Сонячні береги річки Лети - Сторінка 3

Воно тривало, поки вони з зятем потискали один одному руки, і весь час, поки їхали з ним у ліфті, і потім, в сусідньому барі, де він пригостив зятя підряд трьома мартіні.

— Х'ю, старий, — сказав зять, беручись до третього мартіні, — ближче до діла. Клер сказала, що ви хочете про щось поговорити зі мною. Що там у вас? Давайте кажіть швидше, і покінчімо з цим.

Х'ю пильно глянув через столик на чоловіка, що сидів навпроти, потім сумлінно обнишпорив увесь мозок, але не міг нічого придумати, що б цікавило їх обох.

— Нічого, — спроквола промовив Х'ю, — нічого особливого...

Поки Х'ю платив за випивку, зять вороже поглядав на нього, але Х'ю лише задоволено мугикав собі під носа і легковажно усміхався офіціантці. На вулиці, біля виходу, вони зупинились. Зять прокашлявся.

— Слухайте, старий, якщо це про... — Але Х'ю щиро потиснув йому руку і бадьоро рушив геть, почуваючи себе хитрим і спритним.

Однак, потрапивши знову в контору і дивлячись на свій захаращений стіл, Х'ю виявив, що відчуття легкости зникло. Він уже перейшов до "Т" і, бачачи клаптики паперу і купи книг на столі, вимушений був признатися собі, що встиг багато забути про Тацита і зовсім нічого не пам'ятає про Тена. На столі лежав аркуш паперу з датою і звертанням: "Любий..."

Він уважно дивився на папір, силкуючись пригадати, кому ж він писав. Минуло хвилин п'ять, поки Х'ю зрозумів, що лист був до сина і що він збирався на синове прохання надіслати йому чек на двісті п'ятдесят доларів. Х'ю поліз у спідню кишеню за чековою книжкою. Книжки не було. Він старанно оглянув шухляди столу, але й там книжки не було. Х'ю був приголомшений: уперше в житті він поклав чекову книжку не на місце. Він вирішив зателефонувати в банк і попросити їх прислати нову. Узяв телефонну трубку. І тупо дивився на неї. Він забув номер телефону свого банку. Він поклав трубку, взяв телефонний довідник, розгорнув його на літері "Б..." І зупинився. В горлі зашерхло. Х'ю ковтнув повітря. Він забув назву свого банку. Він глянув на сторінку з назвами банків. Всі вони здавалися йому невиразно знайомими. Але жодна з них нічого йому не промовляла.

Він закрив довідник, підвівся й підійшов до вікна. Глянув униз. Двоє голубів сиділи на карнизі, вигляд у них був поганенький, бо змерзли, а в будинку навпроти стояв у вікні лисий чоловік з сигарою і уважно дивився на вулицю, немов розмірковував, а чи не кинутися йому вниз.

Х'ю підійшов до столу й сів. "Може, це провидіння, — подумав він, — ця оказія з чековою книжкою? Може, це знак, що час уже серйозно взятися за сина? Нехай хоча б раз відповість сам за себе". Він узяв ручку, маючи намір написати усе це в Алабаму. "Любий..." — прочитав він. Він довго дивився на це слово. Потім акуратно закрив ручку і поклав її в кишеню. Він більше не пам'ятав ім'я сина.

Він одягнув пальто і вийшов, було лише двадцять п'ять хвилин на четверту. Він попрямував до музею. Іти було легко, і з кожним кварталом він почував себе краще й краще. Дійшовши до музею, він уже почував себе так, наче виграв парі на сто доларів, хоч у нього був тільки один шанс з чотирнадцяти. В музеї він пішов у залу Єгипту. Багато років він збирався подивитися Єгипет, але завжди був надто заклопотаний.

Оглянувши Єгипет, він відчув себе чудово. В метро по дорозі додому це почуття не покидало його. Він уже не робив спроб купити газету. Вони втратили для нього будь-яке значення. Імена, які згадувались в газеті, нічого йому не говорили. Це було однаково, що читати "Сінд обсервер", яка виходила в Карачі, або "Ель Мундо" із Соноре. Без газети довгий шлях видався набагато приємнішим. Тепер, коли він уже не читав, що ці люди виробляють одне з одним, його попутники здавалися йому цікавішими й симпатичнішими.

Правда, як тільки він переступив поріг власного дому — блаженство зникло. Вечорами Нарсіс почала надто уважно придивлятися до нього і йому доводилося бути дуже обережним у розмовах. Він боявся, що Нарсіс здогадається, що з ним коїться. Він не хотів, щоб вона турбувалась або взялася лікувати його. Весь вечір він сидів і слухав програвач, але забув змінити платівку. Це був автоматичний програвач, і останню платівку — Другий фортепіанний концерт Сен-Санса — він програв сім разів підряд, поки нарешті з кухні не прийшла Нарсіс і, сказавши, що вона збожеволіє, вимкнула програвач.

Він рано ліг спати. Він чув, як на сусідньому ліжку плакала Нарсіс. Уже втретє у цьому місяці. Отже, залишилось ще від двох до п'яти разів. Це він пам'ятав.

Наступного ранку він скнів над Талейраном. Він працював, низько схилившись над столом, працював повільно, але не так уже й погано, коли раптом відчув, що хтось стоїть у нього за спиною. Він повернувся разом із стільцем. За спиною, пильно дивлячись на нього, стояв сивий чоловік у твідовому костюмі.

— Ну? — уривчасто спитав Х'ю. — Вам кого потрібно?

