Собака на сіні - Сторінка 8

- Лопе де Вега -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хай творець
ниспошле вам те, чого
ви жадаєте найбільше.
Л ю д о в і к о
Дякую. Скажіть, відкіль же
прибули ви і чого?
Т р і с т а н
Я приїхав із Стамбула,
побував уже на Кіпрі
і в Венеції; везу я
килими й шовки персидські.
Та не тільки для торгівлі
— 143 —
у Неаполь я приїхав —
маю ще й родинну справу.
Ну і гарне ж ваше місто!
Поки там мої підручні
всі попродають тканини,
я ходжу собі й любуюсь
на цей город гордо-пишний,
що не має в світі рівні.
Л ю д о в і к о
Правда, пречудове місто
наш Неаполь?
Т р і с т а н
Правда. От що,
пане: батько мій покійний
був у Греції купцем
і, либонь, найбільше зиску
мав він із работоргівлі.
Раз в Астекліях на ринку
він купив малого хлопця;
хлопець той такий вродливий
був і гожий,— ну, здавалось,
неземне якесь створіння.
Він придбав його у турків,
що були його схопили
разом з іншими рабами
на галері десь мальтійській,
в Кефалонії, здається.
Л ю д о в і к о
Боже! Чуєш ти, Камілло?
Т р і с т а н
Батько хлопчика вподобав
і в свою узяв родину,
щоб зі мною і сестрою
ріс як рідний.
Л ю д о в і к о
Чоловіче!
Постривай... Ох, серце б'ється.
Боже правий!
Т р і с т а н
(набік)
Клює рибка!
Л ю д о в і к о
Ти скажи, як звали хлопця?
Т р і с т а н
Теодоро.
Л ю д о в і к о
Боже милий!
Серце чуло, що то він!
Сльози стримати несила...
Т р і с т а н
Так і ріс той любий хлопчик,
я ж кажу, у нас в родині;
З ним укупі виростала
і сестра Філімоклія,
і, як часто це буває,
діти змалку полюбились.
Як минуло їм шістнадцять
(батько саме був в од'їзді),
та любов дійшла до скутку:
всі помітили — сестричка
стала спереду горбата.
Теодоро, боячися
— 145 —
покарання, втік із дому
і лишив Філімоклію.
Батько мій, Катіборратос,
менше донькою журився,
більш за хлопцем побивався
і помер із горя, бідний.
Як сестра вродила сина,
ми дитину охрестили
(віра, бачте, в нас та сама,
тільки церква ніби інша)
і назвали Темістоклом;
нині це дитя вродливе
із сестрою пробував
у містечку Ксенобії.
Коли їхав я сюди,
я з собою взяв, між іншим,
Теодорові прикмети,
списані ретельно й пильно.
Я ходжу, питаю всюди,
аж одна стара грекиня,
що в моїм заїзді служить,
раптом каже: "А можливо,
Теодоро ваш — це син
пана графа Людовіко?"
Як зрадів я цій догадці!
Став шукати ваш будинок,
та мені вказали люди
помилково дім графині
де Бельфлор. Зайшов туди
і наткнувсь одразу...
Л ю д о в і к о
Мліє
вся душа.
Т р і с т а н
...на Теодоро.
Л ю д о в і к о
Теодоро!
Т р і с т а н
Він хотів був
утекти, але не зміг.
Спершу й я вагався, звісно,
він змужнів, змінився трохи.
Сіли ми, заговорили;
він соромився спочатку,
все просив, щоб я у місті
не розказував нікому,
що він був колись невільник,
це могло б йому пошкодить
і позбавити довіри.
Я й кажу: "А що, як ти .
вернеш свій законний титул,
що тобі належить зроду,—
будеш і тоді стидитись?"
Теодоро посміявся,
я ж до вас оце навідавсь,
щоб сказати те, що знаю,
і як справді свого сина
ви впізнаєте у ньому —
будьте, пане, милостиві
і до внука; хай сестра
у Неаполь з ним приїде,
не для того, щоб при вас
З вашим сином одружитись;
просто хай наш Темістокл
хоч разок побачить діда.
Л ю д о в і к о
Дай мені тебе обняти!
Вся душа моя радіє
і говорить кожним нервом,
що догадка ця правдива.
Сину, синку мій коханий,
згублена моя дитино!
Ось коли тебе знайшов я!
Ну, Камілло, що робити?
Мабуть, треба йти до нього?
К а мі л л о
Ну, а як же? Якнайшвидше!
Ви воскреснете душею
в синових палких обіймах!
Л ю д о в і к о
Буду я щасливий, друже,
як і ти зі мною підеш;
а як хочеш відпочити,
в мене в домі залишися —
він увесь тобі до послуг.
Я ж не можу більш терпіти...
Т р і с т а н
Я сходжу по діаманти,
що лишив там, у заїзді,
а тоді сюди вернуся.
