Смертна ніч - Сторінка 3

- Айзек Азімов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Гадаю, що можу покластися на двох непричетних, які пильнуватимуть третього, хоча б заради їхніх власних інтересів.

І він вийшов.

Була вже п'ята година ранку. Райджер обурено глянув на свій годинник.

— До біса це все! Я хочу спати.

— Можемо подрімати тут, — філософськи запропонував Тальяферро. — Чи хтось має намір зізнатися?

У відповідь Каунас відвів погляд, а Райджерова губа полізла вгору.

— І я теж не маю. — Тальяферро приплющив очі, прихилив свою масивну голову до спинки крісла і втомленим голосом вів далі: — Там, на Місяці, зараз період затишшя. Ніч у нас триває два тижні, і тоді роботи-роботи. Потім знову два тижні Сонця, спостереження припиняються, самі розрахунки, кореляції, а потім нескінченні балачки. Важка пора, не люблю її. Коли б там було більше жінок і коли б я міг улаштувати щось постійне...

Потім Каунас майже пошепки розповідав про те, що до цього часу на Меркурії неможливо спостерігати повний диск Сонця, бо частина його за лінією горизонту, не в зоні видимості телескопа. Але незабаром прокладуть ще дві милі траси для Обсерваторії... щоб усе разом перемістити, розумієте... потрібні страшенні зусилля, безпосередньо використають сонячну енергію... може, вдасться. Мало б вийти.

Навіть Райджер, наслухавшись притишеного гомону їхніх голосів, зволив розповісти дещо про Цереру. Там завдає труднощів двогодинний період обертання, тобто зірки проносяться по небу в дванадцять разів швидше, ніж на земному небі. І тому мережа з трьох світлоскопів, трьох радіотелескопів і потрійно всього іншого перехоплює поле астрономічного спостереження від однієї станції до іншої, а воно просто пролітає над станціями.

— А чи не краще розташуватися на одному з полюсів? — подав ідею Каунас.

— Ти міркуєш категоріями Меркурія і Сонця, — нетерпляче заперечив Райджер. — Навіть на полюсах небо все одно скручується, а половини його ніколи не буде видно. Ось якби Церера була звернена до Сонця одним боком, як твій Меркурій, ми постійно бачили б нічне небо, а зірки повільно проходили б по ньому один раз за три роки.

Небо повільно ясніло, надходив світанок.

Тальяферро майже засинав, але половиною свідомості твердо контролював себе. Він нізащо не заснув би, коли не сплять інші. Кожен з нас, думав він, б'ється над думкою: хто? хто? За винятком самого винуватця, звичайно.

Очі Тальяферро відразу розплющилися, тільки-но повернувся Мандел. Небо у вікні ставало щораз голубішим. Тальяферро чомусь тішило, що вікно зачинене. Готель, як водиться, мав кондиціонер, але земляни любили відчиняти вікна у теплу пору року, все ще піддаючись ілюзії, що дихають свіжим повітрям... А Тальяферро, у чию свідомість перебування на Місяці міцно вбило уявлення про вакуум, на саму думку про відчинене вікно здригався, холонучи всередині від страху.

— Чи надумав хто сказати що-небудь? — запитав Мандел.

Вони дивились на нього, не відводячи поглядів. Райджер заперечливо похитав головою.

— Я проявив плівки з ваших сканерів, панове, — сказав Мандел, — і переглянув їх. — Він кинув сканери і проявлені плівки на ліжко. — Там нічого нема! Боюся, що завдав вам клопотів із сортуванням. Прошу вибачити. Але проблема зниклої плівки все ще не з'ясована.

— Якщо вона взагалі існує, — докинув Райджер і страхітливо позіхнув.

— Тому я запропонував би, панове, — сказав Мандел, — зайти в номер Вільєрса.

— Навіщо? — Каунас мав спантеличений вигляд.

