Смерть — діло самотнє - Сторінка 27

Це зовсім не те, про що ви подумали. Ось погляньте. Ні, придивіться!

Він дістав із кишені зім'яту глянсувату фотографію. Я хотів був узяти її, але він міцно тримав картку, затуливши великим пальцем голову зображеної на ній людини.

Те, що залишалося на видноті, виглядаючи з-під його пальця, було найпрекрасніше юнацьке тіло, яке я бачив у своєму житті.

Мені пригадалися бачені колись фотографії статуї Антіноя, улюбленця імператора Адріана, у вестибюлі Ватіканського музею. Пригадався юний Давид роботи Мікеланджело. Пригадалися сотні тіл молодиків, що від краю до краю виповнювали пляж від днів мого дитинства й дотепер, засмаглих і безтурботних, бурхливо веселих без справжньої радості. Сотні літніх місяців були спресовані в одній фотографії, яку оце тримав у руці Джон Вілкес Гопвуд, затуляючи великим пальцем обличчя юнака, щоб я не міг його побачити.

– Неймовірно, неповторно прекрасне тіло в усій історії людства, хіба не так? – То було беззастережне твердження. – І воно моє, все моє. Я його неподільний володар, – сказав він. – Ні, ні, не відвертайтеся. Ось!

Він забрав пальця з обличчя неймовірно чудово збудованого юнака.

І я побачив обличчя старого яструба, давньогерманського воїна, генерала Африканського танкового корпусу.

– О боже, – мовив я. – Це ж ви.

– Я, – сказав Джон Вілекс Гопвуд.

I, гордо відкинувши голову, посміхнувся своєю безжальною посмішкою, в якій зблискували клинки й прозирала сталь. Потім безгучно засміявся, немов віддаючи данину минулим літам, коли ще не було звукового кіно.

– Атож, це я, – підтвердив він.

Я скинув окуляри, протер їх і придивився ближче.

– Ні. Не підробка. Не фототрюк.

Це фото нагадало мені конкурсні мальовані головоломки, що їх друкували в газетах, коли я був хлопчиськом. Обличчя президентів, розрізані на три частини, потім перемішані між собою. Внизу підборіддя Лінкольна, посередині ніс Вашінгтона, а вгорі очі Рузвельта. І така от суміш іще з тридцятьох президентів. Усі ті портрети належало знов розрізати на частини й склеїти правильно – за це платили винагороду в десять доларів.

Але тут до тіла прекрасного, як давньогрецька статуя, юнака були приліплені шия, голова та обличчя старого яструба-орла-стерв'ятника, що виказувало чи то підступність, чи то божевілля, а може, й те і те воднораз.

Джон Вілкес Гопвуд дивився на фотографію через моє плече так, наче вперше побачив цю диявольську красу, і в очах його світився тріумф сили волі.

– Думаєте, це трюк, еге?

– Ні. – Але я нишком кинув погляд на його вовняний костюм, свіжу сорочку, ретельно зав'язану корпоративну краватку, жилет, запонки, блискучу пряжку паска, срібні велосипедні защіпки на щиколотках.

Мені по думалося про перукаря Кела й про зниклу голову Скотта Джопліна.

Джон Вілкес Гопвуд провів поплямленими іржею пальцями по жилеті й складках штанів.

– Атож, – засміявся він, – усе закрито! Так що ніколи й не побачите, поки не прийдете в гості, га? Чи справді в цьому старому порохнявому Річарді Третьому ховається полум'яний Син Сонця? Як може чудо юності сполучатись із старим морським вовком? Яким чином спарувались Аполлон і…

– Калігула? – ляпнув я і злякано принишк.

Та Гопвуд не образився. Він засміявся, кивнув головою і торкнувсь мого ліктя.

– Калігула! Так! А поки прекрасний Аполлон зачаївся й очікує, промовляє сила волі! Сила волі – ось відповідь. Сила волі. І здорова їжа – це основа акторського життя. Ми повинні гартувати своє тіло так само, як і дух. Ніякого білого хліба, ніяких хрустких батончиків…

Я здригнувся й відчув, як розтають у мене в кишені останні цукерки.

– Ні пирогів, ні печива, ні міцних напоїв, навіть секс у помірних дозах. О десятій вечора – до ліжка. Рано-вранці – підйом, пробіжка по берегу, кожного божого дня дві години в гімнастичному залі, дружба тільки з тренерами, день крізь день по дві години їзди на велосипеді. День крізь день – і так тридцять років. Тридцять років! А тоді – на божу гільйотину! Тобі відтинають пошарпану голову старого орла й насаджують її на засмагле, вічно золотаве юнацьке тіло. Ось яку ціну я за це заплатив, але справа варта заходу. Мій здобуток – краса. Божественне кровозмішення. Я справжній Нарцис. Мені більш ніхто не потрібен.

– Вірю, – мовив я.

– Ваша чесність вас погубить. – Він обережно, наче квітку, сховав фотографію до кишені. – Та ні, ви ще не зовсім вірите.

– Дозвольте поглянути ще раз.

Він подав мені фото.

Я придивився. І поки я дивився, на темний берег накотилась хвиля прибою, ота, що минулої ночі.

І з тієї хвилі раптом постав голий чоловік.

Я стенувсь і кліпнув очима.

Чи це не те саме тіло, не той самий чоловік, що вийшов з моря й налякав мене, коли Констанс Реттіген відвернулася?

Я хотів знати це. Але спромігся тільки запитати:

– Ви знайомі з Констанс Реттіген?

Гопвуд насторожився.

– А чому ви про це питаєте?

