Спартак - Сторінка 18

Він частенько приходив провести кілька годин у домі Евтібіди, і вона приймала його більш люб'язно ніж інших, багатших і щедріших від нього.

— Так ти мене кохаєш? — кокетливо говорила юнакові гречанка, граючись його кучерями. — І я тобі ще не набридла?

— Ні, я кохаю тебе все дужче й дужче.

1Привіт.

Цієї миті почувся легенький стукіт у двері.

— Хто там? — спитала Евтібіда.

Аспазія смиренно відповіла:

— Прибув Метробій із Кум…

— Ах! — радісно скрикнула Евтібіда, скочила з кушетки і вся зашарілася, — Він приїхав?.. Проведи його до екседри… Я прийду зараз.

І, повернувшись до Лукреція, який з видимим незадоволенням теж підвівся, вона заговорила швидко й переривчасто, але ласкаво:

— Почекай мене… Чуєш, як надворі ще лютує негода?.. Я зараз повернусь… І якщо його звістка буде тією, якої я пристрасно чекаю цілий тиждень… Якщо цього вечора я задовольню ненависть жаданою помстою, мені буде весело, і частина цих веселощів перепаде тобі.

З цими словами вона вийшла з приймальні сильно збуджена, лишивши Лукреція здивованим, незадоволеним і зацікавленим.

Похитавши головою, він став ходити в глибокій задумі по кімнаті.

Буря бушувала, і блискавка раз у раз осявала кімнату зловісним світлом; від страшного гуркотіння грому здригався весь будинок. Між ударами грому з незвичайною силою проривався шум граду й дощу, а дужий північний вітер з лютим свистом дув у двері, вікна, в кожну щілину.

— Он як розважається Юпітер, щоб показати юрбі зразок своєї руйнівної могутності, — з легкою іронічною посмішкою прошепотів юнак.

Трохи походивши по кімнаті, Лукрецій сів на кушетку і довго сидів у глибокій задумі. Ніби віддавшись на волю натхнення, збудженого цією картиною боротьби стихій, він раптом узяв з маленької шафи навощену табличку і став швидко писати срібною паличкою з залізним наконечником.

Тим часом Евтібіда ввійшла до екседри, де вже був Метровій. Знявши свій плащ, він заклопотано оглядав дірки на ньому. Гречанка крикнула рабині, яка саме входила:

— Ану, розпали дужче в коминку вогонь та приготуй одяг, щоб наш Метробій міг переодягтися, і подай у трикліній добру вечерю.

І відразу ж, звернувшись до Метробія, вона потиснула йому обидві руки і запитала:

— Ну як?.. Чи добрі вісті ти привіз, мій славний Метробію?

— Із Кум — добрі, а з дороги — погані.

— Бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай сюди, ближче до вогню. — Говорячи це, вона присунула стілець до коминка. — Та кажи мерщій, чи дістав ти бажані докази?

— Як ти знаєш, чарівна Евтібідо, золото відчинило Юпітерові бронзові ворота до башти Данаї…

— Облиш теревені!.. Невже ванна, що ти прийняв, не втихомирила тебе?..

— Я підкупив рабиню і через маленьку дірочку, просвердлену в дверях, мав змогу не раз бачити, як удосвіта, коли кричали треті півні, Спартак входив до кімнати Валерії.

— О боги пекла, допоможіть мені! — з дикою радістю скрикнула Евтібіда. Її обличчя палало, розширені зіниці блищали, а губи й ніздрі тремтіли, роздувалися, мов у тигриці, що прагне крові.

— Переодягнись, потім піди до триклінія попоїж і чекай мене там.

"Не хотів би я попасти в яку-небудь погану історію, — міркував старий комедіант, ідучи до кімнати для гостей, щоб змінити мокрий одяг. — А від цієї навіженої можна всього чекати… Боюсь, чи не зробив я великої дурниці".

Але, переодягшись і ввійшовши до триклінія, де на нього чекала добряча вечеря і фалернське вино, достойний муж постарався забути про свою лиховісну подорож і передчуття якогось тяжкого, близького лиха.

Не встиг він повечеряти, як до триклінія раптом увійшла зблідла, але спокійна Евтібіда. В руках вона тримала сувій папіруса, тобто найкращого в той час паперу. Він був загорнутий у тонкий пергамент, розмальований суриком і перев'язаний стрічкою, кінці були скріплені воском, запечатаним перснем Евтібіди з зображенням Венерн, що виходить з морської піни.

Збентежений цією появою, Метробій спитав у дівчини:

— Еге… чарівна Евтібідо… я бажав би… я хотів би… Кому призначено цей лист?

— Ти ще мене питаєш?.. Луцію Корнелію Суллі!..

— Ох… присягаюся маскою бога Мома, — не будемо поспішати з нашими рішеннями, моя дитино…

— Нашими?.. А до чого тут ти?

— Хай заступиться за мене Юпітер… А що коли Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи?.. Що коли замість ображатися на свою дружину, він візьметься за донощиків?.. І що коли справа обернеться ще гірше — а це найімовірніше, і він вирішить образитися на всіх?

— А що мені до того?

— Але… як же, не квапся… моя дівчинко… Якщо для тебе нічого не значить гнів Сулли… то він забагато значить для мене…

— Та хто там про тебе турбується?

— Я, я, чарівна, люба людям і богам Евтібідо, — запально відповів Метробій. — Бо я дуже люблю себе!

— Але я не згадувала твого імені… і ти будеш осторонь усього, що може скоїтися.

