Сьомий хрест - Сторінка 17

Це був Беллоні, у звичайному житті Антон Майєр; але куди воно поділося, його звичайне життя? Беллоні, акробат, який для Георга та його товаришів до останньої хвилини залишався чужий, хоч і був, мабуть, порядний хлопець, а втім, Беллоні і сам розумів, що для Георга він так і лишився чужий. Щоб заслужити чиюсь довіру, треба було довше прожити разом. З свого місця за димарем Беллоні не бачив поблизьких вулиць, забитих людьми, що жадібно стежили за кожним рухом поліційних і аж тремтіли від бажання самим кинутися ловити злодія. Через низеньку залізну решітку на похилому даху він бачив лише далекий край рівнини, на заході він бачив чисте блідо-голубе небо, на якому не видно було жодного птаха, жодної хмаринки. Внизу чекала юрба, а він чекав на даху, сповнений мужнього спокою, що його в ньому виховували з дитинства, спокою, яким він у цирку чарував глядачів, причому вони й самі не знали, чому їм так подобаються його нехитрі фокуси. Беллоні здавалося, що він уже давно чекає тут нагорі, так давно, що, якби переслідувачі напали на його слід, його б уже знайшли.

Три години тому його мало не заарештували на квартирі матері його давнього друга. Вони служили колись в одній трупі, поки з його другом не трапився нещасний випадок. Але поліція, крім інших заходів, склала списки членів усіх труп, до яких Беллоні колись належав. Простежити ці зв'язки було так само легко, як оточити кілька кварталів міста. Коли в квартиру вдерлися поліційиі, Беллоні вискочив у вікно, добіг до району вокзалу; він двічі мало не потрапив до рук поліції і, нарешті, крізь обертові двері ввійшов у готель. Беллоні був у новому костюмі, який він дістав напередодні, тримався так упевнено й спокійно, що його вільно пропустили у вестибюль.

Він мав трохи грошей, і до нього знову повернулася слабка надія, що йому пощастить виїхати залізницею.

Відтоді не минуло й півгодини. Зараз у нього вже не було жодної надії, але й без надії він до останку боротиметься за свою волю. Для цього треба спуститися на дах сусіднього будинку. Обережно й повільно він сковзнув униз похилим дахом до маленького, вмурованого в стіну димаря біля самої решітки. Йому здавалося, що його не завважили. Коли ж він глянув через решітку вниз, то побачив густий натовп, що оточив квартал. Він зрозумів, що це кінець. Адже ті люди й зібралися в провулках, щоб не дати йому втекти.

Тепер Беллоні бачив перед собою ціле. місто, Майн, заводи Гехста і. схили Таунусу. В широкому мереживі вулиць і провулків натовп, що зібрався внизу, видівся йому лише маленьким чорним кільцем навколо масиву будинків. Безмежний ясний простір, здавалося, чекав від нього такої майстерності, якої годі йому було досягти. Може, спробувати злізти? Чи, може, просто чекати? Прояв страху так само, як і прояв мужності – безглуздя. Але не був би він Беллоні, аби не обрав із двох безглуздь останнє. Він спустив ноги і дотягнувся ступнями до решітки.

Беллоні помітили ще тоді, коли він сидів за другим димарем.

– В ноги, – сказав один з двох хлопців, що ховалися за вивіскою на краю даху сусіднього будинку. Другий прицілився і, переборовши легку нудоту, чи, може, просто хвилювання, вистрілив, як йому наказав перший. Потім обидва спритно й сміливо вилізли на дах готелю позаду Беллоні, бо той, незважаючи на біль, не тільки не випустив з рук решітки, а ще міцніше вчепився в неї. Тоді переповз через ріг даху, залишаючи за собою кривавий слід. Ще раз зібрав усі сили і перекинув своє тіло через низеньку решітку раніше, ніж вони встигли схопити його.

Він упав у двір готелю, і глядачам довелося розійтись, так і не побачивши нічого надзвичайного. Але у домислах гультяїв, у збуджених розповідях жінок він ще довго ширяв над дахами, – напівпривид, напівптах. Коли Беллоні помер у лікарні – він дотягнув до полудня, – про нього усе ще сперечалися.

– Вам треба лише констатувати смерть, – сказав молодий лікар до старшого. – Не думайте про ноги. Адже він помер не тому.

Переборовши легке почуття відрази, старший зробив так, як наказав йому молодий.

V

Було о пів на одинадцяту ранку. Причетникова дружина, на чолі цілої армії прибиральниць, порядкувала згідно з твердим планом, встановленим у Майнцському соборі.

За цим планом протягом року чепурили весь собор.

Простим прибиральницям доручались, проте, лише певні ділянки – плити, стіни, сходи, лави. Національні святині німецького народу чистили м'якими віниками та пилососами складної системи самі причетникова мати й дружина.

Тому вузлик за могильною плитою одного з архієпіскопів знайшла жінка причетника. Краще б Георг був запхнув його під лаву.

– Поглянь-но на це, – сказала дружина причетникові Дорнбергеру, що саме вийшов з ризниці. Причетник подивився на підозрілу знахідку, швидко зміркував щось про себе і гримнув на дружину:

– Роби своє діло!

Потім пішов з вузликом через двір" до єпархіального музею.

– Отче Зайтце, – сказав він, – подивіться-но.

Священик Зайтц, теж чоловік років шістдесяти, розгорнув вузлик на скляній вітрині, в якій на оксамиті лежала колекція хрестильних хрестів, кожний за номером і датою. З вузлика випав якийсь брудний клапоть. Отець Зайтц підвів голову. Вони подивились один одному в вічі.

– Навіщо ви мені принесли це брудне лахміття, дорогий Дорнбергере?

