Спадщина

СПАДЩИНА

Того дня Лаура востаннє бачила Кесса — свого найстаршого брата з чудовим білявим волоссям — і таким він назавжди закарбувався в її пам'яті. Була весна — теплий, тихий, туманний ранок; батько звернув з головної дороги на шлях, якого вона не знала. Лише раз колись вона бачила його з кузова грузовика, де сиділа з своїми трьома братами. Цей шлях був вужчий за той, яким вони зничайно їздили до міста, хоч і всіяний таким самим безбарвним гравієм. То тут, то там траплялись великі й гострі камінці, ніби якісь хлопчаки навмисне порозкидали їх і повтікали геть.

Повітря пахло свіжозораною землею. Дорога з Peni дса пролягла через пагорби, і Лаура скрізь бачила людей, що працювали в полі, коней, машини і масні скиби зораної землі.

Батько вів машину мовчки. Лаура звикла до його уваги, до ніжної, люблячої усмішки,— адже вона була найменша, та ще й єдина донька — і тому ніяк не могла збагнути, чому він так жене машину, так різко гальмує на поворотах і навіть не гляне на неї. Обабіч польової дороги їм інколи траплялися батькові знайомі; вони віталися, а батько кивав їм у відповідь.

Чоловіки були вдягнені в такі, як і в батька, за-смальцовані комбінезони та вилннялі голубі сорочки. Але сьогодні на батькові був чудернацький чорний1 костюм, у якому Лаура бачила його раз чи двічі и житті, коли вони їздили з братом, бабусею та тітками на хрестини, носили до церкви немовля і там щось ;і ним робили; вона ще якось бачила цей костюм, але вже забула коли. Раптом її увагу привернув чоловік, що стояв па роздоріжжі. Біля піг валізка, руки опущені, стоїть без капелюха, плечі згорблені, зовсім не такі, як у батька,— він напружено вдивлявся в їхню машину.

— Йому, як і нам, до Дербі,— сказала Лаура. Вона подалася вперед, готова всміхнутися до незнайомця.— Тату, цей чоловік хоче...

Та батько не відповів. Вони під'їхали ближче, і Лаура так пильно розглядала його, пібп прагнула надовго запам'ятати. Він мав років п'ятдесят п'ять, був худий, брудний, з утомленим згаслим поглядом, може, хворий; ось вони вже минули його, і батько павіть не сповільнив хід.

— Як же він доїде туди? — промовила Лаура. Невидющий погляд чоловіка пройняв її до серця.— Тату, що ж йому робити, йти пішки?

— Помовч,— гримнув батько.

Вона побачила, як він глянув у бокове дзеркальце на дорогу позаду, і його обличчя па хвилину напружилося.

Вони їхали довго, Лаура не знала вже, скільки й часу спливло. Звернули з дороги, що вела до центральної вулиці міста, до крамниць і впиралася в зерносховища, і поїхали іншою, обабіч якої то там, то сям стояли будинки. Деякі з них були пустки, забиті дошками, з миршавою, бурою травою на подвір'ї. Лаура виглянула з відчиненого вікна. Навіть тут на неї дихнув солодкий терпкий запах весни, і вона простягла руку, ніби хотіла доторкнутись до нього.

— Лауро,— несподівано сказав батько,— якщо бабуся запитає, що ми сьогодні робили, то скажи, що їздили за харчами. Я за ними поїду згодом. А більше пічого не кажи. Запам'ятала? — голос його звучав ніяково, з напускною недбалістю.

— Так,— відповіла Лаура.

— Повернися сюди,— промовив він.

Вона повернула голову, й глянула на нього, h ми він уже повільніше, та кермо стискав так само обо*" и руками, і його великі суглоби пальців видавалііоі <ІІ пучо-білими проти чорного, витертого обода керма.

— Здається, ти вже давно не бачила Кссса. І(н лись я тобі дещо розповідав і бабусі також, а ОІ.н.мм" їй не слід знати, щоб не турбувалася... Том і І!шиї би чилися з ним, але я заборонив їм будь-що роли о и Іди ти. А тепер, думаю, час і тобі побачитися з ним. 11 опри щатися.

