Соляріс - Сторінка 14

"Реактивний психоз?.." — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.

— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти поки що зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!

— Ага. Диявол змилостивився наді мною, — кинув я.

Ця розмова почала вже дратувати мене.

— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що замишляють проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, анічогісінько.

— Тобто як? — запитав я, вражений.

Снаут знову посміхнувся.

— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев'ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, своїм опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мозки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.

— Інкапсульовані?

Це мене зацікавило.

— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам'яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції... Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброзидів, що становлять основу процесів запам'ятовування... Адже спадкова плазма — це плазма, яка "запам'ятовує". Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім... ти сам знаєш, що було потім. Тільки для чого він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі при таких технологічних можливостях він може, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.

— Ага! —вигукнув я. — Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!

— Так. А втім, — додав Снаут, — може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому...

Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.

— Ні, ні, — промимрив він, — і так усього аж занадто... Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.

— А їх ні?

— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище! .

— Нічим?

— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою...

— А якщо атомним випромінювачем?..

— Ти б спробував?

— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди...

— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб'єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого... походження. Ти це, мабуть, помітив?

— Звісно. І все-таки... Як це відбувається?

— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як... як...

— Як що?

— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам'яті, на підставі яких...

— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки. — А Гібарян це знав?.. — запитав я несподівано.

Снаут пильно глянув на мене:

— Чи знав він те саме, що й ми?

— Так.

— Я цього майже певен...

— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?

— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку...

— "Малий Апокриф"?! — вигукнув я і підхопився з місця.

— Так. А ти звідки про це знаєш? — запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп'явся в моє обличчя.

Я заперечно похитав головою.

— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.

— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?

— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до "Соляристичного додатка" і до цього "Апокрифа". Що це таке?

— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.

Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.

— А Старторіус?.. — запитав я, ховаючи книжку.

— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як... може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.

— Ну, знаєш!

— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу... Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п'ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.

— Злочином?

— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, "реактивне розлучення". Краще звучить?

— Ти дуже дотепний.

— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.

— Ет, дай мені спокій.

— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?

— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли... вона з'явиться знову... Вона неодмінно повинна з'явитися?

— Найімовірніше, що так.

— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..

Снаут похитав головою:

— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.

— А якщо замкнутись?

— Помагає ненадовго. Є інші способи... ну, та ти сам знаєш які.

Снаут підвівся, а за ним і я.

— Послухай, Снаут... Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?

Він похитав головою.

— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму, — якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів, — трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах... Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками...

Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.

— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?

Снаут усміхнувся.

— Непохитний завойовнику... ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.

— Ну і що ж можливе?

— От саме цього я й не знаю.

— Виходить, лишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб...

Снаут глянув на мене, — обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.

— Хтозна. Може, все це окупиться, — мовив він нарешті. — Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе...

Снаут відвернувся, взяв свої папери й вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив був рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився очима в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені все одно довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку мені дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки книжки теж порожевіли. Це були укладені якимсь Оттоном Равінцером, магістром філософії, статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості. Всяку науку завжди супроводить якась псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося справжнім вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості слід зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він вважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так і для психологів науки.

Рапорт Бертона посідав у книжці почесне місце" Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.

З чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції, записи були короткі й одноманітні.

"Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній". Цей запис повторювався кілька разів.

Потім о 16.40: "Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній".

О 17.00: "Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюсь до 200".

О 17.20: "Я в тумані. Висота 200. Видимість 20-40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400".

О 17.45: "Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок".

О 17.52: "Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20".

На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті йшла виписка з його історії хвороби, а точніше, текст продиктованих Бертоном свідчень і запитань, якими його раз у раз переривали члени комісії.

"БЕРТОН. Коли я знизився до тридцятьох метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять — п'ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отже, я мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла геть усе скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали процентів на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі і дав повний газ. Машина тримала висоту, але вгору не підіймалася. В мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоч гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, і я нічого не міг удіяти. Сонця я не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню.