Собака Баскервілів - Сторінка 12

Насмілюся думати, що тепер мало хто знає торф’яні болота краще за мене.

— А хіба це так нелегко?

— Нелегко. От, наприклад, придивіться до тієї рівнини з чудернацькими горбочками. Чим вона, по-вашому, славна?

— Нею добре скакати галопом.

— На вашому місці будь-хто сказав би так, а тим часом ця помилка багатьом вартувала життя. Бачите, скільки на ній яскраво-зелених галявин?

— Це, ймовірно, місця з кращим ґрунтом?

Степлтон розсміявся.

— Перед вами величезна Ґрімпенська твань, — сказав він. — Варто людині або тварині потрапити в цю драговину, один необережний крок — і все. Я вчора бачив, як там заблукав чийсь поні й, зрозуміло, загинув. Його голова довго виднілася над трясовиною. Він усе витягав шию, намагався вибратися, але бідолашку врешті-решт таки засмоктало. Там навіть у засуху небезпечно ходити, а після осінніх дощів це зовсім згубне місце. А проте я не раз пробирався в саме серце Ґрімпенської твані й повертався звідти живим. Погляньте, ще один нещасний поні!

У зеленій осоці вовтузилося й борсалося щось темне. Потім над заростями майнула болісно витягнута шия, й над болотом пролунав страшний крик. Я похолонув від жаху, але в мого супутника нерви, вочевидь, були міцніші.

— Все! — сказав він. — Засмоктало. Другий за два дні — і це лише в мене на очах. А скільки ще їх тут загинуло! Вони як унадяться туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська твань — страшне місце.

— І все-таки ви пробираєтеся туди?

— Так, там є дві-три стежки, якими спритна людина може пройти. Я знайшов їх.

— Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?

— А бачите он ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непролазної драговини, що помалу оточила їх зусібіч. Варто туди дістатися — і які там рідкісні рослини, які метелики!

— Що ж, коли-небудь спробую.

Степлтон з подивом глянув на мене.

— Заради Бога, викиньте цю думку з голови! — сказав він. — Ваша загибель буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте мені. Я сам тільки тому й насмілююся туди ходити, що в мене є складна система прикмет.

— Чекайте! — крикнув я. — Що це?

Неголосне, протяжне й невимовно тужливе завивання пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З невиразного стогону цей звук поступово перейшов на глухе ревіння й знову стих до стогону, від якого аж щеміло серце. Степлтон якось дивно подивився на мене.

— Таємничі місця ці болота, — сказав він.

— Що це таке?

— Фермери подейкують, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Мені й раніше доводилося її чути, але сьогодні щось надто вже голосно.

Похололий від страху, я оглянув широку рівнину, вкриту зеленими заростями осоки. На ній ні шелесту, ні найменших ознак життя — тільки голосно каркали два круки, сидячи на кам’яному стовпі за нами.

— Ви ж освічена людина, вас такою нісенітницею не налякаєш, — сказав я. — Як ви пояснюєте це виття?

— Драговина іноді видає дуже дивні звуки. Чи то мул осідає, чи то вода піднімається на поверхню, чи ще хтозна-що…

— Ні, ні! Це був голос живої істоти.

— Можливо. Вам ніколи не доводилося чути, як кричить водяний бугай?

— Ні, не доводилося.

— В Англії ця пташка трапляється дуже рідко, власне, вона майже вимерла, але на таких болотах можливо все. Я б анітрохи не здивувався, якби виявилося, що ми чули голос однієї з останніх представниць цього виду.

— У житті не чув більш дивних і моторошних звуків!

— Що й казати, таємничі місця. Погляньте на той пагорб. Що це таке, по-вашому?

Крутий схил був укритий ніби кільцями з сірого каменю. Я нарахував їх близько двадцяти.

— Що це? Кошари?

— Ні, це житла наших поважних пращурів. Доісторичні люди густо заселяли торф’яні болота, і через те, що після них тут ніхто не жив, увесь цей домашній комфорт залишився цілим і неушкодженим. Тільки дахи не збереглися. За бажання можна піти туди й побачити домівку та ложе.

— Та це ж ціле містечко! Ким же воно було населене?

— Неолітична людина[10] — точний період не встановлений.

— А чим ці люди займалися?

— Пасли череди на схилах, а коли кам’яна сокира почала поступатися першістю бронзовій, навчилися добувати олово. Бачите он той рів на протилежному пагорбі? Це сліди їхньої роботи. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цікавого на наших болотах. О, пробачте, будь ласка! Це, напевно, Cyclopides!

Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон із приголомшливою спритністю кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик понісся прямо до твані, але мій новий знайомий легко стрибав з купини на купину й розмахував зеленим сачком. Сірий костюм і рвучкі рухи його самого уподібнювали до величезного метелика. Я стояв, дивлячись на нього із дивним поєднанням замилування і страху, — мені все здавалося, що він от-от оступиться й зануриться у зрадницьку драговину. Раптом за спиною я почув чиїсь кроки. Я озирнувся й побачив майже поруч із собою жінку. Вона з’явилася звідти, звідки виднівся дим, який вказував на близькість Мерріпіт-Хаус, але раніше її помітити я не міг, бо стежка, якою вона йшла, звертала під узбіччя.

Я не сумнівався, що це і є міс Степлтон, бо навряд чи в цих місцях можна було розраховувати на зустріч з іншими жінками. Окрім того, мені про неї говорили як про красуню, а жінка, що йшла стежкою, вражала своєю красою не зовсім звичного типу.

Більшу різницю між сестрою й братом важко було собі уявити. Він — непоказний сіроокий блондин, вона — витончена, струнка, висока, яскрава брюнетка — таких я в Англії ще не зустрічав.

Її тонкі, гордовиті риси були настільки правильні, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот і швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фігура, ошатна сукня — як дивно було бачити таке створіння на безлюдній стежці, що в’ється серед торф’яних боліт! Коли я озирнувся, вона дивилася на Степлтона, але відразу прискорила ходу й підійшла до мене. Я зняв капелюха, приготувавшись пояснити свою присутність тут, аж раптом її слова спрямували мої думки в інше русло.

— Їдьте звідси! — сказала вона. — Негайно їдьте до Лондона!

Замість відповіді я міг тільки приголомшено поглянути на неї.

Вона блиснула очима й нетерпляче тупнула ногою.

— Навіщо мені їхати? — запитав я.

— Не просіть пояснень. — Вона говорила тихо, швидко й трішечки гаркавила. — Заради Бога, дослухайтеся моєї поради! Їдьте, щоб і ноги вашої більше не було на цих болотах!

— Але я щойно приїхав!

— Боже мій! — вигукнула вона, — Невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Їдьте до Лондона! Сьогодні ж! Вам не можна тут залишатися. Тс-с! Мій брат іде! Не кажіть йому ані слова… Будьте ласкаві, зірвіть мені он ту орхідею. У нас тут дуже багато орхідей, але ви трохи спізнилися: до осені вони вже починають відцвітати, і тутешня природа трохи втрачає свою красу.

Степлтон облишив погоню за метеликом і підійшов до нас, увесь червоний і захеканий.

— А, це ти, Беріл! — сказав він, і я не відчув у цьому привітанні особливої сердечності.

— Джеку, ти такий розпашілий!

— Так, я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут нечасто побачиш пізньої осені. І подумай, яка прикрість — не впіймав!

Він говорив спокійно-недбалим тоном, а сам увесь час переводив свої маленькі сірі очиці з сестри на мене.

— Ви, здається, встигли познайомитися?

— Так. Я говорила серові Генрі, що зараз уже пізно милуватися красою наших боліт — орхідеї відцвітають.

— Що? Як ти думаєш, хто перед тобою?

— Сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, — сказав я, — не нагороджуйте мене чужим титулом. Я лише друг сера Генрі, доктор Ватсон.

Барва досади розлилася по її виразному обличчю.

— То ми говорили, не розуміючи одне одного, — сказала вона.

— Ви мали не так-то й багато часу на розмови, — зауважив Степлтон, допитливо дивлячись на сестру.

— Я подумала, що доктор Ватсон — це наш сусід, — сказала вона. — А йому, мабуть, байдуже, цвітуть зараз орхідеї чи ні. Але ж ви зайдете до нас у Мерріпіт-Хаус, чи не так?

За кілька хвилин ми підійшли до похмурої на вигляд ферми, яка, ймовірно, колись була житлом якогось заможного скотаря, а потім була перебудована на сучасніший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як і всюди на болотах, були низькорослі та хирляві. Злиднями й смутком віяло від цього місця. Слуга, який відчинив нам двері, був під стать будинку — старий, увесь зморщений, у поруділому сурдуті.

Але самі кімнати здивували мене своїми розмірами й елегантністю оздоблення; останнє, імовірно, слід було приписувати смаку господині. Я подивився у вікно на безкраї, всіяні гранітними валунами болота, які тягнулися аж до ледь помітної вдалині лінії обрію, і не міг не подумати: "Що привело в таку глухомань цього освіченого чоловіка і його сестру-красуню?"

— Дивну місцину ми обрали для життя, чи не так? — сказав Степлтон, начебто відповідаючи на мої думки. — І все-таки нам тут добре. Правда, Беріл?

— Так, дуже добре, — відповіла вона, але її слова пролунали якось непереконливо.

— Я мав школу в одному з північних графств, — сказав Степлтон. — Для людини з моїм темпераментом така робота сухувата, нецікава, але що мене в ній приваблювало, то це тісна співпраця з молоддю. Яке щастя передавати їм щось від себе самого, від своїх ідей, бачити, як на твоїх очах формуються юні таланти! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула епідемія, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити роботу після такого удару, я втратив більшу частку свого капіталу. І все-таки, якби не розлука з моїми дорогими хлопчиками, я б тішився з цієї невдачі, тому що для мене з моєю пристрастю до ботаніки й зоології тут для досліджень — неорана нива, та й сестра моя закохана у природу. Ці думки, докторе Ватсон, вам навіяли сумні болота за вікном!

— Не заперечуватиму, мені здається, що тут нудно жити не так вам, як вашій сестрі.

— Ні, я не нудьгую, — жваво відповіла вона.

— Ми проводимо наукову роботу, в нас велика бібліотека й дуже цікаві сусіди. Доктор Мортімер — досить начитана людина у своїй галузі. Нещасний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми з ним були дуже близькі, і я навіть не можу вам висловити, наскільки тяжка для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я відвідаю сьогодні сера Генрі? Це йому не зашкодить?

— Я впевнений, що він буде дуже радий познайомитися з вами.

— Тоді будьте ласкаві попередити його.