Лаура дивилася поперед себе. Вона не бачили Кіч" са вже кілька місяців, він кудись поїхав, мабуть, ним ву до міста. Він часто їздив туди, як правило, нону і ними автомобілями, а одного разу взяв Бваніи іішні сипед І, з'їздивши на ньому туди й назад, попори у и ся лише в понеділок увечері. Але відтоді минуло МІМ* понад рік. А останні місяців три чи чотири він ним піл І не з'являвся дома. Лаура любила його; коли вона ш мала ногу і її на все літо поклали в гіпс, він ног и и її на руках. В нього було ясне й м'яке, як кукурудин на волоть, волосся, бабуся завжди казала, що и І и чи стісінький Уолпол, у нього все як в Уолнолііі, ИІ"Н, крім очей: у тих — голубі, а у нього карі.

— Я питала в тебе, де Кесс,— повільно промочили Лаура,— а ти ніколи не відповідав. Але ж ти .нині, ми він.— Батько зверпув на іншу дорогу. Лаура глину/їй на нього і чомусь злякалася; їй хотілося, щоб батьми подивився на неї, усміхнувся або щоб вони HOYMMIN просто до міста.— Я й Евана питала, але и він нічиїй не відповів. Чому це ти йому сказав, а мені ні. І Томи ві сказав. Чому ти їм розповів? — Лаура сиділа інчіи рушно, відчуваючи в душі образу і гнів, горло іи"|Н" хопило від злості. Потім їй пригадалось інше. Ти через Кесса я того разу зламала ногу. Все" гпини>" через нього. А ти його навіть не побив. У<<; морім нього.

— Припини,— сказав батько.— Він був винний хіба що наполовину. Я пам'ятаю.

Він наказав мені вилізти на самісінький вершечок. Сказав, що вишня така міцна, що...

— — Заспокойся. Ну ось...

Нін зупинив машину. Лаура пильно подивилася ноті відвернуте батькове обличчя на будівлю край дороги. Присадкуватий темно-коричневий будиночок помилився набік. Внизу виднілися смуги, мабуть, від болота. На даху фарба пооблуплювалася довгими пасами, ніби хтось проорав борозни. Поряд, десь на віддалі п'ятдесяти футів, гадючився круг будинку невеликий струмок, зараз ущерть переповнений водою. Струмок клекотів па бистрині, пінився навколо каміння та невеликих валунів і зникав під дерев'яним мо-гтом; далі його не було видно. Лаура спочатку розглядала дивну будівлю, а потім перевела погляд на батькову голову, пшеничне з сивиною волосся, комірець і глянцево-чорну тканину костюма.

— Оеь ти й прийшла попрощатися з Кессом,— ска-ммп він, не дивлячись на неї,— пам'ятай про це. Весь ♦ніс пам'ятай про це.

— Кесс там, у будинку? — запитала Лаура.

— Виходь з цього боку.

Все ще не дивлячись на неї, він відчинив дверця-га. Нона перебралася по спдіипю і вийшла; здавалося, що земля хитається під ногами. Батько взяв її за руку, зачинив дверцята і ступив на коротку доріжку, тмпіучи її за собою.

— Кесс у цьому будинку? Чому він тут?

Було тихо, чувся лише чистий, виразний клекіт струмка на бистрині — на мініатюрних порогах —та щебетання невидимих пташок. Будинок майже сягав (іороги. Від нього дихало пусткою. Немиті вікна. "Мабуть, тут ніхто не живе",— подумала Лаура. Ліворуч но стіні плелася пожовкла виноградна лоза, вона обвивала рип в у і діставала аж до даху. Здавалося, ними град зовсім засох, йому не вистачило снаги игроки ні довгу зиму, і він не воскрес, не зазелепів навесні.

— Чому віп тут? — перепитала Лаура. Вона чиї-ні і уривчасто дихала.— Тату, я не хочу туди заходиш Я зачекаю тебе надворі.

