Собака Баскервілів - Сторінка 21

Розумієте? Жодного слова!

— Як вам буде завгодно.

— Вони зневажають мною у найобурливіший спосіб. Коли всі обставини справи "Френкленд проти поліції" випливуть на світ Божий, країною прокотиться хвиля обурення. Ні, нехай не розраховують на мою допомогу! Вони пальцем об палець не вдарили б, якби ці негідники надумали замість опудала спалити мене самого… Як, вам уже час іти? Невже ви не допоможете мені розпити ось цю карафку на честь такої радісної події?

Але я не піддався на його благання, а коли старий заявив, що хоче провести мене додому, переконав його відмовитися від цього наміру. Поки він міг мене бачити, я йшов дорогою, але потім попрямував до того кам’янистого пагорба, за яким зник хлопчик.

Усе складалося чудово, і подумки я заприсягнувся: якщо мені не вдасться скористатися щасливою нагодою, дарованою долею, то причиною цього буде що завгодно, тільки не брак енергії й наполегливості з мого боку.

Коли я піднявся на вершину, сонце вже сідало, й пологі схили пагорба з одного боку були золотаво-зеленими, з іншого — тонули в тіні. Вдалині, над самим обрієм, низько стелився імлистий серпанок, з якого проступали фантастичні обриси Лисого стовпа. Навкруги жодного звуку, жодного руху. Тільки якийсь великий сірий птах — чи то чайка, чи то кроншнеп — високо ширяв у синьому небі. Він і я — ми були єдиними живими істотами між величезним небокраєм і пустелею під ним. Голі простори боліт, пустка, нерозгадана таємниця й важливість дорученого мені завдання — все це пронизувало моє серце холодом. Хлопчака ніде не було видно. Але між пагорбами, внизу, тулилися стародавні кам’яні печери, і серед них була одна, вцілілі склепіння якої могли слугувати захистом у негоду. У мене закалатало серце, коли я побачив її. Тут, у цій норі, мабуть, і переховується та людина. Нарешті моя нога ступить на поріг його притулку — незнайомець у мене в руках!

Я нишком підходив до цієї кам’яної діри — точнісінько як Степлтон, коли його сачок уже занесений над метеликом! Підійшовши ближче, з утіхою переконався, що місце тут обжите. До отвору, який правив за вхід, вела ледь помітна серед каменів стежка. З самої печери не було чути жодного звуку. Невідомий або причаївся там, або ж нишпорить по болотах. Нерви в мене були натягнуті до краю в очікуванні майбутньої зустрічі. Відкинувши цигарку, я стиснув руків’я револьвера, швидко підійшов до входу й зазирнув усередину. Печера була порожня.

Але чуття мене не підвело: тут явно хтось жив. На кам’яному ложі, де колись спала неолітична людина, лежали ковдри, загорнені в непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка попелу. Поруч із ним стояло скромне кухонне начиння й відро, до половини наповнене водою. Купа порожніх консервних бляшанок свідчила про те, що тут живуть уже не перший день, а коли мої очі звикли до напівтемряви, я роздивився в кутку залізний кухоль і почату пляшку віскі. Посередині лежав плаский камінь, що слугував столом, а на ньому — маленький вузлик, імовірно, той самий, якого я побачив крізь підзорну трубу в хлопчиська за спиною. У вузлику був хліб і дві консервні бляшанки: одна з копченим язиком, друга — із персиками в сиропі. Оглянувши все це, я хотів було покласти вузлика назад, аж раптом серце в мене так і тенькнуло: на камені лежав аркуш паперу, на якому був напис. Я взяв його й, ледь розібравши олівцеві карлючки, прочитав таке:

"Доктор Ватсон виїхав у Кумбі-Тресі".

Хвилину я стояв нерухомо з запискою в руках і розмірковував над змістом цього короткого послання. Виходить, що незнайомець полює не за сером Генрі, а за мною? Він вистежує мене не сам, а приставив до мене когось іншого — можливо, цього хлопчика? І от його останнє повідомлення. Відтоді, як я живу тут, за кожним моїм кроком, імовірно, ведеться стеження. Адже весь цей час мене не полишало відчуття, що тут діють якісь невидимі сили й що вони обережно й уміло затягують навколо нас тонкі сіті, легкі дотики яких ми відчуваємо на собі лише зрідка, в найкритичніші хвилини.

Ця записка, ймовірно, не єдина. Я роззирнувся, але більше нічого не знайшов. Не вдалося мені виявити і якихось слідів, за якими можна було б судити про цю людину, що обрала собі таке дивне житло, або про її наміри. Про цю людину можна було сказати тільки те, що, очевидно, вона має спартанські звички і не надає особливого значення зручностям життя. Згадавши про зливи останніх днів і подивившись на діру у склепінні печери, я зрозумів, наскільки цю людину поглинає її справа, якщо заради неї вона мириться навіть із таким незатишним притулком.

Хто ж він — наш злісний ворог чи янгол-охоронець? І я заприсягнувся не виходити з печери, не довідавшись усього до кінця.

Сонце вже ховалося, і небо на заході горіло золотом. Відблиски заходу лягали червонуватими плямами на розводи далекої Ґрімпенської твані.

Вдалині височіли вежі Баскервіль-Холу, а осторонь від них ледве виднівся димок, що здіймається над дахами Ґрімпена. Між ним і Баскервіль-Холом, за пагорбом, стояв будинок Степлтонів. Золоте вечірнє світло надавало всьому стільки принадності й безтурботного спокою! Але моє серце не вірило миру, розлитому в природі, і тріпотіло від тієї страшної невідомості, яку приховувала неминуча зустріч. Нерви в мене були напружені, але я сидів, сповнений рішучості, в темній печері, з похмурою завзятістю чекаючи на повернення її мешканця.

