Смерть — діло самотнє - Сторінка 15

Атож, я багатий автор.

– Ви таки багатий. Учора я спинився біля газетної полиці в Ейбовій винареньці й прочитав оте, де ви пишете про чоловіка, який раптом дізнався, що всередині у нього кістяк, і мало не дав дуба з переляку. Чудова річ. І як ви в біса таке вигадуєте?

– У мене ж теж усередині кістяк.

– Більшість людей про це не замислюються. – Крамлі подав мені бляшанку пива й спостерігав, як я знову скривився. – Що ж до того старого…

– Вільяма Сміта.

– Еге ж, Вільяма Сміта. Сьогодні вранці мені дали акт розтину. У нього в легенях не було води.

– Це означає, що він не потонув. Отже, його вбили на березі каналу й запхали до клітки вже мертвого. Це доводить…

– Не забігайте поперед трамвая, а то переїде. І не кажіть, ніби це я вам такого наговорив, бо заберу пиво.

Я радо простяг йому бляшанку. Він легенько відштовхнув мою руку.

– А як ви розібрались із стрижкою? – запитав я.

– З якою ще стрижкою?

– Того дня містера Сміта хтось препогано підстриг. Ще його приятель побивався про це в моргу, не пригадуєте? То от, я знаю тільки одного справді нікчемного перукаря, що міг це зробити.

Я розповів Крамлі про Кела, про обіцяний Вільяму Смітові приз, про Майронову танцювальну залу, кафе Модесті, великий червоний трамвай.

Крамлі терпляче вислухав мене й сказав:

– Непереконливо.

– Це все, що ми маємо, – сказав я. – Хочете, я розпитаю в кіно "Венеція", чи не бачив його там хтось того вечора, як він зник?

– Ні, – відповів Крамлі.

– То, може, в кафе Модесті, в трамваї, в танцювальній залі?

– Ні, – відповів Крамлі.

– Тоді що ж мені робити?

– Не лізти в цю справу.

– Чому?

– Тому, – відповів Крамлі й замовк. Потім поглянув на задні двері свого дому. – Якщо з вами щось станеться, мій бісів роман так і лежатиме недописаний. Хтось же має прочитати всю ту маячню, а я нікого іншого не знаю.

– Ви забуваєте ось про що, – заперечив я. – Хто б не стояв за вашими дверима минулої ночі, він стоїть і за моїми. А я не можу йому цього дозволити, правда ж? Не можу дозволити, аби мене переслідував той тип, що підказав мені назву, яку я щойно надрукував на вашій машинці. Хіба не так?

Крамлі дивився на моє обличчя, і я знав, що він думає: абрикосовий пиріг, банановий кекс, суничне морозиво.

– Тільки будьте обачні, – промовив він зрештою. – А втім, старий міг просто послизнутися, вдаритись головою і впасти в канал уже мертвий. Тим-то в легенях і не було води.

– Ну звісно, а тоді виплив і сам заліз у клітку.

Крамлі примружився, так наче прикидав на око, скільки я важу.

Потім мовчки подавсь у свої джунглі й на хвилину зник. Я чекав.

Аж раптом звідкись іздалеку вітер доніс трубний гук слона. Я поволі обернувся до бризок штучного дощу й прислухався. Десь ближче хрипко роззявив свою величезну пащу лев, і з неї вихопилося хиже рикання. І враз повз мене, мов літній вітер, здіймаючи куряву, промчав гурт антилоп і газелей, і серце моє забилося в лад з їхнім легким тупотінням по сухій землі.

Раптом на стежці з'явився Крамлі з широкою хлоп'ячою усмішкою на вустах, видимо пишаючись зі своєї нікому доти не відомої дивацької химери й водночас соромлячись її. Він пирхнув і підніс угору дві нові, ще не розкриті бляшанки пива, показуючи ними на акустичну систему з шістьох схожих на величезні темні лілеї динаміків, прилаштованих на деревах. Ото з них і прилинали до нас антилопи, газелі та зебри, боронячи наші життя від безіменних хижаків поза парканом садиби. Ще раз протрубив слон і остаточно вразив мою душу.