Меркапонію, ходімо!
Ф у р і о
Шодімхоце, шанепаце.
Т р і с т а н
Шилодіце шитрехице!
— 148 —
Ф у р і о
Шудремуце!
Т р і с т а н
Шодімхоце.
Трістан і Фуріо виходять.
К а м і л л о
Ну і мова ж у них дивна!
Л ю д о в і к о
Швидше-бо ходім, Камілло.
Виходять.
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Вулиця.
Т р і с т а н всередині будинку, двері якого зачинені;
Ф у рі о знадвору, біля дверей.
Т р і с та н
(прочиняє двері)
Рушили?
Ф у р і о
Чухрають пішки,
і карети не діждались!
Т р і с т а н
Що, як справді графським сином
виявиться Теодоро?
Ф у р і о
Коли справді так, то вийде,
що брехня твоя правдива.
— 149 —
Т р і с т а н
Забери оце лахміття,
треба скинуть його з себе,
щоб мене в такім одінні
хто знайомий не побачив.
Ф у р і о
Ну, давай.
Т р і с т а н
Яка то сила —
батьківська любов!
Ф у р і о
А де ми
знов зустрінемось?
Т р і с т а н
В хатині
тій, під берестом, ти знаєш.
Будь здоров!
Фуріо виходить.
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Т р і с т а н сам.
Т р і с т а н
Яке то диво —
людський розум!
(Виходить на вулицю).
Бач, у мене
плащ підгорнутий був знизу,
мов підрясник той попівський;
тут би дещо помістилось
— 150 —
так, щоб міг я при потребі
за якісь ворота кинуть
той вірменський мій тюрбан
ще і грецьку ту хламиду.
ЯВА П'ЯТНАДЦЯТА
Р і к а р д о, Ф е д е р і к о, Т р і с т а н.
Ф е д е р і к о
Це ж він і є, завзятий той харциз,
що обіцяв зарізать Теодоро.
Р і к а р д о
Мосьпапе! Ви ж казали, ваш девіз —
одвага й честь. То як же вам не сором?
Т р і с т а н
Але ж...
Ф е д е р і к о
Не забувайте, він маркіз,
я граф, а ви хто?
Т р і с т а н
Слухайте, синьйори,
що я скажу, а потім вже виніть.
Мені вдалось на службу поступить
до того Теодоро. Непробудно
засне у мене він у слушний час.
Якщо його заріжу я прилюдно,
то це лише скомпрометує вас.
Тут треба обережності, бо трудно
буває вивернутись інший раз.
Та я уже знайшов підхід до жертви;
уже, вважайте, ваш противник мертвий.
— 151 —
Він ходить-блудить цілий день сумний,
а на ніч замикається в покої;
буває часом ніби сам не свій,
турботою пригнічений тяжкою.
Одна лиш мить, один удар меткий —
і я його навіки заспокою.
Лиш ви мене, панове, не нагліть,
я сам підстережу ту слушну мить.
Ф е д е р і к о
Ну що ж, маркізе; чоловік надійний,
уже пробравсь, як бачите, у дім.
Його уб'є він.
Р і к а р д о
Я за це спокійний.
Вкладе на місці.
Ф е д е р і к о
Тихше говорім.
Т р і с т а н
Але ж мені на вчинок добродійний
потрібні гроші, ще десятків сім
ескудо. Коли матиму я коні,
втечу за милу душу від погоні.
Р і к а р д о
Та знайдеться. Візьміть цей гаманець,
а решта — як упораєте діло.
Т р і с т а н
Для блага ваших доблесних сердець
я наражаю власну душу й тіло...
Але на цьому годі вже, кінець.
— 152 —
Розстаньмося, щоб нас не підгляділи
З балкона графського.
Ф е д е р і к о
За це хвалю.
Т р і с т а н
Похвалите, як діло я зроблю.
(Виходить).
Ф е д е р і к о
Це битий жак!
Р і к а р д о
Він справу розуміє.
Ф е д е р і к о
Уб'є — і квит.
Р і к а р д о
Секретарю, молись!
ЯВА ШІСТНАДЦЯТА
Ч е л і о, Ф е д е р і к о, Р і к а р д о.
Ч е л і о
Небачена, нечувана подія!
Ф е д е р і к о
Що сталось, Чельйо? Не біжи, спинись.
— 153 —
Ч е л і о
Те сталось, що пропали ваші мрії...
Он люди, бачте, звідусіль стяглись
до дому того графа Людовіко.
Р і к а р д о
Що, він помер?
Ч е л і о
Та ні, на схилі віку
Загубленого сина він знайшов,
і всі спішать старого привітати.
Р і к а р д о
Нехай собі! А що ж ти там молов,
що ми обидва маєм жалкувати?
