Слово, що звільняє - Сторінка 2

Руки з сітями шарили, але він раз по раз уникав їх, аж доки, нарешті, його схопили й витягли з води. Фестін силувався набути своєї звичайної форми, та марно; на нього все ще діяло власне закляття повернення додому. Він бився в сітці, безпомічно роззявляючи рота у сухому, прозорому, бридкому повітрі, задихаючись. Смерть була близько і він не знав, як урятуватися.

Згодом, помалу приходячи до свідомості, він зрозумів, що знову перебуває у людській подобі; з його горла текла якась їдка кисла рідина. Коло замкнулося, він знову корчився долілиць на сирій підлозі своєї тюрми. Знов у владі свого ворога. І хоч він іще дихав, смерть була недалеко.

Холод пронизував його; нестерпний біль проймав при кожному порусі — мабуть тролі, Воллові слуги, добряче пом'яли тендітне тіло форелі. Зламаний, безсилий, лежав він на дні колодязя, змурованого з нічної темряви. Не мав сили змінити подобу; у нього була лише одна дорога на волю.

Не ворушився, щоб менше боліло, лежав і думав: "Чому він не вбив мене? Чому тримає мене тут живим?

Чому він нікому не показується? Чиї очі бачать його, яка земля носить його?

Він боїться мене, хоч сил моїх уже не лишилося.

Кажуть, що всі чаклуни, яких він переміг, живуть, замуровані у підземних могилах, таких, як ця, живуть роками, намагаючись вибратись на волю... А що, як один із цих нещасних не схоче жити?"

Тож Фестін зробив свій вибір. Останнє, що він подумав: "Якщо нічого не вийде, люди вважатимуть мене боягузом". Та його недовго займала ця думка. Повернувши голову трохи вбік, він закрив очі, останнього разу набрав повні груди повітря і прошепотів слово, що звільняє, яке вимовляють лише раз.

Це не було перевтілення. Він не змінився. Його тіло: довгі ноги й руки, умілі пальці, очі, що так любили дивитися на дерева й струмки, — все лишилося таким, як було, стало лише нерухомим, зовсім нерухомим і холодним. Але стіни в'язниці щезли. Щезло все, склепіння, створене чарами, дома й башти, ліс, море, вечірнє небо. Фестін повільно спускався з гори буття під новими зорями.

Живим він був могутній — це він добре пам'ятав і тут. Як запалена свічка вночі, він ішов у темряві більшого світу. І, пам'ятаючи ім'я свого ворога, він викрикував його уголос: "Волл!"

Волл не зміг протистояти його заклику і пішов до нього: щось велике, сите, невиразно-бліде у світлі зір. Фестін наблизивсь, і той, інший, затулився, пронизливо зойкнув, наче опечений, і кинувся геть. Фестін поспішив наздогін, ближче, ближче... Довго тривала ця погоня через потоки затверділої лави із згаслих вулканів, кратери яких здіймалися під безіменними зорями, через відноги мовчазних гір, через галявини, порослі чорною короткою травою, повз покинуті міста або їхніми темними вулицями, між будинками, з яких не визирало жодне обличчя. Зорі заклякли на небі: не сходили, не заходили. Нічого не відбувалося тут. Так бігли вони, той, інший, попереду, Фестін наздогін, доки опинилися там, де колись текла річка, дуже давно текла — річка з населених земель. У сухому річищі між валунами лежало мертве тіло: старий без одягу, мертві очі його втупилися в неповинні в його смерті зорі.

"Увійди туди", — сказав Фестін. Тінь Волла заскімлила, та Фестін підійшов ближче. Волл зіщуливсь і увійшов через роззявлений рот до свого власного мертвого тіла.

Враз труп ізник. Вічні, байдужі до будь-чого сухі валуни, злегка вилискували у зоряному світлі. Фестін постояв, а потім стомлено сів між величезними каменями відпочити. Лише відпочити, не поспати; він повинен нести свою вахту тут, доки Воллове тіло, відправлене назад до своєї могили, зітліє в порох, доки згине нечиста сила, розвіяна вітром і розмита дощами. Він повинен чатувати тут, де колись смерть знайшла дорогу до інших земель. З пекельним терпінням Фестін чекав між цими каменями, тут, де ніколи вже не тектиме річка, у самому серці країни, де не було й близько морського узбережжя. Зорі нерухомо стояли над ним; не зводячи з них очей, він повільно, дуже повільно починав забувати голоси потоків і звуки дощу на листях лісів життя.