Солоний сніг - Сторінка 5

- Володимир Желєзніков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

їх тут було так багато, і Сашко подумав, що Маринчин тато анітрохи не збідніє, якщо віддасть йому дві марки для цього невситимого, кровожерного Гошки.

— Ну, надивився?— запитала Маринка.

їй хотілося якнайшвидше прибрати альбом у стіл, тому що тато нікому ні в якому разі не дозволяв брати альбом з марками без його дозволу. І Маринка вперше його сама тримала в руках, і зробила це тільки заради Сашка.

— Зараз,— відповів Сашко й скосував на Маринку. Ні, й просити не варто, однаково не дасть.

Він уже хотів був одкласти альбом, але тої миті

* подзвонили в двері, й Маринка побігла відчиняти. А Сашко раптом зробив щось дивне, щось страшенно незвичайне, щось таке, чого не можна робити ні за яких умов: він витяг з марочної кишеньки дві маленькі старенькі марки (ні, він не взяв великі, добрі марки) й швидко поклав їх у кишеню.

При цьому в нього сильно-сильно закалатало серце.

Одразу ж повернулася Маринка. Сашко вже стояв у іншому кінці кімнати. Маринка взяла альбом і сунула назад у стіл. Сашко вирішив їй сказати щось веселе й безтурботне, хотілося йому прикинутися, але раптом у нього зник голос. Він постояв трохи й прохрипів:

— Я піду.

— Посидь іще трохи. Давай пограємося в "доч-ки-матері". Ти будеш мій син, а я варитиму тобі обід.

Але Сашко не став гратися й пішов додому. Вдома він витягнув марки з кишені, розправив їх і поклав у щоденник.

Розділ восьмий

Не можна сказати, що Сашко почувався спокійно. Ні, зовсім не так. По-перше, йому зовсім не хотілося їсти, по-друге, коли він робив уроки, то поставив дві великі ляпки.

Бабуся вже двічі казала йому, щоб він ішов гуляти в двір, але він відмовлявся.

І раптом, коли Сашко так сидів, пролунав дзвінок у Двері. Він за звичкою прислухався, хто прийшов.' І коли він почув голос Маринчиного тата, його опанував дикий страх, він гарячково схопив щоденник і сунув його під тахту. *

— Євдокіє Фролівно,— сказав Маринчин тато,— ви мені заради бога пробачте, але сталася якась дивна подія: зникли мої дві найцінніші марки. Ви розумієте, кожній марці по сто двадцять років. Я за ними ганявся з дитинства.

— Ви вже пробачте мені, але я марки не збираю,— сказала бабуся.

— Пробачте, пробачте, я хвилююсь і говорю незрозуміло. Та, зрештою, річ навіть не в марках, а у факті...

— У якому факті?— запитала бабуся.

— У факті пропажі.

— У факті пропажі?

— Атож. Можливо, він узяв їх з дурного розуму. Ну, знаєте, як діти, несвідомо. Адже він не розуміє, яка то цінність.

— А я тут при чому?— не зрозуміла бабуся.

— їх міг узяти тільки Сашко,— відповів Маринчин тато.— Він сьогодні був у нас, попросив у Маринки подивитися мій альбом... І ось наслідок: немає двох найцінніших марок.

Наступної миті Маринчин тато з бабусею з'явилися перед Сашком. Вони стояли поруч, безмовні, як статуї.

Сашко звів на них очі й, намагаючись говорити якомога голосніше, сказав:

— Я не брав марки. Слово честі, я не брав ніяких марок.

Можливо, зараз він навіть признався б, "від* дав би ці марки, але він просто боявся признатися.

— Сашко,— сказав Маринчин тато. Він дивився на Сашка згори вниз, і Сашку здавалося, що він зараз клюне його носом у самісіньку маківку.— Я розумію, ти просто не подумав, тобі нічого не буде, я тобі заздалегідь пробачаю, тільки віддай мені марки.

— Я не брав марки,— знову сказав Сашко й навіть упевненіше.

