Сьомий хрест - Сторінка 13

Навскіс через боковий неф упав відблиск вітража, що, мабуть, освітився лампою з якогось будинку по той бік соборного майдану, або фарами автомашини, – величезний барвистий килим, що несподівано простелився в темряві; ніч у ніч цей килим марно кидали на плити Порожнього собору, – адже такі гості, як Георг, приходили сюди раз на тисячоліття.

Від цього світла, яке, очевидно, засвітили, щоб заспокоїти хвору дитину або вирядити в дорогу чоловіка, оживали картини життя на землі. "Ото, певно, ті двоє, – подумав Георг, – яких вигнали з раю. А це голови корів, що заглядають в ясла, де лежить дитина, для якої не знайшлося іншого місця. А це, либонь, тайна вечеря, коли він уже знав, що його зраджено; ото, здається, воїн, який проколов його списом, коли він висів на хресті…" Георг не знав усіх картин: багато він забув, а деяких ніколи й не бачив, бо вдома у нього цим не цікавились. Але ж усе те, що полегшує самотність, може втішити людину. І не тільки те, що люди вистраждали разом з тобою, а й те, що люди вистраждали колись давно.

Світло на вулиці згасло. Стало ще темніше. Георг подумав про своїх братів, особливо про найменшого, якого він сам виховував і любив, мов якесь кошенятко, а не як дитину. Він подумав і про свою дитину, яку бачив один-єдиний раз. Інші спогади були якісь невиразні. Обличчя виринали перед ним і зникали, то безконтурні, то занадто чіткі. З деякими воскресали в його уяві квартали вулиць, шкільні двори і спортивні майданчики, з іншими – річка, хмари, ліс. Вони самі вихлюпувалися на нього, щоб він міг вихопити найдорожче для себе. Потім усі постаті розпливлись, і він уже не міг викликати в своїй уяві ні обличчя матері, ні якогось іншого. В нього розболілись очі, ніби він і справді все це бачив. Далеко від нього, там, де кінчався собор, засвітилося щось яскраве. Проїхала машина. Світло фар ковзнуло по вітражах, і відблиск упав на підлогу, коли ж світло поповзло по стіні, знову настала темрява.

Георг прислухався. Мотор іще стукотів. Георг почув вереск і сміх – у маленьку машину втиснулось, мабуть, дуже багато чоловіків і жінок. Вони проїхали. Барвисті відблиски вітражів заблимкотіли між колонами і погасли десь далеко від Георга.

Його голова похилилася на груди. Він заснув.

Георг упав на поранену руку і прокинувся від болю.

Вже давно звернуло з півночі. Стіна перед Георгом знову замерехтіла. Але тепер усе почалося з кінця: спершу стала розвіюватися темрява, потім заструменіли стіни й колони, наче собор був збудований з піску. Перші промені вранішнього сонця освітили картини на шибках, але вони ще були тьмяні й похмурі. Згодом усе немов почало твердішати. Закам'яніло величезне склепіння собору, змуроване ще за часів Гогенштауфеиів, – втілення розуму майстрів і невичерпної сили народу. Закам'яніла й ніша, куди заповз Георг; вона вже за Гогенштауфеиів вважалася почесною. Закам'яніли колони і всі морди й голови тварин на капітелях; знову на могильних плитах біля колон закам'яніли епіскопи у гордій невсипущості смерті, закам'яніли разом з ними й королі, епіскопи так пишалися, що їм довелося їх коронувати. "Саме час для мене", – подумав Георг. Він виповз. Зубами й здоровою рукою затягнув вузлик із скинутим дрантям, запхнув його між плитою й колоною. Все його тіло напружилося, очі блищали, він чекав хвилини, коли причетник відімкне собор.

II

У цей час чабан Ернст ніжно гукнув Неллі низьким грудним голосом, таким знайомим для собачки, що вона аж затремтіла від радості.

– Неллі, – мовив чабан Ернст, – Софі, бач, не прийшла, ця дурненька крихітка. Неллі, вона не знав, де шукати своє щастя. Неллі, а ми все-таки заснули. Нам, Неллі, це байдуже.

У Мангольдів ще було тихо, але в хліві у Марнетів уже хтось порався. Ернст узяв свого рушника та цератову сумку з милом і бритвою й пішов до колонки Марнетів. Тремтячи від холоду й задоволення, він милив і тер собі шию та груди. Потім почистив зуби і, повісивши кишенькове люстерко на садовий паркан, почав голитися.

– Чи не знайдеться в тебе трохи теплої води? – спитав він Августу, побачивши в люстеречку, що вона підходить з повними дійницями в руках.

– Ну що ж, заходь, – відповіла Августа.

– А ти, Августо, подобрішала після одруження, – промовив Ернст, – раніше ти здавалася мені надто колькою.

– А ти вже устиг так рано хильнути? – відказала Августа.

– Навіть кави не пив, – сказав Ернст, – мій термос розбився.

Далеко внизу, на березі Майну, в густому тумані, люди прокидалися, й бурчали, і позіхали, завішуючи лампи. З воріт крайньої садиби в Лібаху вийшла дівчинка п'ятнадцяти-шістнадцяти років у хустині на голові. Ця хусточка була така біла, що тонкі брови дівчини вимальовувалися під нею особливо виразно. Спокійна і цілком певна, що той, кого вона чекала, ось-ось з'явиться, як і завжди, в цей ранковий час, дівчина дивилася не на дорогу, а просто перед себе. З-за огорожі справді підійшов до воріт юний Гельвіг, той самий Фріц Гельвіг з училища Дарре, і зайшов у ворота. Мовчки, ледь посміхнувшися, дівчина підняла руки. Вони обійнялись і поцілувалися, а з вікна кухні на них дивилися дві жінки – бабуся і літня сестра у перших, – дивилися без докору і без схвалення, як дивляться на звичайні речі, що відбуваються кожного дня. Ці хлопець і дівчина уже вважалися зарученими.

