Соляріс - Сторінка 6

- Станіслав Лем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А проте спека ставала ще задушливішою.

Раптом за дверима залунали кроки. Хтось ішов коридором. Двома нечутними стрибками я опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулася. Я інстинктивно схопив її й притримав. Натиск не дужчав, але й не слабшав. Той, за дверима, певно, як і я, намагався не зчиняти шуму. Якийсь час ми обидва трималися за ручку. Раптом вона підскочила в моїй долоні — її відпустили. За дверима знову почувся слабкий шерех — той, хто намагався їх відчинити, пішов геть. Я ще трохи постояв, наслухаючи, але в коридорі панувала тиша.

ГОСТІ

Я квапливо склав учетверо й сховав у кишеню Гібарянові нотатки. Обережно підійшов до шафи й зазирнув усередину: весь одяг було зіжмакано й зсунуто в один куток, немовби там хтось тільки-но ховався. З-під стосу паперів на підлозі стирчав ріжок конверта. Я підняв його. На конверті стояло моє ім'я. У горлі в мене раптом пересохло. Зробивши над собою зусилля, я розірвав конверт і розгорнув маленький аркушик.

Своїм чітким і дуже дрібним почерком Гібарян занотував: "Ann. Solar. Vol. I. Anex, а також Vot Separat . Мессенджера в справі F; "Малий Апокриф" Равінцера". І все. Більше ні слова. Почерк свідчив, що писали записку поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Коли Гібарян це написав? "Треба негайно піти до бібліотеки", — подумав я. Про те, що є додаток до першого тому "Соляристичного щорічника", я знав, але жодного разу не розгортав його, бо він мав суто історичну цінність. Однак ні про Равінцера, ні про його "Малий Апокриф" я ніколи навіть не чув.

Що робити?

Я вже запізнювався на чверть години. Від дверей я ще раз окинув поглядом усю кімнату й тільки тепер помітив вертикально прикріплене до стіни складане ліжко, яке затуляла розгорнена карта Соляріса. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Я вийняв апарат, футляр почепив на місце, а магнітофон засунув у кишеню, попередньо глянувши на лічильник і впевнившись, що касета використана майже до кінця.

Заплющивши очі, я ще якусь секунду постояв біля дверей, напружено вслухаючись у тишу, що панувала в коридорі. Жодного звуку. Я обережно прохилив двері: коридор видався мені чорною безоднею; тоді я зняв темні окуляри й побачив тьмяне світло світильників під стелею. Зачинивши за собою двері, я повернув ліворуч, до радіостанції.

Я наближався до круглої камери, від якої, ніби спиці колеса, навсібіч розходилися коридори; поминаючи якийсь вузький бічний прохід, що вів, здається, до душових, я раптом побачив велику, невиразно окреслену постать, яка майже зливалася з напівмороком.

Я зупинився, немов укопаний. З глибини коридора неквапливо, перевальцем, як качка, йшла величезна на зріст негритянка. Я помітив, як зблискують білки її очей, і майже одночасно почув м'яке чалапання босих ніг. На ній не було нічого, крім жовтуватої, блискучої, ніби сплетеної з соломи спіднички; дебелі груди її обвисли, а чорні руки були такі товсті, як стегна в нормальної людини; вона пройшла повз мене на відстані метра, навіть не глянувши в мій бік, і віддалилася, похитуючи слоновими клубами, схожа на ті велетенські статуї епохи кам'яного віку, які можна побачити в антропологічних музеях. Там, де коридор повертав, негритянка зупинилася й прохилила двері до Гібарянової кабіни. На мить вона опинилася в смузі сліпучого світла, яке падало з кабіни, потім двері тихо зачинились, і я лишився сам. Правою рукою я схопив кисть лівої й стиснув її так, що хруснули кісточки. Потім розгублено озирнувся. Що тут діється? Що це було? Зненацька я здригнувсь, немов від удару, згадавши Снаутове застереження. Що все це означало? Хто була ця потворна Афродіта? Звідки вона тут узялась? Я ступив один, тільки один крок до Гібарянової кабіни й завмер. Я добре знав, що не ввійду туди. Я глибоко втягував повітря. Щось тут не сходилося, щось було не так... Ага, он воно що! Я підсвідомо чекав, що в ніс мені вдарить неприємний, різкий запах поту, але не відчув його навіть тоді, коли ця негритянка пройшла повз мене за крок.

Не знаю, скільки я так простояв, спершись на холодний метал стіни. На станції панувала тиша, яку порушувало тільки монотонне гудіння кондиціонерів.

Я легенько поплескав себе по щоці й поволі попрямував до радіостанції.

Натиснувши ручку дверей, почув різкий голос:

— Хто там?

— Я, Кельвін.

Снаут сидів за столиком між купою алюмінієвих коробок і пультом передавача й просто з бляшанки їв м'ясні консерви. Не знаю, чому він обрав собі для помешкання радіостанцію. Я стояв на порозі, безглуздо вирячившись на його щелепи, які розмірено жували, й раптом відчув, що теж голодний. Підійшовши до полиць, я вибрав з купи тарілок ту, яка найменше припала пилом, і сів навпроти Снаута. Якийсь час ми їли мовчки, потім Снаут підвівся, дістав із стінної шафки термос і налив у склянки гарячого бульйону. Ставлячи термос на підлогу, — на столику вже не було місця, — він запитав:

— Бачив Сарторіуса?