— Це що, психологічний тест? — запитав Тальяферро. — Привести злочинця на місце злочину, щоб докори сумління вирвали з нього зізнання?

— Причина не така мелодраматична, — відказав Мандел. — Я сподіваюся, що двоє непричетних допоможуть мені знайти сховану плівку з доповіддю Вільєрса.

— Ви гадаєте, що вона там? — з викликом запитав Райджер.

— Можливо. Ми просто почнемо звідти. Далі можемо обшукати кожен з ваших номерів. Симпозіум з астронавтики розпочнеться завтра не раніше, як о десятій ранку. Часу в нас доволі.

— А якщо це нічого не дасть?

— Тоді, мабуть, доведеться вдатися до поліції.

Вони боязко ввійшли у номер Вільєрса. Райджер почервонів, Каунас зблід. Тальяферро намагався здаватися спокійним.

Вчора увечері вони були в цьому залитому штучним світлом номері, де розлючений і скуйовджений Вільєрс, вп'явшись руками у подушку і спопеляючи їх поглядом, звелів забиратися їм геть. Тепер тут над усім повисла невидима тінь смерті.

Мандел почав мудрувати з віконним поляризатором, щоб впустити більше світла, але крутнув понад міру, і вранішнє сонце затопило кімнату.

Каунас рвучко затулив очі долонею і пронизливо зойкнув:

— Сонце!

Від зойку в усіх мороз пішов поза шкірою.

Обличчя Каунаса спотворив такий жах, наче це на його Меркурії Сонце сліпуче вдарило по очах.

Тельяферро згадав про свою власну реакцію на ймовірність опинитися просто неба і скреготнув зубами. Десять років поза межами Землі скалічили їх усіх.

Каунас кинувся до вікна, гарячково намацуючи пальцями маховичок поляризатора, і лише тоді залпом видихнув.

Мандел наблизився до нього і став збоку.

— Що трапилось?

Підійшли і двоє інших.

Внизу аж до самого обрію зламами каменю і цегли лежало місто, скупане світанковим сонцем; тіні простяглися в напрямку до них. Тальяферро швидко окинув увесь краєвид занепокоєним поглядом.

Каунас, чиї груди, здавалося, стислися до тієї межі, за якою він уже не міг видобути з себе жодного звуку, прикипів до чогось очима. Там, на бетонному карнизі із тріщинки на місці якогось дефекту стирчав хвостик молочно-білої плівки завдовжки з дюйм, освітлений першими променями ранкового Сонця.

Мандел, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Він затулив її складеною човником долонею, пронизуючи присутніх поглядом палаючих почервонілих очей.

— Зачекайте тут! — уривчасто кинув він.

Заперечити не наважився ніхто. Коли за Манделем зачинилися двері, вони ошелешено втупилися один в одного.

Мандел повернувся хвилин за двадцять. Спокійним голосом (голосом, який принаймні справляв враження спокійного, мабуть, лише тому, що його власник задалеко перейшов межу шаленства) він повідомив:

— Кінчик, запханий у щілину, не зовсім засвічений. Я зміг розібрати кілька слів. Це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, не вдасться врятувати нічого. Все загинуло.

— Що ж далі? — запитав Тальяферро.

Мандел стомлено знизав плечима.

— Тепер мені все байдуже. Передача маси у просторі втрачена, аж поки хтось, настільки ж обдарований, як Вільєрс, розробить її знов. Я працюватиму над цим, проте я не надто тішу себе ілюзіями щодо своїх можливостей. Мені здається, що тепер, коли все загинуло, немає сенсу шукати винного серед вас. Хіба не все одно? — Все Манделове тіло, здавалося, надломилося і осіло з відчаю.

Проте голос Тальяферро пролунав твердо:

— А тепер постривайте! У ваших очах будь-хто з нас трьох міг вчинити злочин. Я, наприклад. Ви досить видатна людина в своїй галузі, а у вас ніколи не знайдеться доброго слова про мене. Може виникнути загальна думка, що я нездара, якщо не гірше. Я не маю бажання ставати жертвою підозри. Давайте доведемо справу до кінця.

