Собака Баскервілів - Сторінка 27

— Але це ще нічого… Це нічого. Він пошматував, опаскудив мою душу. Поки в мене жевріла надія, що ця людина мене кохає, я все терпіла, все: погане ставлення, самотність, сповнене обману життя… Але він брехав мені, я була знаряддям у його руках! — Вона не витримала й розридалася.

— Так, пані, у вас немає ніяких підстав бажати йому добра, — сказав Холмс. — То відкрийтеся, де його шукати. Якщо ви були його спільницею, скористайтеся з нагоди загладити свою провину — допоможіть нам.

— Він може сховатися тільки в одному місці, більше йому нікуди подітися, — відповіла вона. — У самому серці трясовини є острівець, на якому колись була рудня. Там він і тримав свого собаку, і там у нього все приготовано на випадок, якщо доведеться тікати.

Холмс посвітив у вікно лампою. Туман, мов біла вата, липнув до скла.

— Погляньте, — сказав він. — Сьогодні вночі ніхто не зможе пробратися на Ґрімпенську трясовину.

Місіс Степлтон розсміялася й заплескала в долоні. Її очі зблиснули недобрим вогником.

— Туди він дорогу знайде, а от назад не вибереться! — вигукнула вона. — Хіба в таку ніч розглянеш віхи? Ми ставили їх разом, щоб намітити дорогу через трясовину. Ой леле, і чому я не здогадалася забрати їх сьогодні! Тоді б він був у ваших руках!

За такого туману про погоню годі було й думати. Ми залишили Лестрейда повновладним хазяїном Мерріпіт-Хаус, а самі разом з сером Генрі повернулися до Баскервіль-Холу. Приховувати від нього історію Степлтонів більше не можна було. Довідавшись усю правду про кохану жінку, він мужньо прийняв цю звістку.

Однак пережите вночі виявилося для баронета страшним ударом. До ранку він лежав в гарячці непритомний під наглядом доктора Мортімера. Далі їм обом було призначено здійснити навколосвітню подорож, і тільки після неї сер Генрі знову став веселою, здоровою людиною, яка приїхала колись до Англії спадкоємцем цього злощасного маєтку.

А тепер моє дивне оповідання швидко добігає кінця.

Записуючи його, я намагався, щоб читач ділив разом з нами всі ті страхи й примарні здогадки, які так довго затьмарювали наше життя й завершилися такою трагедією.

До ранку туман розсіявся, і місіс Степлтон провела нас до того місця, де починалася стежка, що веде через трясовину. Жінка так натхненно і радісно вела нас слідами чоловіка, що тільки тоді ми збагнули, яким страшним було її життя. Ми попрощалися з нею на вузькій торф’яній смужці, рятівному півострові на трясовині. Подекуди вткнуті маленькі галузки намічали стежину, яка звивалася зиґзаґом від купини до купини, між затягнутими зеленню вікнами, які перетнули б шлях кожному, хто був незнайомий з цими місцями. Від гнилого очерету й укритих мулом водоростей над трясовиною піднімалися неприємні випари. Ми раз у раз оступалися, йдучи по коліно в темній хиткій драговині, що м’якими колами розходилася на поверхні. Грузька багнюка присмоктувалась до наших ніг так сильно, що здавалося, чиясь чіпка рука тягне нас у ці мерзотні глибини. На очі нам трапився тільки один-єдиний доказ, що не ми перші йдемо по цим небезпечним шляхом. На купині, що поросла болотяною травою, лежало щось темне.

Потягнувшись туди. Холмс одразу по пояс провалився у твань, і якби не ми, навряд чи йому вдалося б колись відчути під ногами тверду землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині була мітка: "Мейєрс. Торонто".

— Через таку знахідку варто було скупатися в багнюці. Ось він, зниклий черевик нашого друга!

— Кинутий Степлтоном із поспіху?

— Еге ж. Він дав собаці його понюхати, коли наводив того на слід сера Генрі, та й утік із ним, а тоді кинув. Тепер ми, принаймні, знаємо, що до цього місця він щасливо дістався.

Але більше нічого довідатися ми не змогли, хоча здогадів могло бути безліч. Розглянути на стежці сліди не було жодної можливості — їх одразу ж затягувало тванню. Ми вирішили, що вони виявляться на сухішому місці, однак усі пошуки були марними. Якщо земля говорила правду, то Степлтону так і не вдалося дістатися свого притулку на острівці, до якого він прямував тієї пам’ятної мрячної ночі. Ця холодна, жорстока людина була навіки похована в самому серці смердючої Ґрімпенської твані, що засмоктала його у свою бездонну глибину.

Ми знайшли чимало його слідів на оперезаному драговиною острівці, де він ховав свого страшного спільника. Величезна корба та шахта, до половини завалена щебенем, свідчили про те, що колись тут була рудня. Поруч із нею стояли розвалені халупи рудокопів, яких, імовірно, вигнали звідси отруйні болотні випари. В одній із цих халуп ми знайшли кільце в стіні, ланцюг і безліч обгризених костомах. Тут, можливо, Степлтон і тримав свого пса. Серед сміття валявся кістяк собаки із залишками на ньому клаптів рудої шерсті.