Коли вони поцілувались, Гельвіг стиснув долонями її обличчя. Вони стали гратися – хто перший засміється, але обом не сміялося, вони лише дивились одне одному у вічі.

Як майже всі в селі, вони були далекі родичі і мали однакові карі очі, хіба що трохи прозоріші й світліші, ніж у більшості людей у цьому краї. Вони безперестану дивились одне на одного глибоким і ясним, як кажуть, невинним поглядом. І, мабуть, правду кажуть, бо інакше і не назвеш того, що було в їхніх очах. Ще ніяка провина не потьмарила їхньої чистої глибини, ніяка підозра, що під тиском життєвих умов серце може піти на таке, чого згодом нічим не виправдати. Але чому воно б'ється так сильно й тривожно? Воно ще не знало страждання. Та й до весілля ще далеко. Отак вони дивились одне на одного, забувши про все на світі. Раптом у дівчини затремтіли повіки.

– Фріце, – озвалася вона, – тепер тобі повернуть твою куртку?

– Напевно, – сказав хлопець.

– Тільки, мабуть, вона вже нікуди не годна, – промовила дівчина. – Ти ж знаєш, той Альвін, що його схопив, дуже брутальний.

Вчора ввечері по селах тільки й говорили про втікача, що спіймали у дворі Альвінів… Коли понад три роки тому влаштували табір Вестгофен, коли спорудили бараки й мури, протягнули колючий дріт і розставили вартових, коли потім прибула перша колона в'язнів, яких зустріли реготом і штурханами, – в цьому вже тоді брали участь Альвіни і схожі на них, – а як вночі люди чули крики, лемент і навіть постріли, у всіх болісно стискалося серце.

Люди хрестилися: хай нас бог боронить від такого сусідства! Ті, хто ходив на роботу далеко від села, незабаром побачили в'язнів, яких під вартою вели на роботу за межами табору. Не один подумав про себе: "Ой бідолахи!"

Але інші думали: "Що це вони там коцають?"

Якось у Лібаху один молодий човняр привселюдно вилаяв табір. Його одразу ж забрали і посадили на кілька тижнів, аби він міг на власні очі побачити, що там робиться. Човняр вийшов звідти похмурий і не відповідав на запитання. Він знайшов собі роботу на баржі, а згодом виїхав до Голландії і, як розповідали його родичі, залишився там назавжди. Випадок цей здивував тоді все село.

Одного разу через Лібах провели десятків зо два в'язнів, яких уже встигли так покалічити, що людям стало моторошно, а одна жінка вголос заплакала. Ввечері новий бургомістр села, молодий чоловік, викликав ту жінку, свою тітку, до себе і сказав їй, що своїм хниканням вона може на ціле життя нашкодити не тільки собі, але й своїм синам, його двоюрідним братам, один з яких був його швагер. Взагалі сільська молодь, хлопці й дівчата, без кінця роз'яснювала батькам, чому влаштовано цей табір і для кого. Молодь завжди вважає себе розумнішою за дорослих, тільки колись молодь прагнула добра, а тепер вона прагнула лихого. А що з табором нічого не можна було вдіяти і до того ж звідтіля почали надходити замовлення на огірки та інші овочі, то незабаром селяни зайшли з адміністрацією табору в ділові стосунки, що звичайно виникають там, де живе багато людей, яких треба годувати.

Проте коли вчора удосвіта завили сирени, коли на дорогах, наче з землі, виросли вартові й поширилася чутка про втечу і коли згодом, десь опівдні, в сусідньому селі справді впіймали втікача, тоді табір, до якого всі давно вже звикли, наче наново виник перед ними. Немовби заново було споруджено мури, протягнуто ряди колючого дроту – та навіщо ж саме тут, у нас? І та група в'язнів, яких недавно гнали від найближчої залізничної станції сільською вулицею, – навіщо? Навіщо? Та жінка, яку її племінник, бургомістр, майже три роки тому застерігав, знову заплакала на людях. Навіщо було наступати каблуками чобіт на пальці втікачеві, коли він вхопився за край машини? Всі Альвіни завжди були дуже жорстокі, раніше ніхто не брав з них прикладу. Яким виснаженим і блідим здавався той бідолаха серед дужих, рум'яних селянських хлопців…

Юний Гельвіг усе це чув. Коли він навчився думати, табір уже існував, і хлопець частенько вислуховував пояснення, навіщо табір існує. Більше нічого хлопець не знав. Адже табір збудували, коли він був ще малий. І тепер, коли Гельвіг був уже майже дорослий хлопець, він наче побачив його заново. "Там, напевно, сидять не самі тільки негідники й божевільні", – казали люди. А човняр, що побував там, хіба він був негідник? Лагідна мати Гельвігова сказала на це: "Звичайно, ні!" Гельвіг глянув на неї. В нього защеміло серце. І чому в нього сьогодні вільний вечір! Йому захотілося бути серед товаришів, серед гамору, військових ігор і маршів. Він зріс серед дикого ревіння сурм і фанфар, криків "хайль" і тупоту загонів, що маршують. Цього вечора все нараз увірвалося: й музика, й барабанний бій, і почулися тихі ніжні звуки, яких в інші дні не почуєш. Чому старий садівник так подивився на нього сьогодні опівдні? Адже інші хвалили його; завдяки його докладному описові, казали вони, вдалося схопити втікача.

Гельвіг побрався польовою стежкою на пагорок.