Маринчин тато знову клюнув носом. Тільки тепер Сашкові здалося, що він просто ладен заплакати й зовсім не збирається клювати його в маківку.

— Ну, хочеш, я тобі дам за ці дві марки п'ять марок: одну нову, наприклад, марку республіки Танганьїки, Великобританію, Канаду, Ірак і будь-яку країну на твій вибір... Ну, гаразд, я тобі дам десять яких завгодно марок.

— Слово честі, я нічого у вас не брав,— сказав Сашко. Йому стало якось трохи легше, він зрозумів, що ніхто не зможе довести, що саме він узяв ці марки.

— Сашко в нас ніколи не бреше,— сказала бабуся.

Маринчин тато знову жалібно клюнув носом і сказав:

— Отже, це все ж таки зробила вона, ну, я їй зараз покажу!

Він вискочив з кімнати сягнистим кроком, і Сашко уявив собі, як він біжить сходами, плигаючи відразу через п'ять, ні, через десять сходинок, як він уривається додому й починає страшним голосом гримати на Маринку й клювати її своїм довгим пташиним носом.

— Сашко,— сказала бабуся,— а може, ти все ж таки взяв марки?

— Нічого я не брав,— сказав Сашко.— І чого ви до мене всі причепилися?— Він трохи помовчав.— Бабусю, а що він зараз зробить Маринці?

— Не знаю,— відповіла бабуся.— Всякі бувають батьки. Один, можливо, покричить і заспокоїться, інший кине розмовляти. Не буде її помічати, ніби вона для нього не існує: загалом, буде проробляти її своїм мовчанням і зневагою. А інший, можливо, й покарає ремінцем.

Бабуся вийшла з кімнати. Сашко тяжко зітхнув. Він сидів на тахті, під якою лежав його щоденник з двома марками. Ох ці кляті дві марки!

У Сашка самі по собі потекли сльози й закрапали на підлогу. Вони падали на чисту, дбайливо натерту підлогу, і там, на цій підлозі з'явилися маленькі цяточки від Сашкових сліз. І тої миті повернулася бабуся. Вона поглянула на Сашка й відразу все зрозуміла.

Бабуся так страшенно зблідла, нібито скоїлося якесь велике-велике лихо. Вона підбігла до телефону, тремтячими руками набрала номер телефону й гукнула в трубку мамі: "Негайно приходь додому!" Мама, видно, про щось запитала бабусю, й та відповіла: "Живий, але негайно приходь додому". Вона повісила трубку й заметалася по кімнаті. Вона металася по кімнаті доти, доки не влетіла мама.

— Полюбуйся своїм синком,— сказала бабуся.— Ось до чого призводить батькова відсутність.

г

Він, він, він...— Бабуся заплакала.— Він украв дві марки в Маринчиного батька. Вліз у альбом і вкрав.

— Так,— сказала мама.— А звідки це стало відомо?

— Спершу прийшов Маринчин тато,— відповіла бабуся.— І він відмовлявся, нахабно так відмовлявся, зухвало. Уявляєш, каже: "Слово честі, я не брав". І я, стара дурепа, кажу: "Наш Сашко ніколи не бреше". А потім той побіг собі, а цей розревівся.

— Ти брехун і злодій,— сказала мама.— Зараз же збирайся, підемо до Маринки.

Сашко сидів, низько похнюпивши голову.

— Подивися на мене.— Вона взяла Сашка за підборіддя й підвела його голову.

І Сашко побачив її очі, і її рот, і повіки очей, які весь час напружено здригалися. Геть усе в цьому обличчі було для нього незнайоме, й чуже.

— Де ці марки?— запитала мама.

Сашко став на коліна, витягнув з-під тахти щоденник і дістав марки. Мама взяла марки в руку й довго-довго дивилася на них, намагаючися прочитати, що там написано, нібито це зараз було що-найголовніше.

— Ходімо,— сказала мама.

— А може, їх віднесу я?— несміливо прошепотіла бабуся.

Мама їй нічого не відповіла, і вони вийшли на площадку сходів. Сашко йшов поволі-поволі, мама коли-не-коли підштовхувала його. Вони вийшли у двір, перетнули його й увійшли в під'їзд, де мешкала Маринка. Сіли в ліфт і піднялися,на шостий поверх.

