закоптили б собі на згадку, але щодо сержантової доньки, то, повторюю, навряд чи вони хоч волосину зачепили б на її голові.

— А чому б це я мала втішати себе, що вороги, котрі не щадять ні жінок, ні дітей, рангом проявили б до мене більше співчуття, ніж до інших? Ні, як не кажіть, а тільки вам я зобов'язана тим, що зосталася живою.

— І ще раз повторюю: ні, Мейбл, у них не піднялася б рука вчинити розправу над вами. Далебі ні, навіть у таких кровожерливих дияволів, як мінги, і то не піднялася б рука й волосину зачепити на вашій голові! Хай які вже вони кровопивці, але й у них, я це вірю, не здійнялася б рука на такий злочин. Вони скорше зажадали б від вас стати дружиною котрогось із їхніх вождів, що було б не меншою карою для християнської дівчини, а більшого, певен, навіть від самих мінгіь вам нічого було боятися.

— Ну, тоді я зобов'язана вам урятуванням од не меншого лиха,— схвильовано сказала Мейбл, від широт серця схопивши й міцно тиснучи, на превелике вдоволення чесного провідника, його руку.— Для мене легше було б прийняти смерть, ніж стати дружиною індіянина!

— Ось вона яка в тебе, сержанте! — вигукнув Слідопит, повернувши до свого доброго приятеля * осяяне щасливою і вдоволеною усмішкою обличчя.— І хай там що, а вона не відступить. Така вже натура дочки білих батьків, і вона ніколи не зміниться!

— Маєш рацію, Слідопите, і що стосується Мейбл Дангем, то її натура таки не зміниться. Але годі нам пісникувати: пора вже й снідати, і якщо ти, шуряче, не заперечуєш, то ходімо я покажу' вам, як ми, бідолашні вояки, живемо тут, на далекому кордоні.

РОЗДІЛ IX

Скажіть, соратники і друзі по вигнанню, Чи, призвичаївшись, не ліпше нам отут, Аніж в розкошах там? Чи, може, в цих лісах Не менший ризик, аніж при дворі облуднім? Тут відчуваємо докори лиш сумління...

Шекспір.

"Дванадцята ніч, або Як вам подобається"

Сержант Дангем не з пустих хвастощів обіцяв славно почастувати своїх гостей. Незважаючи на віддалене розташування Ос-везького форту, всі, хто перебував у ньому, щодня мали такі харчі, яким багато в чому позаздрив би не один князь, а то й король. У ті далекі часи, що тут описуються, та на^ віть і років п'ятдесят по тому, ці неосяжні терени, які були названі згодом по війні за незалежність1 Заходом, або Новими Землями, являли собою ще майже безлюдні простори, .що кишіли різноманітними тваринами (окрім свійських, звичайно, та людей), котрі чудово пристосувалися до тамтешнього клімату. Нечисленні ж індіянські племена, що кочували в ту добу по лісах, не могли помітною мірою применшити достатку дичини, а розсіяні залоги та випадкові мисливці, які зустрічалися іноді то там, то сям на цих неосяжних просторах, завдавали багатющій фауні не більше спустошень, ніж бджола завдає ланові гречки або пташечка колібрі — квітці.

1 Мається на увазі війна за незалежність від Англії (1775—1783), коли було проголошено Сполучені Штати Америки.