Батько не відповів. Вопи підійшли до сітчастій дверей, батько злегка постукав і увійшов, ніби Нон" запросили. Лаура йшла слідом. Вона зіщулиласн ми батьком, визираючи з-під його руки. Просто на стилі сидів якийсь чоловік у сорочці з акуратно застебну їм ми рукавами, з непроникним набряклим облич чим, и позаду, спершись на одвірок, стояв ще один. Побачим ши Лауру з батьком, вони урвали розмову і ногами у ли на них.

— А, то це ти, Уолполе,— промовив один л пін той, що розсівся на столі.

Він знехотя посміхнувся, і Лаурі здалося, що Попі товсте, мов свиняче, обличчя все перекривилося, спаю щилося. Він кивнув їм, привітався з батьком, ніби гран якусь роль. Лаура нічого не могла зрозуміти. Чолонін посміхнувся до батька якось по-змовницькому І інині дпвся так, ніби їх щось єднало, якась таемніщм. й батько, замість того щоб випростатися і змірити Ноні холодним поглядом або щось сказати, будь-що мини й сама пе знала, що саме,—просто стояв собі, ірії маючи Лауру за руку; він тільки тяжко зітхнув, нічи го не відказавши.

— Так,—мовив чоловік,—не довго вже вам лиши лося марнувати час иа ці далекі поїздки, га?

Він витер лоба, хоча Лаурі і не здалося, що и к І мин ті задушливо, а другий зареготав. Товстун попери у и ся до нього; йому приємно було, що сміються и Пні и дотепу. Той, інший, що стояв, прихилившись до їм вірка і вперши ступню однієї ноги в перекошені ДІМ* рі, носив на кишені сорочки якусь річ, що виблисну мала її тьмяному світлі і скидалася на значок, на значок шерифа абощо. Він спроквола відступив убік.

— Ходімо,— сказав товстун. Тепер він уже не по-г міх а вен, а здавався розімлілим і втомленим. На широкому коричневому ремені у нього висіла в'язка ключів, якими він нетерпляче побрязкував, стоячи в две-|"нч; звук був різкий, надокучливий. Він озирнувся на .'І.іуру з батьком, чекаючи, поки вони підійдуть. Тоді пропустив їх уперед. З виразу обличчя, коли він озирнувся, Лаура зрозуміла, що він зробив якийсь знак юнарпшеві, вишкірився або моргнув, бо, коли вони Ними по долівці коридора, вона чула, як неголосний, ііндоволсний регіт котився їм услід; потім двері зачинилися.

А цю я бачу вперше,— товстун торкнувся Лау-риного плеча. Рука в нього була велика й гаряча; здавалось, вона безпала, просто важкий шматок м'яса.— Це його сестра? — Батько, що йшов попереду, обернув-сн, обняв її за плечі. Лаура витягла шию, щоб глянути на товступа.— Скільки ж їх іще? — товстун говорив повільно й голосно, весь час брязкаючи ключами.— II вже бачив двох чи трьох хлопців. І тепер оцю. V чого ж мати не приїде на побачення? Чи ти їй ще не розповів?

Вони йшли по твердій, утрамбованій долівці. Повітрі! було вологе, затхле й смердюче. Лаурі здалося, що махне несвіжою їжею, може, картоплею чи прокислим молоком, як у закутку сарая, де годують котів. Спочатку вона могла розгледіти тільки стіну, здається, цеглину, а потім побачила в ній масивні дерев'яні двері в шкіряною лямкою замість ручки. Широка, груба, кіаііложсна лямка... Товстун узявся за неї рукою, і його гладкі пальці, здавалось, пестили шкіру. Трохи вище, на рівні обличчя дорослого, у дверях було віконце, проте Лаура крізь нього нічого не бачила, крім темної стіни й стелі.

Чоловік відімкнув двері і різко розчиним їч Jhn ра навіть змушена була відступити. Звідти ринули чим ля теплого, нездорового, задушливого повітря.

— Гей ти, Уолполс! — товстун якусь хвильку CIII яв у дверях, очікував, прислухався.