– Моя жінка, – сказав причетник повільно, щоб священник Зайтц мав час подумати, – тільки що знайшла його за епіскопом Зігфрідом фон Епштайном.

Священик здивовано поглянув на нього.

– Скажіть, Дорнбергере, – промовив він, – що ми, бюро знахідок чи єпархіальний музей?

Причетник підійшов до нього ближче і тихо спитав:

– А може, віднести оце до поліції?

– До поліції? – перепитав священик з щирим подивом. – А хіба ви несете до поліції кожну шерстяну рукавичку, знайдену під лавою?

– Сьогодні вранці розповідали… – пробурмотів причетник.

– Розповідали, розповідали… Мало вам ще розповідають. Може, ви хочете, щоб завтра розповідали, ніби у нас в соборі люди переодягаються? А запах який! Знаєте, Дорнбергере, від цього ще можна чогось набратися. Я б усе це спалив. Мені, проте, не хотілося б палити цю гидоту в моїй плиті. А чи не запхати це ось сюди?

Залізну грубку топили з першого жовтня. Дорнбергер засунув туди вузлик і пішов собі. Запахло паленим ганчір'ям. Священик Зайтц відчинив вікно. З його обличчя зник веселий вираз, воно споважніло, навіть спохмурніло.

Знову щось скоїлося, і воно може або легко розвіятися крізь вікно, або згуститися до страшного смороду, від якого можна задихнутись.

Просякнута кров'ю й потом, Георгова куртка перетворювалася на вузький струмочок диму, що, на думку священика Зайтца, мав огидний запах і надто повільно виходив у вікно, а сам Георг в цей час уже дістався до Рейну і тепер ішов за водою по піщаній доріжці, що тяглася вздовж шляху. Давно, ще хлопчиком, він іноді гуляв тут.

В селах і містечках на захід від Майнца можна було легко перебратися на той берег човном чи пороном. Коли він думав про це раніше, надто ночами, все це здавалося йому безглуздим, пустою мрією, здійснення якої залежить від тисячі випадковостей. Але тепер, коли на нього щохвилі чигала небезпека, серед усіх цих випадковостей і можливостей цей план уже не здавався йому таким безнадійним.

Ріка з буксирними пароплавами, які опускали труби, щоб пройти під мостами, протилежний берег із світлою смугою піску й рядом низеньких будинків, схили Таунусу вдалині – все це Георг побачив з тією надзвичайною виразністю, якої набирає місцевість у фронтовій зоні, під час великої небезпеки, коли всі обриси стають чіткі й опуклі, що, здається, починають трепетати. Ще на ринку Георг боявся, що йому забракне сил дійти до річки. Але тепер, коли він вирішив якнайшвидше вибратися з міста і години зо три йти проти води берегом Рейну, він відчув, що кволість його починає зникати, а земля, по якій він ступає, немов твердішає.

Він перебрав у пам'яті все, що сталося за останні кілька годин: "Хто мене бачив? Хто може мене описати?"

Тільки-но його опанували ці думки, як він одразу ж відчув себе пропащою людиною. Страх виникає тоді, коли якесь одне уявлення раптом заступає всі інші. І от на тихій доріжці, де ніхто не йшов за ним, страх упав на нього, мов грім з ясного неба. Його немов почала тіпати пропасниця, яка поволі стихала. Георг сперся на парапет. На якусь мить небо й вода перед ним потемніли. Потім це минулось, і Георг знову побачив світ у сяйві вранішнього сонця: над спокійною водою шугають чайки, і тиша, що залягла довкола, поглинає їх тужливе квиління. "Вже осінь, – подумав Георг, – чайки прилетіли".

Біля нього ще хтось сперся на парапет. Георг окинув поглядом сусіда: човняр у темно-синьому светрі. Якщо хтось стане тут біля парапету, він недовго стоятиме сам, зараз же один по одному підійдуть інші люди: вільні від роботи човнярі, рибалки, яким набридло сидіти з вудкою, старі діди. Потоки води, легкокрилі чайки, вантажники, що бігають туди й сюди по трапу, – усе це рухається для них, а вони стоять собі й дивляться. Біля човняра вже зібралося чоловік із шість.

Скільки коштує така куртка? – спитав човняр.

– Двадцять марок, – відповів Георг. Він хотів піти, але це запитання наштовхнуло його на одну думку.

На дорозі під парапетом з'явився товстий, майже зовсім лисий човняр.

– Алло! Гей! – крикнули згори. Він підвів голову, засміявся і схопив за ноги човняра, що стояв нагорі. Той міцно вперся ногами. Раз-два – і товстун, хоча й мав чималу вагу, підтягнувся на руках і просунув велику лису голову між ногами човняра. Посипалися привітання:

– Як ся маєте?

– Живу помаленьку! – відказав новоприбулий; він говорив з голландським акцентом.

З боку міста простував маленький чоловічок з вудочками й відерцем, яким діти граються в піску.

– А ось і наш Щупачок, – сказав товстун. Він розсміявся, бо Щупачок з своїми вудками і дитячим відерцем був для нього така ж невід'ємна частина цього рибного місця, як сонячне колесо в міському гербі.

– Хайль Гітлер! – крикнув Щупачок.

– Хайль Щупачок! – крикнув голландець.

– От ми тебе й впіймали, – сказав хлопець, у якого ніс скривився від удару кулаком, хоч здавалось, що він от-от стане на місце. – Ти ж купуєш рибу на базарі.

Звернувшись до голландця, хлопець спитав:

– Що новенького на білому світі?

– Ну, на білому світі завше щось буває новеньке, – сказав голландець, – але й у вас теж дещо трапилось.

– Ну, у нас усе йде мов по писаному, – сказав хлопець з кривим носом, – усе як по маслу.