– Я побачив її ім'я в отому друкованому списку на Шренкових дверях. То подумав: може, ви з нею два кораблі, що розминулися вночі.

Або двоє тіл? Може, якоїсь ночі, годині о третій, він виходив з прибою, а вона саме поринала в ту хвилю?

Його тевтонський рот бундючно скривився.

– Наш фільм "Схрещені шпаги" прогримів у двадцять шостому році по всій Америці. А про наш роман писали того літа всі газети. Я був найбільшим коханням її життя.

– То, може, це ви… – почав був я і замовк. "То, може, це ви, – подумав я, – а не отой режисер, який потім утопився, перерізали їй сухожилки на ногах, так що вона рік не могла ходити?"

Але тоді, минулої ночі, мені не випало нагоди роздивитись як слід, чи є в неї рубці. А бігала Констанс так, що вся та історія здавалася брехнею сторічної давнини.

– Вам неодмінно треба звернутися до А. А. Шренка, послідовника філософії цілісності й учення дзен, справжнього мудреця, – сказав Гопвуд, сідаючи на велосипед. – О, зовсім забув! Він попросив віддати вам оце.

Він видобув з іншої кишені жменю обгорток від цукерок – дванадцять папірців, акуратно з'єднаних скріпкою, переважно від шоколадок "Кларк", хрустких батончиків та "Здорованів". Це були ті папірці, що їх я безтурботно розкидав по пляжу на волю вітру, а хтось підібрав.

– Він знає про вас усе, – мовив Божевільний Отто Баварський і засміявся, не вмикаючи звук.

Я засоромлено взяв обгортки й, тримаючи ці прапори поразки, відчув навколо своєї талії фунтів десять зайвого тіла.

– І до мене приходьте, – сказав він. – Покатаєтесь на каруселі. Побачите, чи справді невинний юнак Давид спарувався зі старим лиходієм Калігулою. Гаразд?

І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.

Я поплентав назад до сумовитого музею А. А. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.

На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.

Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.

Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.

– Крамлі?

– Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?

– Здається, я натрапив на самого вбивцю!

Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав трубку на стіл, видер з голови жмут волосся, а тоді знов узяв трубку.

– Джон Вілкес Гопвуд, – сказав я.

– Ви забуваєте, – відказав полісмен, – що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів – немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!

– А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?

То була остання крапля.

Офіцер Поп грюкнув трубкою.

Коли я вийшов з будки, надворі сіявся дощ.

І майже одразу ж по тому задзвонив телефон, так наче знав, що я ще не встиг відійти. Я схопив трубку й чомусь заволав:

– Пег?

Та почув тільки шелест дощу й чийсь далекий тихий подих.

Більш ніколи не підійду до телефону, подумав я. А в трубку закричав: – Сучий син! Іди, хапай мене, мерзотнику!

І повісив трубку.

Боже, а що, як він почув і справді з'явиться до мене?

!

Який же я ідіот!

І тут телефон задзвонив знову.

Я повинен був відповісти, може, вибачитися перед тим далеким подихом, сказати, щоб не брав до уваги моїх грубощів.

Я зняв трубку.

І почув голос згорьованої жінки, що була за дев'ять миль від мене, в Лос-Анджелесі.

Фанні.

Вона плакала.

– Фанні, о боже, це ви?

– Та я, ох, я, господи спаси мене й помилуй, – запихкала, засопла, захлипала вона. – Поки злізла вниз, трохи не вмерла. Не спускалася сходами з тридцять п'ятого року. Де ти пропав? Усе валиться. Кінець світу. Всі загинули. Чому ти не сказав мені? О боже, боже, який жах! Ти можеш приїхати? Джіммі, Сем, П'єтро… – тужно промовляла вона, і тягар моєї вини притискав мене до стінки телефонної кабіни. – П'єтро, Джіммі, Сем… Навіщо ти брехав мені?

– Я не брехав, я тільки мовчав! – відказав я.

– А тепер ще й Генрі! – заплакала вона.

– Генрі?! Боже мій. Він не…

– Упав зі сходів.

– Він живий? Живий? – закричав я.

– Так, хвалити бога, в своїй кімнаті. Не захотів до лікарні. Я почула, як він падав, вибігла. Отоді й дізналася, про що ти мені не сказав. А Генрі лежить, лається і кличе друзів – Джіммі, Сема, П'єтро… Навіщо ти приніс сюди смерть?

– Це не я, Фанні.

– Приїжджай і доведи. Я маю три майонезні банки, повні двадцятип'ятицентовиків. Візьми таксі, хай водій підніметься нагору, я заплачу йому з тих банок! От тільки коли приїдеш і постукаєш у двері, як я знатиму, що це ти?

– А як ви знаєте про це зараз, навіть по телефону?

– Нічого я не знаю, – заголосила вона. – Ну хіба це не жах? Я справді не знаю…

– В Лос-Анджелес, – сказав я водієві таксі через десять хвилин. – За три майонезні банки.

– Алло, Констанс? Я в телефонній будці напроти будинку Фанні. Нам треба забрати її звідси. Ви можете приїхати? Тепер вона справді в паніці.

– На це є причини?

Я поглянув через вулицю на старий багатоквартирний будинок і прикинув, скільки тисяч усяких тіней копошиться там від горища до підвалу.

– Цього разу таки є.

– Ідіть до неї. Вартуйте. Я буду там за півгодини. Нагору не підніматимусь. Умовте її спуститися, хай йому чорт, і ми відвеземо її до мене. Біжіть.

Констанс так хряснула трубкою об апарат, що я кулею вилетів з будки й мало не вскочив під машину, яка саме проїздила вулицею.

З того, як я постукав, Фанні зрозуміла, хто прийшов.