Чоловік раптом зашарівся і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Х'ю байдуже знизав плечима і взявся до Талейрана. Коли він повертався з роботи, ліфт і хол були переповнені службовцями контори, що поспішали швидше вибратися на вулицю. Біля виходу стояла чарівна дівчина. Вона усміхалася і махала Х'ю рукою над головами клерків. Х'ю на мить зупинився, задоволений, і ладен був усміхнутись у відповідь. Але в нього побачення з Джін, і взагалі він уже старий для таких вибриків. Він спохмурнів і пірнув у натовп людей, що виходили з будинку. Йому здалось, що услід пролунав зойк, наче хтось гукнув: "Тату!" — але він знав, що то йому почулося, і навіть не обернувся.

Він доїхав до Ленінґтон-авеню, радіючи теплому зимовому вечору, і пішов на північ. Він проминув два бари, але, підійшовши до третього, уповільнив ходу. Подумки він відтворив свій шлях, вдивляючись у фасади барів. Всі три виблискували хромованою сталлю і неоновими вогнями і не відрізнялись один від одного. Навпроти, через вулицю, був іще один бар. Він підійшов до нього, але й цей нічим не відрізнявся від решти. Про всяк випадок він зайшов, але Джін тут не було. Він замовив віскі просто біля стойки і звернувся до бармена:

— Сюди за останні півгодини не заходила дама, що була сама?

Бармен глянув на стелю, подумав.

— Яка вона з себе? — запитав він.

— Вона... — Х'ю замовк. Одним духом випив. — А, ну нехай, — сказав він, поклав на прилавок паперовий долар і вийшов.

Підходячи до метро, він відчував, що лише один раз в житті йому було так хороше, як зараз, — тоді йому було одинадцять років, і 9 червня 1925 року він швидше всіх пробіг сто ярдів на щорічних легкоатлетичних змаганнях середньої школи Бріґмана в Солт-Лейк-Сіті.

Це почуття, зрозуміло, зникло, як тільки Нарсіс поставила на стіл суп. Під очима в неї підпухло, мабуть, вона плакала вдень. Дивно, Нарсіс ніколи не плакала на самоті. За обідом під уважним поглядом Нарсіс Х'ю знову відчув, як між пальцями у нього бігають миші. Після обіду Нарсіс сказала:

— Я не така дурна. Тут замішана якась жінка.

І ще вона сказала:

— Ніколи не думала, що зі мною може таке трапитись.

Лягаючи спати, Х'ю почував себе, як пасажир хисткого суденця під час зимового шторму біля мису Гаттерас.

Прокинувся він рано. Надворі було сонячно. Він лежав у постелі, і йому було хороше й тепло. На сусідньому ліжку почулося шарудіння. Погляд його перетнув вузький простір, який розділяв два ліжка. На сусідньому ліжку лежала жінка. Їй було за сорок, волосся в неї накручене на бігуді. Вона посапувала уві сні. Х'ю ладен був заприсягтися, що ніколи в житті не бачив її. Він нишком встав, швиденько одягнувся і вийшов просто в сонячний день.

Він машинально дійшов до метро, спостерігав, як люди поспішали до поїздів, і розумів, що й йому слід було б робити те ж саме. Йому ввижалося, що десь у місті, там, у південній його частині, у якомусь високому будинку на вузькій вулиці, на нього чекають. Але він знав, що хоч би як він старався, він цього будинку не знайде. "Сучасні будинки, — спало йому на думку, — надто схожі один на одного".

Він швидко пішов від станції у бік річки. Річка вилискувала на сонці, а уздовж берегів тягнулась кромка криги. Хлопчик років дванадцяти в теплому двобортному пальті із шотландки і плетеній шапочці сидів на лаві і дивився на річку. Біля ніг у нього на мерзлій землі лежали перев'язані шкіряним ремінцем підручники.

Х'ю сів поруч.

— Доброго ранку, — сказав він усміхаючись.

— Доброго ранку, — відповів хлопчик.

— Що ти робиш? — запитав Х'ю.

— Рахую яхти, — сказав хлопчик. — Учора я нарахував тридцять дві яхти. Це без моторок. Я моторки не рахую. — Х'ю кивнув. Він засунув руки в кишені і почав дивитися вниз, на річку. До п'ятої години вони з хлопчиком нарахували сорок три яхти, на моторки вони не зважали.

Кращого дня він не міг пригадати за все своє життя.

Шоу (Shaw) Ірвін Ґілберт (27.2.1913, Нью-Йорк, США, — 16.5.1984, Давос, Швейцарія), американський письменник та драматург. Успішно дебютував антивоєнною п'єсою "Поховайте мертвих" (1935), але приголомшливу літературну славу, високу оцінку критики й міцну репутацію довершеного майстра приніс роман "Молоді леви" (1948), в основу якого лягли особисті воєнні враження автора. В оповіданнях Шоу гостросоціальна проблематика поєднується з розкриттям моральних пошуків особистости (збірки "Матрос із Бремена", 1939, "Ласкаво просимо до міста", 1942). Його дилогія "Багатий, бідняк" (1970) та "Вбогий, крадій" (1977), романи "Вечір у Візантії" (про Голівуд, 1973), "Спогади утрати" (1982) ставали бестселерами, багаторазово перевидавались та екранізувались, увійшли до золотого фонду літератури ХХ століття. Ірвін Шоу — автор, який має насправді унікальну здібність поєднувати у своїх творах проникливість, захопливість напруженої інтриги та разюче знання людської психології.