— Дзвони,— сказала мама.

Сашко натис ґудзик дзвінка. їм відчинила двері Маринка. Сашко уважно подивився на неї: вона була така ж сама, як і завжди. Видно, батько її не здійснив свою погрозу.

— Марино, поклич свого тата,— сказала мама. Маринка побігла й повернулася з батьком.

— Здрастуйте,— сказала мама.

— Здрастуйте,— відповів Маринчин тато й якось увесь зігнувся, ніби йому було незручно, що він такий високий.

— Ну?— сказала мама.

— Це я взяв,— сказав Сашко. Далі він нічого не міг видушити.

Мама простягнула марки Маринчиному татові. Той схопив їх і одразу ж почав розглядати.

— Усе гаразд,— сказав він задоволеним голосом,— ріжечки не пошкодили. Знаєте, я був певен, що вони знайдуться, тільки боявся, що пошкодять ріжечки. Це найцінніше в марці.— Потім він поглянув на Сашка й додав: —3 тебе ніколи не вийде справжнього колекціонера.

Сашко ще нижче похнюпив голову, щоб нікого не бачити. Він тепер бачив тільки ноги. Мамині ноги в черевичках на високих каблуках, ноги Маринчи-ного батька в черевиках сорок п'ятого розміру й Маринчині ноги з облупленими носами. Ці ноги іноді трохи ворушилися. Там нагорі над ним його мама й Маринчин тато вимовляли якісь слова, але Сашко нічого не чув.

— Нам пора,— сказала мама.— До побачення. Вибачте.

— Що ви,— сказав Маринчин батько. Він чомусь торкнув Сашка за плече й клюнув носом.— Зрештою все закінчилося благополучно, й нема чого так засмучуватися.

Він одчинив їм двері. Першою вийшла мама, а коли Сашко проходив повз нього, він тихо прошепотів йому: "Мужайся". І клюнув носом. Цілу дорогу додому Сашко йшов позаду матері. І думав, що тепер його довго-довго лаятиме бабуся, а потім вона ще візьме та розповість Петру Петровичу. Ось тоді-то зовсім невідомо, що робити.

Розділ дев'ятий

Наступного дня вранці Сашко з дому вийшов сам. Звичайно він виходив разом з мамою, але сьогодні вона зібралася швидше за нього й, не чекаючи, не кажучи й слова, хряснула дверима. А Сашко вийшов слідом.

Він наздогнав її уже в дворі, вірніше, не наздогнав, а побачив її спину. Поруч неї ішов Маринчин тато. Мама щось говорила йому, а він жалібно клював носом. Видно, мама обурювалася Сашком, говорила, що тепер ніколи-ніколи не пробачить йому, що він розпропаща людина. Маринчин тато клював носом, легенько похитував головою, отже, він був у всьому згоден з мамою.

Сашко проводив їх до тролейбуса, подивився, як вони сіли в тролейбус, як Маринчин тато пщштовху-

11 В. Желєзннков

321

вав маму в двері машини, тому що тролейбус був набитий ущерть. Потім Сашко побачив у задньому вікні мамине обличчя й мамину веселу хустинку, яку привіз їй тато з експедиції по Середній Азії.

А потім Сашко розвернувся, щоб іти своїм шляхом, і раптом його охопив такий настрій, такий страх перед Гошкою, перед його причіпками й дратуванням, що він просто не пішов до школи. Нехай вони вивчають там свої "А" заголовні та "а" маленькі, "Б" заголовні та "б" маленькі, нехай вони вивчають усю решту літер, а він залишиться дурником.

Краще бути дурником, аніж зустрічатися з Гошкою, цим шкідливим Гошкою, якому він наобіцяв марки і стільки через них перетерпів.

А в Москві для прогулянок місця багато, й цікавого в Москві дуже багато, стільки цікавого, що невідомо, хто буде дурником: Сашко чи ті, хто сидить у школі...

Так він прожив цілих п'ять днів.