– Африканські записи, – пояснив Крамлі, хоч у цьому й не було потреби.

– Чудово, – сказав я. – Е, а це що таке?

Десять тисяч африканських фламінго знялись у повітря з освітленої сонцем прісноводної лагуни п'ять тисяч днів тому, коли я був ще хлопчиськом-школярем і Мартін та Оза Джонсони[19] летіли від диких звіриних стежок Африки, щоб побути з нами, простими людьми Каліфорнії, і повісти дивовижні історії.

І тоді я пригадав.

Того дня, коли я мав чимдуж бігти, щоб послухати виступ Мартіна Джонсона, він загинув в авіаційній катастрофі біля самого Лос-Анджелеса.

Але й оце тепер, в обнесеному парканом клаптику джунглів, у цьому райському притулку Елмо Крамлі, лопотіли крильми птахи Мартіна Джонсона.

Моє серце полетіло з ними.

Я поглянув на небо й запитав:

– А що ви робитимете, Крамлі?

– Нічого, – відповів він. – Стара жінка з канарками житиме вічно. Можете побитись об заклад.

– Не маю на що, – сказав я.

Коли згодом того ж таки дня біля берега почали з'являтися потопельники, це зіпсувало відпочинок людям по всьому пляжу. Вони обурювалися, спаковували свої кошики з провізією і розходились по домівках. Собак, що залюбки бігли до води поглянути на чужинців, винесених хвилями на берег, миттю гукали назад сердиті господині чи розгнівані господарі. Дітлахів збирали до гурту й відсилали геть, суворо наказуючи ніколи не підходити до тих чужих людей.

По суті, утоплення було забороненою темою. Про нього, як і про секс, ніколи не говорили. А отже, коли потопельник мав зухвалість прибитися до берега, він ставав persona non grata[20]. Дітлахи могли собі потайки, в уяві, справляти похорон, але жінки, що залишалися на пляжі й після того, як багатодітні сімейства перелякано забиралися геть, усі як одна розгортали парасольки й поверталися спиною до води, так наче хтось, шумно сапаючи в прибережних хвилях, вигукував непристойності. І ніщо не могло змінити такого ставлення. Все було дуже просто: ті пропащі плавці з'являлися без запрошення, дозволу чи попередження, отож їх, мов незваних родичів, належало негайно, швидким підтюпцем відперти на суходіл, до таємничих льодових сховищ.

Та тільки-но забирали одного утопленого, як по березі розлягалися голоси дітлашні, що копала колодязі в піску біля води:

– Ой мамо, поглянь!

– Ану мерщій звідти! Мерщій!

І чути було тупотіння малих ноженят, що чимдуж тікали від тих мін, винесених на берег.

Повертаючись від Крамлі, я почув про нових незваних гостей.

Мені страшенно не хотілось іти від сонця, що, здавалося, вічно сяяло над садибою Крамлі.

Наближаючись до моря, ти ніби переходив у іншу країну. Немов радіючи з поганих новин, на узбережжя насувався туман. Потопельники не мали стосунку ні до поліції, ні до нічних лихих пригод, ні до жаских знахідок у каналах, які цілу ніч усмоктували воду між свої щелепи. То були просто прибиті мертвою хвилею покидьки.

На березі вже панувала пустка. Та ще більша пустка запала в моїй душі, коли я звів очі на старий венеційський поміст.

Небажана особа (лат.).

– Поганого рису! – прошепотів хтось. Я сам.

Давнє китайське заклинання, яке вигукували край рисового посіву, щоб убезпечити майбутній врожай від руйнівного наслання заздрих богів.

Поганого рису…

Та хтось уже наступив на великого змія.

Хтось причавив його ногою.

На дальшому кінці помосту згинула без вороття естакада "Крутих гірок".