І нарешті я його почув. От камінь потрапив йому під каблук. Ще раз… Ще… Кроки все ближче, ближче… Я відскочив у найтемніший кут і звів курок револьвера, вирішивши не показуватися на світло доти, доки мені не вдасться хоча б трохи роздивитися цю людину. Зовні все змовкло; очевидно, він зупинився. Потім кроки почулися знову, і вхід у печеру заступила чиясь тінь.

— Сьогодні такий чудовий вечір, любий Ватсоне, — сказав добре знайомий мені голос. — Навіщо сидіти в задусі? Надворі значно приємніше.

Розділ XII

Смерть на болотах

Хвилину або дві я стояв, не вірячи своїм вухам, і не міг відсапатися від несподіванки. Згодом дар мовлення повернувся до мене, і я відчув, як величезний тягар спав у мене з плечей. Цей холодний, уїдливий голос міг належати лише одній людині в усьому світі.

— Холмсе! — вигукнув я. — Холмсе!

— Виходьте, — сказав він, — і, будь ласка, обережніше з револьвером.

Я виліз із печери і побачив його. Холмс сидів на камені й з розбишакуватим блиском у сірих очах дивився на мою здивовану фізіономію. Він дуже схуд, але мав бадьорий вигляд і спокійне обличчя — бронзове від засмаги.

Строгий спортивний костюм, кепі — чистісінько тобі турист, що мандрує болотами! Він навіть залишився вірний своїй воістину котячій пристрасті до охайності: гладко виголені щоки, сорочка без єдиної плямочки. Начебто все це відбувалося на Бейкер-Стріт!

— Ну хто б ще міг мене так потішити своєю появою? — сказав я, міцно потискуючи йому руку.

— А заодно й здивувати?

— Так, маєте рацію.

— Але, запевняю вас, друже, здивувалися не тільки ви. Я й не підозрював, що вам вдасться знайти мій тимчасовий притулок, і я аж ніяк не думав вас тут застати. Це з’ясувалося лише за двадцять кроків до печери.

— Ви впізнали мої сліди?

— Ні, Ватсоне! Боюся, що це непосильне завдання — розрізнити ваші сліди серед безлічі інших, які існують на світі. Та якщо в майбутньому ви захочете перехитрувати мене, то раджу вам спочатку змінити тютюнову крамницю, адже варто мені лише побачити цигарку з маркою "Бредлі. Оксфорд-Стріт", як я одразу ж здогадаюся, що мій друг Ватсон десь неподалік. Он він, ваш недопалок, валяється біля стежки. Ви, ймовірно, кинули його тієї хвилини, коли вирішили взяти штурмом моє спорожніле житло?

— Цілком правильно.

— Так я й думав… І, знаючи ваш допитливий характер, здогадався, що ви влаштували в печері засідку й чекаєте повернення її мешканця, тримаючи напоготові револьвер. То ви й справді подумали, що я злочинець?

— Я не знав, хто ви такий, але вирішив з’ясувати.

— Чудово, Ватсоне! А як вам удалося відшукати моє житло? Ви, мабуть, побачили мене під час погоні за каторжником, коли я за власною помилкою дозволив місяцю світити мені в спину?

— Так, я вас тоді побачив.

— І стали обшукувати всі печери, поки не наткнулися на цю?

— Ні, мене навів на слід ваш хлопчина: за ним тут дехто стежить.

— А! Старий джентльмен з підзорною трубою! Я бачив, як сонце виблискує на її лінзі, але спочатку не міг здогадатися, що то за штука. — Він підвівся і зазирнув у печеру. — Так-так, Картрайт тут уже побував. Що це за папірець? То ви їздили до Кумбі-Тресі?

— Так.

— Побачитись із місіс Лаурою Лайонс?

— Саме так.

— Чудово! У своїх розшуках ми з вами, мабуть, рухалися паралельно. Що ж, тепер потрібно поділитися отриманими відомостями, і тоді в нас буде більш-менш чітке уявлення про цю справу.

— Я страшенно радий, що ви тут! У мене вже нерви почали розхитуватися під тягарем усіх цих таємниць і відповідальності, що лежала на мені. Але як ви сюди потрапили і що тут робите? Я ж бо думав, що Холмс сидить на Бейкер-Стріт і трудиться над справою про шантаж!

— Я хотів, щоб саме так усі й вважали.

— Виходить, ви користуєтеся моєю допомогою, але водночас не довіряєте мені! — розсердився я. — Це несправедливо, Холмсе!

— Друже мій, і в цій справі, й у багатьох інших ваша допомога була для мене безцінною. Якщо вам здається, що я вас якось ошукав, благаю, не гнівайтеся! Відверто кажучи, я пішов на це почасти заради вас. Я відчував, що вам загрожує небезпека, і приїхав сюди особисто розслідувати справу. Якби я був разом із сером Генрі й з вами, мої погляди нічим не відрізнялися б від ваших, та й супротивники наші були б напоготові. Приїзд до Баскервіль-Холу дуже зв’язав би мене, а так я міг вільно діяти, залишаючись за лаштунками й готуючись виступити на сцену в найкритичнішу хвилину.

— Але навіщо вам знадобилося ховатися й від мене?

— Якби ви знали, що я тут, це нічому б не допомогло і, можливо, навіть скінчилося б моїм викриттям. Вам, напевно, захотілося б розповісти мені про щось або ж ви з властивою вам добротою раптом надумали забезпечувати мене тут зручностями. Навіщо піддаватися непотрібному ризику? Я привіз із собою Картрайта — пам’ятаєте хлопчика з розсильної контори? — і він чудово мене обслуговує.