— На жаль, я не детектив, — втомлено проказав Мандел.

— Тоді, хай йому, викликаємо поліцію!

— Хвилиночку, Тале, — втрутився у розмову Райджер. — Чи не хочеш ти натякнути, що винен я?

— Я лише сказав, що моє сумління чисте.

У Каунаса прорізався голос, в якому вчувався переляк:

— Це означатиме для нас Психічний Зонд. Може статися розумова травма.

Мандел підніс обидві руки високо вгору:

— Панове! Панове! Даруйте! Є одна можливість обійтися без поліції, і ви маєте рацію, докторе Тальяферро, — було б несправедливо щодо невинних залишити справу, не з'ясувавши її до кінця.

Всі троє, більшою чи меншою мірою відчуваючи ворожість, повернулися до Мандела.

— Що ви пропонуєте? — запитав Райджер.

— У мене є приятель на ім'я Венделл Ерт. Чули ви про нього чи ні, але, може, мені пощастить умовити його зустрітися з нами увечері.

— А коли пощастить? — поцікавився Тальяферро, — Що нам це дасть?

— Він досить дивна людина, — вагаючись вів далі Мандел, — навіть дуже дивна. І дуже, в певному розумінні, обдарована. Раніше його допомогою уже користувалася поліція, і я сподіваюся, він зможе допомогти нам.

ЧАСТИНА ДРУГА

Едвард Тальяферро, розглядаючи вітальню та її господаря, не міг стримати величезного подиву. Здавалося, що і вона, і він існують в ізоляції, ніби закуток незбагненного світу. Земні звуки не долинали у це оббите м'якою повстю безвіконне кубелечко. Земні світло й повітря тут були витіснені штучним освітленням та кондиціонером.

Вітальня була простора, але тьмяна і захаращена. Вони ледве знайшли де ступити, щоб дістатися до канапи, на якій збоку жужмом лежали недбало згорнуті фільмокопії книжок.

Власник вітальні був кремезний і округлий, з великим круглим обличчям. Він сновигав по кімнаті на куцих ногах, під час розмови увесь час кивав головою, від чого окуляри з грубими скельцями мало не злітали з майже непомітного ґудзика, що правив йому за носа. Його ледь витрішкуваті оченята з важкими повіками з короткозорою доброзичливістю зиркали на них, поки він умощувався у кріслі за секретером, над яким звисав єдиний в кімнаті яскравий світильник.

— Дуже радий, панове, що ви завітали. Даруйте, даруйте за розгардіяш у вітальні, — він зробив промовистий жест рукою із короткими, схожими на обрубки пальцями. — Я саме укладаю каталог речей, що стосуються екстратерології. У мене вже їх назбиралося чимало. Просто жахлива робота. Ось, наприклад...

Він вихилився з крісла і зарився в купу предметів біля секретера, потім виринув звідти з димчасто-сірим напівпрозорим предметом грубої циліндричної форми.

— Ось, — сказав він, — предмет Каллістанської цивілізації, що може бути реліктом розумних негуманоїдних формацій. Ще не з'ясовано остаточно. Не більше десятка було знайдено, але з відомих мені цей екземпляр найдосконаліший.

Господар так жбурнув його назад, що Тальяферро мало не підскочив з несподіванки. Опецькуватий чоловічок глянув у бік Тальяферро і заспокоїв його:

— Не лякайтеся, він не крихкий. — Потім чоловічок знову вмостився у кріслі, тісно сплів коротенькі пальці у себе на череві, і його руки почали повільно підійматися й опускатися у ритмі дихання. — Отже, чим я можу прислужитися?

Поки Мандел викладав суть справи, Тальяферро поринув у міркування.