Ч е л і о
Та ви ж таки, господь вас поздоров,
3 Діаною гадали шлюб узяти?
Тепер її, виходить, секретар —
син графа Людовіко.
Ф е д е р і к о
Грому вдар!
Р і к ар д о
Хто? Теодоро — графський син? Та як же
про це дізнались?
Ч е л і о
Справа це складна;
той так розповідає, той інакше...
Ф е д е р і к о
Прощай навіки, мріє чарівна!
Р і к а р д о
Пропало все!
Ф е д е р і к о
Іду туди.
Ч е л і о
Аякже!
Ф е д е р і к о
Гіркотну чашу вип'ю я до дна.
Р і к а р д о
І я піду за вами, Федеріко.
Ч е л і о
Подумати — син графа Людовіко!
Виходять.
ЯВА СІМНАДЦЯТА
Зал в графининому палаці.
Т е о д о р о, в дорожньому вбранні; М а р ч е л л а.
М а р ч е л л а
Ти вже їдеш?
Т е о д о р о
Так, пора.
Через тебе йду в вигнання;
із нерівними змагання
не. доводить до добра.
— 155 —
М а р ч е л л а
Кинь! Ця вигадка стара
прикрива нову оману.
Ти кохав лише Діану,
а мене ти не любив,
от і маєш. Заробив
За кохання добру шану.
Т е о д о р о
Я, Діану?
М а р ч е л л а
Ти загруз
у болоті безнадії,
розгубивши горді мрії...
Ох, зухвалий боягуз!
Боягуз, бо на союз
ти графині не схилив,
і зухвалий, бо посмів
високо сягнуть бажанням...
Між коханням і пишанням
гори зводяться снігів.
А мене утішить помста;
хоч тебе я і люблю,
та забуду,— не стерплю
ні від кого віроломства.
Дні минулого знайомства
пригадаєш ти колись,
будеш кликати: "Вернись!",
будеш каятись, та пізно,
як подивишся, що різно
наші стежки розійшлись.
Т е о д о р о
Цю промовивши тираду,
вийдеш ти за Фабйо заміж?
М а р ч е л л а
От і вийду! Не сльозами ж
відповідь давать на зраду.
ЯВА ВІСІМНАДЦЯТА
Ф а б і о; ті, що й були.
Ф а б і о
Дай очам своїм відраду
і сльозам не потурай!
Надивляйсь, Марчелло, знай:
бачиш милого востаннє.
Т е од о р о
Не ревнуй хоч на прощання
їду я в далекий край.
Ф а б і о
Справді їдеш?
Т е о д о р о
Та їй-богу!
Ф а б і о
Тут до тебе йде синьйора.
ЯВА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА
Діана, Д о р о т е я, А н а р д а; ті, що й були.
Д і а н а
Вже зібрався, Теодоро?
— 157 —
Т е о д о р о
Я хотів би не остроги —
крила почепить до ніг.
Д і а н а
Ви, дівчата, все уклали?
А н а р д а
Зроблено, як ви казали.
Ф а б і о
(тихо Марчеллі)
Справді їде?
М а р ч е л л а
Ні, на сміх.
Д і а н а
(тихо до Теодоро)
Слухай...
Т е о д о р о
Слухаю.
Д і а н а
О милий,
я люблю тебе, люблю,
а ти їдеш без жалю.
Т е о д о р о
Ви самі цього хотіли.
Д і а н а
Честь...
Т е о д о р о
Ви плачете?
Д і а н а
Ні, ні;
щось запорошило око.
Т е о д о р о
Не любов, бува?
Д і а н а
Ізбоку
видно краще, ніж мені.
Як вона і справді там —
із сльозою вийти має.
Т е о д о р о
Я, синьйоро, від'їжджаю,
та лишаю душу вам.
Сам поїду я, без неї,
хто зна, як там буду жить?
Гордій красоті служить
мушу вірною душею.
Я за вас життя віддам,
лиш скажіть!
Д і а н а
О день відчаю!
Т е о д о р о
Я, синьйоро, від'їжджаю,
та лишаю душу вам.
Д і а н а
О, ти плачеш?
— 159 —
Т е о д о р о
Та й мені ж
щось запорошило око.
Д і а н а
Не печаль моя жорстока?
Т е о д о р о
Може бути. Вам видніш.
Д і а н а
Там я деякі дрібниці
припасла тобі в баулі;
знайдеш дещо і в шкатулі —
може, десь тобі згодиться.
Їх на спомин ти візьми
і згадай колись, коханий:
"Це дарунок від Діани,
скроплений її слізьми".
А н а р д а
(тихо, Доротеї)
От біда! І він пропащий,
і вона.
Д о р о т е я
Чудне кохання!
А н а р д а
Руки тиснуть на прощання...
Ну й дурний! Лишався б краще.
Д о р о т е я
Він то що...