У захопливих переказах, які дійшли до наших днів, оповідається про незліченну кількість розмаїтої дичини, птахів та риби, що тоді водилися, зокрема довкола берегів Великих озер; це стверджують у своїх спогадах і старожитці, інакше ми навряд чи зважилися б про це писати. А що маємо ще немало самовидців тих дивовижних багатств, то ми беремося розповідати про них уже з цілковитою впевненістю. В особливо благодатній місцині стояло укріплення Освего: тут міг набити свої комори всякою всячиною навіть найзажерливіший ненаситець. Річка аж кишіла всілякою рибою: досить було тільки закинути вудку, як на гачку вже був червоний окунь або інший який колючий представник цього роду, котрих тоді було у водах не менше, ніж тієї комарні та мошки, що хмарами висіла на довколишніх болотах. В озерах, окрім того, водився ще лосось — американський родич славетного лосося Північної Європи. А скільки там було різного птаства по лісах і водахі У величезних затоках, що врізуються глибоко в береги озер, часто можна було бачити диких гусей і качок, які, посідавши, суціль покривали сотні акрів1 водного плеса. Олені, ведмеді, зайці та вивірки разом з іншими видами чотириногих, серед яких нерідко зустрічалися навіть лосі, допомагали поповнювати запаси провіанту, яким розкошували всі військові залоги, винагороджуючи себе хоч якоюсь мірою за ті злигодні, що їх неминуче доводилося зазнавати на далекому кордоні.

'Акр — біля 0,4 га.

Страви, які десь в іншому місці вважалися б неймовірною розкішшю, малися тут у такій великій кількості, що були приступні кожному. Простий солдат ласував щодня в Освего стравами з такої дичини, котру навіть паризький аристократ вважав би за велику честь мати в себе на святковому столі. Але як не дивно — такі вже, мабуть, примхи й Забаганки вередливого смаку людини — гі самі їства, що десь в іншому місці були б предметом заздрощів та ласощів, тут уже

Просто відвертали апетит. Грубі армійські Харчі, котрі доводилося через труднощі довозу витрачати дуже ощадливо, були простим воякам набагато миліші, й вони радо віддали б і свою оленину, і качок, і голубів, і лосося, аби тільки поласувати давно не баченою солониною, ликуватою бруквою чи недовареною капустою,

Сніданок, яким сержант Дангем пригощав своїх гостей, і справді свідчив як про багатство й розкіш, так і про нужди цієї далекої фронтової окраїни. На простій дерев'яній тарелі парував смажений лосось, смачно пахли рум'яні кусні гарячої оленини, поруч з якою милували око різноманітні холодні страви, теж приготовані з дичини,— все це було, поставлене перед'гістьми на честь новоприбулих як доказ гостинносіі старого вояка.

— Вас, сержанте, здається, не на голодному пайкові тримають у цьому кінці світу,— промовив, нарешті, Ken, накуштував-шись досхочу різних страв.— А ваш лосось припаде до смаку, либонь, і вибагливому шотландцеві.

— У тому-то Гі справа, що ні, шуряче, бо якщо серед тих двохсот чи трьохсот вояків, що є зараз у нашій залозі, знайдеться хоч п'ять-шість, котрі не поклянуться, що ця риба не їстівна, то й добре. Навіть селюки, які за все своє життя ледве чи раз куштували оленину, та й то крадькома добуту в панських гаях,— і ті такі пересичені, що крутять носом і навіть дивитися не хочуть на найситніше стегно.

— А це вже в християнській натурі,— вставив Слідопит,— і треба сказати, це їй аж ніяк не робить честі. Ось червоношкірий — той не ремствує, а завжди вдячний за будь-яке м'ясо,/що йому дістається,— сите, воно чи пісне, оленина чи ведмежина, груднинка дикого індика чи крило дикої гуски. Ми ж, білі, собі на превеликий сором, кривимося од таких блаженств, а якимось"не вартим ' ніякої уваги дрібничкам надаємо хтозна-якої ваги.

— Та ж сама рахуба і з вояками нашого п'ятдесят п'ятого, хоча я не можу так само ручатися за їхні християнські чуття,— підтримав Слідопита сержант.— Часом навіть сам майор Данкен оф Ланді, людина ж, здавалося б, не з простих, і той клянеться, що радніший якійсь вівсяній перепічці, ніж ос-везькому окуню, та ще й постійно зітхає за ковтком води з шотландських гірських джерел, хоча тут питної води ціле Онтаріо — пий, скільки душа забажає.

— А в майора Данкена є жінка й діти?— раптом запитала Мейбл, якій хотілося, звичайно, зустріти на новому.місці когось своєї статі.