— Боже мій! — вигукнув Холмс. — Та це спанієль! Бідолашний Мортімер більше ніколи не побачить свого улюбленця. Ну що ж, гадаю, тепер острівець відкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку було неважко, а от спробуйте змусити його мовчати! Звідси й долинало це виття, від якого людям навіть удень ставало моторошно. За нагальної потреби Степлтон міг би перевести собаку до хлівця, ближче до будинку, але на такий ризик можна було піти тільки найкритичнішої миті, розраховуючи на близьку розв’язку. А от ця паста в бляшанці — та сама речовина, що світиться, якою він змащував свого пса. На цю думку його наштовхнула легенда про дивовижного собаку Баскервілів, і в такий спосіб він вирішив позбутися сера Чарльза. Тепер не дивно, що злощасний каторжник із лементом кинувся навтьоки, коли таке страховисько вискочило на нього з темряви. Так само вчинив і наш друг, та й ми самі були недалекі від цього. Степлтон хитро вигадав! Адже собака допоміг би йому вбити його жертву, бо хто з тутешніх фермерів зважиться ближче познайомитися із чудовиськом? З такою твариною досить і однієї зустрічі. Але ж її багато хто бачив на болотах. Я говорив про це в Лондоні, Ватсоне, й повторюю знову: нам ніколи не доводилося мати справи з людиною небезпечнішою, ніж той, хто лежить тепер там! — І він показав на зелено-буру трясовину, що тягнулася до пологих схилів торф’яних боліт.

Розділ XV

Озираючись назад

Був кінець листопада. Непогожого вечора ми з Холмсом сиділи біля розпаленого комина в кабінеті на Бейкер-Стріт. Із часу трагедії, що завершила нашу поїздку в Девоншир, мій друг устиг розслідувати дві дуже серйозні справи. У першій з них йому вдалося викрити полковника Епвуда, причетного до скандалу, що розгорівся за картярським столом у клубі "Патрицій", у другій — повністю зняти з нещасної мадам Монпансьє інкримінацію в убивстві пасербиці, молоденької мадемуазель Карер, яка, як відомо, півроку потому з’явилася в Нью-Йорку, де вдало вийшла заміж. Після успішного завершення двох таких складних і серйозних справ Холмс був у чудовому гуморі й, користуючись цим, я вирішив вивідати у нього деякі подробиці загадкової Баскервільської історії. Я терпляче чекав своєї години, знаючи, що Холмс не любить тримати в голові одразу по кілька справ і що його ясний, логічний розум не відриватиметься від поточної роботи заради спогадів про минуле.

У ці дні в Лондоні саме були сер Генрі й доктор Мортімер: вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі призначили баронетові для зміцнення розхитаної нервової системи. Ранком друзі навідалися до нас, тож у мене був чудовий привід почати розмову на потрібну тему.

— З погляду людини, що йменувалася Степлтоном, події розгорталися наче по писаному, — почав Холмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, оскільки ми не мали тоді анінайменшого уявлення, чим він керувався у своїх діях, і знали тільки деякі факти.

Відтоді я мав дві розмови з місіс Степлтон, і все стало на свої місця. Гадаю, що тепер загадок немає. Можете подивитися мої нотатки по цій справі в картотеці під літерою "Б".

— А може, ви викладете хід подій просто по пам’яті?

— Залюбки, хоча й не впевнений, що згадаю всі подробиці. Коли зосередишся на чомусь одному, минулі міркування вивітрюються з голови. Адвокат, який назубок знає свою чергову справу й ламає через неї списа в суді, за два тижні забуває геть усе. Так і в мене: кожне нове розслідування витісняє з пам’яті попереднє, і мадемуазель Карер своєю персоною затулила в моїй свідомості Баскервіль-Хол. Можливо, завтра переді мною постане наступна загадка, яка, у свою чергу, замінить чарівну француженку й шулера Епвуда. Але я все-таки постараюся викласти вам усю цю історію, а якщо я щось забуду, ви мені підкажете.

Наведені довідки остаточно переконали мене, що фамільний портрет не брехав і що ця людина справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, якому довелося тікати в Південну Америку, де він одружився, і після нього залишився син, який носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодик одружився з такою собі Беріл Гарсіа, однією з красунь Коста-Ріки, витратив державні гроші й, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркширу. Цей рід діяльності він обрав тому, що зумів скористатися знаннями й досвідом одного вчителя, з яким познайомився дорогою. Але його компаньйон, Фрезер, мав останню стадію сухот і незабаром помер. Шкільні справи йшли дедалі гірше, а закінчились і зовсім безславно. Подружжя Ванделер вирішило змінити прізвище і відтоді вони почали йменуватися Степлтонами. Надалі Степлтон разом із залишками своїх статків, новими планами на майбутнє й пристрастю до ентомології перебрався на південь Англії. Я з’ясував у Британському музеї, що Ванделер вважався визнаним авторитетом у своїй галузі, і що його ім’ям назвали одного нічного метелика, описаного ним ще у Йоркширі.

Тепер ми дійшли до того періоду його життя, який виявився настільки цікавим для нас. Ця людина, очевидно, дізналася, що між ним і великим маєтком стоять усього два життя. Коли він зібрався до Девоншира, його плани були, мабуть, ще досить невиразними, але недобрий задум вже визрівав — недарма ж він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як принадою опанувала ним одразу, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Він мав мету — одержати маєток; заради цього він був готовий іти на будь-який ризик.