А те, що лишилося, лежало тепер у надвечірньому присмерку, мов безладно розкидані величезні бирюльки. Але в цю гру грав тепер тільки один екскаватор, що, пахкаючи мотором, нахилявся, підхоплював з піску ті бирюльки й тішився ними.

"Коли скінчиться це вмирання?" – почув я Келові слова, сказані кілька годин тому.

Дивлячись на оголений, мов кістяк, кінець помосту попереду й на навальну хвилю туману, що сунула до берега, я раптом відчув, як спину мені всипало морозом. Хтось ішов за мною назирці. Я крутнувся.

Одначе те ніщо переслідувало не мене.

По той бік вулиці я побачив А. Л. Шренка. Він біг, глибоко застромивши руки в кишені пальта, втягши голову в темний комір, і раз у раз озирався, мов пацюк, за яким женуться собаки.

О боже, подумав я, тепер я знаю, кого він мені нагадує.

Едгара По!

Оті всім відомі фотографії, сумовиті портрети Едгара Аллена По: високе й ясне матово-біле чоло, замислені, сповнені похмурого вогню очі, скорботно зімкнені уста під темними вусами, косо пов'язана шийна хустка над неохайним комірцем, що підпирає випнутий і судомно-рухливий кадик.

Едгар Аллен По.

По тікав. І Шренк тікає. Озираючись на безформну масу туману, що швидко настигає його.

Господи боже, подумав я, вона переслідує нас усіх.

На той час, як я дійшов до кіно "Венеція", жадібний туман уже огорнув усе довкола.

Старий кінотеатр "Венеція" належав містерові Шейпшейду і вирізнявся з-поміж інших тим, що був останнім з нічних річкових кораблів, котрі завжди трималися біля самої межі припливу, хоч би в якій країні світу плавали.

Чільна половина кінотеатру стояла на бетонній алеї, що веде з Венеції до Оушен-парку й Санта-Моніки. А задня половина виступала на поміст, так що край її нависав над водою.

Цього надвечір'я я зупинився перед кінотеатром, поглянув угору й аж охнув.

Над входом не було звичної афіші з назвами фільмів. Лиш одне-єдине слово величезними півметровими літерами:

ПРОЩАВАЙТЕ!

Наче удар ножем у живіт.

Я ступив уперед, до каси.

Там сидів містер Шейпшейд, приязно всміхаючись і махаючи мені рукою.

– Прощавайте? – скрушно запитав я.

– Авжеж! – засміявся Шейпшейд. – Тра-та-та, тудл-ду! Прощавайте! До того ж безплатно! Заходьте! Всі друзі Дугласа Фербенкса, Томаса Мегана, Мілтона Сілза і Чарлза Рея – мої друзі.

Почувши ті імена з мого дитинства, я розчулився. То були актори, яких я бачив на давніх мерехтливих екранах у два, в три, в чотири роки, сидячи на материних колінах у холодному кінотеатрику в північній частині Іллінойсу, ще до "поганого рису", до того, як ми подалися на захід у старезному розшарпаному "кісслі", навіть поперед оклахомських фермерів, і батько шукав роботу бодай на дванадцять доларів за тиждень.

– Я не можу, містере Шейпшейд.

– Гляньте ви на нього! Він не піде! – Шейпшейд здійняв руки до неба й викотив очі, достоту як Стромболі, розлючений вихватками Піноккіо й ладний перерізати його нитки. – А це чому ж?

– Коли я виходжу з кіно на осоння, мене поймає туга. Все бачиться в чорному світлі.

– Та де ж те осоння?! – вигукнув Шейпшейд. – А поки вийдете, й зовсім споночіє!

– До речі, я хотів запитати вас ось про що, – сказав я. – Чи ви часом не бачили три дні тому старого чоловіка, що завжди сидів у павільйоні біля трамвайної станції, Білла… Віллі… Вільяма Сміта? Чи не чекав він тут на когось того вечора?

– Аякже, я ще й напався був на нього. "Що це з вашою головою, Віллі? – питаю. – Чи то не ведмідь грізлі здер із неї чуприну?" Бо на голові в нього було справжнє посміховисько.