— Ні, у нього ще нікого нема, хоча й подейкують, ніби десь там, у себе, в Шотландії, він має наречену. Ця леді, як видно, згодна краще сидіти сама й чекати додому свого нареченого, ніж терпіти всілякі злигодні в цьому дикому краї, що, повинен тобі сказати, щуряче Кепе, аж ніяк не вкладається в мої поняття обов'язків дружини. Твоя сестра думала зовсім по-іншому, і коли б усевишній не забрав її так рано до себе, вона оце сиділа б на тому самому похідному стільці, на якому так до лиця сидіти її дочці.

— Сподіваюся, ти не готуєш, сержанте, для Мейбл долі солдатки? — з нотками суму в голосі запитав Кеп.— Досить і однієї з нашої родини, що принесла себе в жертву піхтурі, а зараз саме пора б згадати й про море.

— Я, щуряче, не думаю шукати чоловіка своїй дочці ні в п'ятдесят п'ятому, ані в якому іншому полку, запевняю тебе, хоча, здається мені, дівчина вже на порі, й треба було б подумати про те, щоб підшукати їй гідного нареченого.

— Тату!..

— Вони не здатні так прямо балакати про подібні речі, сержанте,— зауважив Слідопит,— бо я з власних спостережень знаю, що той, хто хоче завоювати прихильність дівчини, не повинен бігати за нею слідком і казати вголос те, що задумав. Отож, коли ваша ласка, краще перейдемо на якусь іншу тему.

— Ну, годі, шуряче, сподіваюся, оцей шматок поросятини хоч і захолов, але сподобається тобі; наша їжа, здається, взагалі тобі смакує.

— Авжеж, авжеж, якщо вже я повинен пригощатися, то подавай мені цивілізованіший харч,— чванливо промовив старий моряк.— Хай всякою там олениною запихаються озерні матроси, а ми, океанці, ласуватимемо тими стравами, на яких добре розуміємося.

Почувши це, Слідопит поклав ножа та виделку й добродушно заллявся своїм нечутним сміхом, а потім запитав не без лукавства:

— А де, по-вашому, добродію Кепе, з цієї поросятини шкурка? Ви не звернули, бува, уваги, що вона без шкурки?

— Вона таки була б смачніша із шкуркою, це я й сам знаю; тільки у вас тут, гадаю, так заведено білувати поросятину.

— Овва! Чоловік може весь світ об'їздити, а дечого так ніколи й не довідатись! Ви й гадки не маєте, добродію Кепе, як накололи б ви собі руки, якби здирали з того поросяти шкурку. Адже це — дикобразове м'ясо!

— Щоб я луснув, коли у мене з самісінького початку не закрадалася думка, що це не справжня свинина! — відказав Кеп.— Але я собі подумав, що, певно, м'ясо, лісової свині нижчої якості. Мені здалося цілком природним, що прісновода свиня таки не рівня свині солоноводій. Гадаю, для тебе, сержанте, ЦЄ ВЖЄ ВСЄ ОДНО. ;

• — Якщо тільки, шуряче, мені не випадає здирати колючої шкури... Слідопите, споді-

202 ' І

ваюся, Мейбл не була неслухняною в дорозі?

— Вона не з тих... Вона не з тих. Якщо Мейбл хоч наполовину стільки задоволена Джаспером і Слідопитом, як Слідопит і Джаспер задоволені нею, то, будьте певні, сержанте, ми залишимося друзями до кінця наших днів.

Промовляючи ці слова, провідник звів очі на спаленілу дівчину, наївно сподіваючись прочитати на її обличчі думку з приводу сказаної на її адресу похвали, але тут-таки з природженої делікатності знову втупив погляд у свою тарілку, немов бажаючи цим сказати, що він уже жалкує за ту сміливість, з якою наважився був уторгнутися в таїну дівочих почуттів.

— Так, так, ми повинні пам'ятати, л0уже мій, що жінки — не чоловіки,— знову заговорив сержант,— і тут необхідно робити певну скидку на натуру й вишкіл.