— Ні. А де він?

— Нагорі.

Нагорі містилася лабораторія. Ми знову їли мовчки, чутно було тільки шкрябання виделок об бляшанку. На радіостанції панувала ніч. Ілюмінатор був щільно закритий ззовні, під стелею горіли чотири круглих світильники. Їхні відображення тремтіли в пластиковому корпусі передавача.

На худих Снаутових вилицях проступали червоні прожилки. Він був тепер у чорному, просторому, досить потріпаному светрі.

— З тобою щось трапилося? — запитав Снаут.

— Нічого. А що зі мною може трапитися?

— Тебе кинуло в піт.

Я витер рукою лоба й відчув, що й справді весь мокрий від поту. Це, напевне, була реакція на потрясіння, яке я щойно пережив. Снаут пильно дивився на мене. Може, розповісти йому? Хотілося б, щоб і він мені більше довіряв. Хто з ким тут грає? І в яку саме гру?

— Душно, — сказав я. — Я був певен, що кондиціонери у вас працюють краще.

— За годину все ввійде в норму. А ти певен, що тебе кинуло в піт тільки від спеки? — підвів на мене очі Снаут.

Я старанно жував, удаючи, ніби не помічаю його погляду.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті відверто, коли ми поїли, і, скидавши увесь посуд та порожні бляшанки в раковину під стіною, знову сів у крісло.

— Приєднаюсь до вас, — байдуже відповів я. — У вас же є якийсь план досліджень?

Якийсь новий подразник, здається, рентген чи ще щось, га?

— Рентген? — здивовано звів брови Снаут. — Де ти таке чув?

— Не пригадую. Але десь чув. Може, на "Прометеї". А що? Ви його вже застосовуєте?

— Подробиці мені невідомі. Це була Ідея Гібаряна. Він розпочав разом з Сарторіусом. Але звідки ти про це знаєш?

Я знизав плечима.

— Тобі невідомі подробиці? Але ж ти повинен був брати в цьому участь, це входить у коло твоїх... — Я не докінчив.

Снаут мовчав. Гудіння кондиціонерів змовкло, температура трималася на стерпному рівні. В повітрі висів тільки безперервний високий звук, що дуже скидався на дзижчання мухи, яка заплуталася в павутинні. Снаут підвівся, підійшов до пульта керування й знічев'я почав клацати перемикачами — головний рубильник перебував у нульовому положенні. Трохи перегодя Снаут, не повертаючи голови, зауважив:

— Треба буде виконати всі формальності щодо цього... ну та ти знаєш.

— Так?

Він обернувся до мене. Очі його зблиснули люттю. Не можу сказати, що я навмисне намагався вивести його з рівноваги, але, нічого не розуміючи в грі, яка тут велася, волів поводитися стримано. Його гострий борлак ходив над чорним коміром светра.

— Ти був у Гібаряна, — сказав раптом Снаут.

Це не було запитання. Звівши брови, я спокійно дивився йому в вічі.

— Був у його кімнаті, — повторив він.

Я кинув, мовби кажучи: "Припустимо. Ну то й що?" Мені хотілося почути, що він казатиме далі.

— Хто там іще був? — запитав Снаут.

Він знав про неї!!!

— Ніхто. А хто там міг бути? — запитав я.

— Тоді чому ти мене не впустив?

Я осміхнувся,

— Бо злякався. Ти сам мене остерігав. Тож коли ручка повернулась, я інстинктивно придержав її. Чому ти не сказав, що це ти? Я був би тебе впустив.

— Я думав, що там Сарторіус, — невпевнено сказав Снаут.

— Ну то й що?

— Як ти гадаєш... що там сталося? — відповів він запитанням на запитання.

Я вмить повагався, а тоді сказав:

— Ти маєш знати це краще, ніж я. Де він?

— У холодильнику, — випалив Снаут. — Ми відразу ж перенесли його туди вранці... Спека ж...

— Де ти його знайшов?

— У шафі.

— У шафі? Він був уже мертвий?

— Серце ще билось, але він уже не дихав. Це була агонія.

— Ти пробував його врятувати?

— Ні.

— Чому?

— Я не встиг, — відповів Снаут після короткої паузи. — Він помер раніше, ніж я його поклав.

— Він стояв у шафі? Між комбінезонами?

— Так.

Снаут підійшов до невеличкого столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.

— Я накидав попередній акт, — сказав він. — Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін'єкція смертельної дози перносталу. Тут написано...

Я перебіг очима короткий текст.

— Самогубство... — тихо мовив я. — А причина?

— Нервовий розлад... депресія... чи як це ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.

— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам, — заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.

— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.

— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Паранойя... Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить... — провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.

Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.

— Тут стоїть тільки твій підпис, — заговорив я після короткої мовчанки, — А Сарторіус?

— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю...

— Що?

— Що він замкнувся.

— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?

— Цілком можливо, що й забарикадувався,

— Снаут... — почав я, — на станції хтось є.

— Ти бачив?!

Він дивився на мене, ледь нахилившись.

— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?

— Що ти бачив?

— Це людина, так?

Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки.