Смерть — діло самотнє - Сторінка 8

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я кліпнув очима. Не до моря. Море було праворуч, на захід.

А сліди босих ніг тяглися ліворуч, на схід.

Я рушив по них.

Біг чимдуж, ніби сподіваючись наздогнати оту невеличку зливу.

Аж поки добіг до каналу.

Сліди уривались на самому краєчку…

О боже!

Я втупив очі в масну воду.

Мені було видно, де той хтось виліз на берег, щоб почалапати нічною вулицею до мого помешкання, а тоді бігом гайнути назад – відстань між слідами, що вели до каналу, була ширша – і…

Пірнути?

Боже мій, та хто ж стане плавати в цій бруднющій воді?

Хтось, кому до всього байдуже, хто не боїться ніякої зарази? Хто полюбляє з'являтися серед ночі й зникати в пітьмі задля якоїсь диявольської розваги чи задля самої смерті?

Я побрів понад високим берегом каналу, пильно видивляючись униз, чи не вигулькне щось на чорній поверхні води.

Припливна хвиля відлинула, тоді повернулася, промкнувшись крізь проіржавілу заставку шлюзу. Майнуло щось ніби зграйка малесеньких тюленят, та насправді то були всього-на-всього водорості, що пливли за водою.

– То ти все ще там? – прошепотів я. – Навіщо ти приходив? І чому саме до мене?

Я глибоко вдихнув, та так і завмер з повітрям у грудях.

Бо у воді по той бік хисткого пішохідного містка, в заглибині під невеликим бетонним виступом…

Мені привиділось, ніби на поверхню зринуло масне пасмо волосся, а потім і лискуче чоло. І очі, що втупилися в мене. То могла бути морська видра, чи собака, чи невеликий чорний дельфін, що не знати як утрапив у канал і не міг вибратися назад у море.

Загадкова голова, наполовину вистромившись із води, вже довго не зникала.

І мені пригадалося те, що я прочитав колись хлопчиськом в одному з любих мені тоді романів про Африку. Про крокодилів, що населяли підводні печери по берегах річки Конго. Ті страховиська залазили туди й ніколи не показувались на поверхні. Зачаївшись під водою, вони вичікували, поки якийсь необачний дурень поткнеться в річку й попливе повз них. А тоді миттю виринали із своїх підводних лігвищ і бенкетували.

Невже й я оце дивлюся на таке страховисько? На когось такого, кому до вподоби нічні припливи, хто ховається в заглибинах попід берегом, а потім виходить і кудись скрадається, залишаючи по собі дощ?

Я дивився на темну голову у воді. І вона дивилася на мене блискучими очима.

Ні. То не може бути людина!

Мене пройняв дрож. І я порвався вперед, як ото пориваєшся до якогось жахіття, сподіваючись прогнати його: налякати павука, щура, змію. Мене підштовхнула не хоробрість, а страх.

Темна голова зникла. По воді пішли брижі.

Більше голова не зринала.

Весь тремтячи, я повернув назад тим слідом від лиховісного дощу, що приходив до мого порога.

Біля самих дверей і досі стояла калюжка води.

Я нахилився й виловив з неї невеличкий жмуток водоростей.

Аж тепер я збагнув, що бігав до каналу й назад у самих трусах.

Мені навіть дух забило, і я швидко озирнувся довкола. Вулиця була безлюдна. Я вскочив у дім і захряснув двері.

Завтра, вирішив я, піду й посварюся кулаками перед носом Елмо Крамлі.

У правому кулаці в мене буде жменька січки з трамвайних квитків.

У лівому – жмуток мокрих водоростей.

Але не до поліційного відділка!

В'язниці, так само як і лікарні, страхали мене до млості.

Десь же має бути в того Крамлі домівка.

Сварячись кулаками, я її знайду.

Днів сто п'ятдесят на рік сонце у Венеції не прозирає крізь туман аж до полудня.

Днів шістдесят на рік сонце не може вибитися з імли, аж поки йому настане час заходити, тобто десь до години четвертої чи п'ятої.

Днів сорок на рік воно взагалі не показується.

Решту днів, якщо пощастить, сонце сходить так само, як і над усім Лос-Анджелесом та всією Каліфорнією, – о пів на шосту чи о шостій ранку й залишається на небі аж до заходу.

Оті сорока— й шістдесятиденні періоди день по дню підточують душу, і чоловіки, що мають рушниці, заходжуються чистити й заряджати їх. А старі жінки вже дванадцятого безсонячного дня купують щурячу отруту. Та на тринадцятий день, коли вони вже наміряються вкинути миш'як у свій ранковий чай, раптом сходить сонце, ніби зацікавившись, чого це всі такі смутні, і жінки викидають отруту щурам, що живуть по берегах каналу, а самі вмощуються в крісло з чарочкою бренді.

Всі сорок днів безсонячного періоду десь у повитій туманом затоці раз у раз, не вгаваючи ні на мить, виє застережна сирена, і зрештою починаєш відчувати, як на місцевому кладовищі перевертаються в домовинах мерці. Або ж серед ночі десь у потаємних глибинах прокидається, збуджене тією ж таки сиреною, якесь земноводне чудисько й пливе до берега. Воно пливе, чогось палко жадаючи, найпевніше – сонця. Усі розумні тварини вже переселилися на південь. А ти все сидиш, мов на мілині, на холодному піщаному березі, із своєю бездільною друкарською машинкою, вичерпаним банківським рахунком та незігрітою постіллю. І потерпаєш, щоб оте глибинне чудисько не випливло котроїсь ночі, поки ти спиш. Сподіваючись позбутися його, ти встаєш о третій годині ночі й пишеш про нього оповідання, але роками не надсилаєш те оповідання до жодного з журналів – боїшся. Ні, не про смерть – про животіння у Венеції мав би написати Томас Манн.[10]

Правда все це чи вигадка, але тямущі люди воліють жити якомога далі від узбережжя. Повноваження венеційської поліції кінчаються там, де пролягає межа туманів, – приблизно по Лінкольн-авеню.

Отам, на самому краю офіційної, непогожої території Венеції, і лежав садок, який я бачив доти всього раз чи два.

Якщо й був у цьому садку будинок, то зокола його ніхто не помічав. Усе там так заросло кущами, деревами, тропічним чагарником, пальмовими віялами, тростиною та папірусом, що пробитися крізь ті хащі випадало хіба що жаткою. Доріжок у садку не було, тільки одна протоптана стежка. А будиночок-бунгало з верандою таки був, стояв собі серед високої, аж до підборіддя, некошеної трави, але так далеко від вулиці, що радше скидався на слона, який загруз у ямі зі смолою і якого скоро мало затягти туди всього. Поштової скриньки біля воріт не було. Мабуть, листоноша просто кидав пошту через паркан та й дай боже ноги, поки з тих джунглів не вискочив якийсь звір і не вчепився в нього.

Теплої пори року від того зеленого острівця линув дух стиглих апельсинів та абрикос. А те, що не пахло апельсинами чи абрикосами, було кактусами, орхідеями, нічним жасмином. Там ніколи не стрекотіла газонокосарка. Ніколи не свистіла коса. Ніколи не стояв туман. На межі вічного у Венеції вологого присмерку цей будиночок якимсь дивом залишався в оточенні лимонних дерев, цілу зиму завішаних ясними, мов різдвяні ліхтарики, плодами.

І коли траплялося там проходити, тобі вчувалося за парканом тупотіння стада жирафів на рівнині Серенгеті чи лопотіння крил величезної зграї сполоханих рожевих фламінго, схожої на освітлену призахідним сонцем купчасту хмару.

І в тій-от місцині, добре знаючись на химерах погоди й ревно дбаючи про недоторканність своєї опаленої сонцем душі, жив чоловік років сорока чотирьох, з лисуватою головою та жорстким голосом, і коли він виїжджав на морське узбережжя й дихав тамтешнім туманом, йому доводилось мати справу з контрабандою, протизаконними діями й випадковими смертями з підозрою на вбивство.

Елмо Крамлі.

Я таки знайшов його домівку, бо з десяток людей, вислухавши мої запитання, кивали головою і показували куди йти.

І всі казали в одне: кожного надвечір'я малорослий детектив поринає в свої невеличкі зелені джунглі й зникає серед тупоту жираф і лопотіння крил фламінго.

Як же мені бути? Стати на краю тієї дикої хащі й погукати його на ім'я?

Та Крамлі озвався до мене перший.

– Господи боже, це знову ви?

Коли я нерішуче спинився перед ворітьми, він саме виринув із своїх джунглів і попростував ледь видимою серед трави стежкою.

– Я.

І поки детектив ступав своєю зарослою стежкою, мені знову вчулися звуки, які я викликав у своїй уяві, коли проходив повз це місце: легкі стрибки газелей, сполохане тупотіння смугастих зебр, – а з вітром долинув і дух золотавої сечі, гострий дух левів.

– Здається мені, – пробурчав Крамлі, – ми вже зіграли цю сцену вчора. Ви прийшли вибачатися? Чи, може, маєте сказати щось цікавіше?

– Якщо ви зупинитесь і послухаєте, – мовив я.

– Голос у вас добрячий, нівроку. Одна моя знайома – вона мешкає за три квартали від того місця, де ви знайшли труп, – каже, що від вашого крику тієї ночі повтікали її коти й досі не вернулися додому. Гаразд, я зупинився. Що далі?

За кожним його словом я все глибше ховав кулаки в кишені своєї спортивної куртки. І чомусь ніяк не міг вийняти їх звідти. Нахиливши голову й відвернувши очі, я намагався зібратися з духом.

Крамлі позирнув на годинник.

– Тієї ночі в трамваї позад мене сидів один чоловік! – раптом закричав я. – Ото він і запхав того старого в лев'ячу клітку!

– Не репетуйте. Звідки ви знаєте?

Мої стиснуті кулаки засовались у кишенях.

– Я відчував, як його руки тяглися до мене. Відчував, як благально ворушаться його пальці. Він хотів, щоб я обернувсь і подивився на нього! Адже всі вбивці бажають, щоб їх викрили, хіба не так?

– Це вигадка дешевих психологів. Чому ж ви не подивилися на нього?

– Не можна дивитись у вічі п'яним. Тоді вони підсідають і дихають тобі в обличчя.

– І то правда. – Крамлі дозволив собі виказати ледь помітну цікавість. Потім дістав з кишені кисет та цигарковий папір і взявся скручувати цигарку, зумисне уникаючи мого погляду. – Що далі?

– Якби ви почули його голос… Ви б одразу повірили, якби почули. Боже мій, то був справжній дух Гамлетового батька, що волав із могили: "Не забувай мене!" Навіть більше: "Подивись на мене, впізнай мене, заарештуй мене!"

Крамлі запалив цигарку й поглянув на мене крізь хмарку диму.

– Той голос за кілька секунд зістарив мене на десять років, – сказав я. – Ще ніколи в житті я не усвідомлював так гостро, що маю чуття.

– Кожна людина на цьому світі має чуття. – Крамлі розглядав свою цигарку, так наче не міг вирішити, смакує вона йому чи ні. – Кожна бабуся складає якісь пісеньки й, хильнувши пива, нудно мугикає їх, аж поки тобі урветься терпець і закортить вибити із старої карги все те хмільне зілля. Піснярі, поети, детективи-аматори, кожен клятий дурень вважає, що він осягнув геть усе.