— Розумію… це добре… Та, бачиш, моя дівчинко, я щирий друг Сулли вже років тридцять. Я знаю цього звіра… тобто людину… І при всій дружбі, яка зв'язує мене з H11M стільки років, я певен, що він цілком здатний скрутити мені в'язи, мов курчаті… Потім він ушанує мене пишним похороном і битвою п'ятдесяти гладіаторів навколо мого вогнища. Шкода тільки, що я не зможу вже тішитися всіма цими видовищами…

— Не бійся, не бійся, — сказала Евтібіда, — нічого сумного з тобою не станеться.

Цієї миті до триклінія увійшов раб у дорожньому одязі.

— Пам'ятай же мої накази, Демофіле, і ніде не зупиняйся до самих Кум.

Слуга взяв із рук Евтібіди листа, сховав його між сорочкою та курткою, прив'язав до тіла шворкою, загорнувся в плащ і, вклонившись господині, вийшов.

Евтібіда заспокоїла Метробія, якому фалернське вино розв'язало язика, і він знову заговорив про свої побоювання. Сказавши йому, що завтра вони побачаться, вона вийшла з триклінія і повернулася до приймальні. Там Лукрецій з табличкою в руці саме почав перечитувати написане.

— Пробач мені, що я мусила лишити тебе на самоті довше, ніж хотіла… Та, бачу, ти не марнував часу. Прочитай мені ці вірші, адже твоя уява може виливатися тільки у віршах… і до того ж у гарних віршах.

— Ти і буря, що лютувала надворі, навіяли мені ці вірші… Тому я повинен прочитати їх тобі… Повертаючись додому, я прочитаю їх бурі.

Вітер буйний на морі хвилі здіймає бурхливі,

Трощить міцні кораблі і шарпає хмари на небі,

А чи полями жене, кружляючи вихором сильним,

Валить стовбур'я дерев і гори встеля буреломом;

Так на роздоллі земному нестримно літає й лютує,

Все по дорозі рвучи і грізно рокочучи, вітер.

Отже, й вітри — це тіла, тільки для нас невидимі.

Збурюють море і сушу вони, ще й тучі небесні,

Гінко й розвихрено мчать в раптовім навальнім пориві,

І не інакше линуть вітри пружно і стрімко,

Як і вода, від природи хоч лагідна, інколи рине

Дикою повінню рік, що буйніє рясними дощами,

І водоспади ревучі з крутих верхогір'їв приймає,

З коренем рве і несе дерева й кущі надбережні.

Щонайміцніші мости неспроможні стримати натиск

Вод розшалілих, коли після зливи раптової

Мчать потужні потоки, б'ючись об устої і палі,

З гуркотом, ревом страшним каміння і дерево крушать.

Впертою силою хвиль усі перепони ламають.

Так і поривчастий вітер, подібно до річки потоку,

Рине в один бік чи в другий, дужий, стрімкий, незборимий,

Все, що зустріне, підхопить і понесе у простори,

Чи веремію закрутить, смерчем вибухаючи лютим.

Вихрить, вирує, кружляє в бистрій, рвучкій круговерті.

Евтібіда — ми вже згадували — була гречанкою і досить освіченою, тому вона не могла не відчути захоплення від сили і краси цих віршів. їхня розмірена гармонія була тим дивнішою, що в ті часи латинська мова була ще бідною на поетичні засоби і, за винятком Еннія, Плавта, Луцілія і Теренція, не мала славетних поетів.

Тому вона висловила Лукрецієві своє захоплення словами, повними щирого почуття, на які поет, прощаючись з нею, усміхаючись відповів:

— Ти заплатиш мені за своє захоплення цією табличкою, яку я забираю з собою…

— Але ти сам повернеш її мені, тільки-но перепишеш вірші на папірус.

І Лукрецій, пообіцявши гречанці завітати до неї знову, пішов. Його душа була наповнена схвильованими й сильними віршами, що народилися від споглядання природи.

Евтібіда, яка, здавалося, була цілком задоволена, пішла в супроводі Аспазії до своєї опочивальні. Вона хотіла, вклавшись у ліжко, потішитися радістю, яку обіцяла їй помста. Однак, на велике її здивування, насолода, на яку вона так чекала і надіялася, виявилася не настільки приємною, як

вона передбачала. їй здалося дивним, що вона відчула таке слабке задоволення.

Вона довго міркувала над тим, що вчинила, над можливими наслідками свого листа. Можливо, розлютований Сулла приховає свій гнів до ночі і стежитиме за коханцями, застане їх в обіймах і вб'є обох.

її тішила думка, що незабаром вона почує про смерть і безчестя Валерії, самовпевненої, зарозумілої матрони, яка звисока дивилась на неї, нещасну й зневажену. А Валерія була в тисячу разів більше зіпсована й розбещена, ніж вона. Думка про те, що вона почує про смерть цієї лицемірної, гордовитої жінки, сповнювала її груди радістю і тамувала муки ревнощів та горя, які вона все ще відчувала.

Але до Спартака Евтібіда мала зовсім інші почуття. Вона намагалася пробачити йому його провину, і їй здавалося, що бідолашний фракієць винний значно менше від Валерії. Зрештою він тільки бідний рудіарій, і для нього дружина Сулли, будь вона зовсім негарною, мала бути чимось більшим, ніж богиня. Ця розпутна жінка, мабуть, спокушала його своїми пестощами, чарувала, дражнила до того, що бідолаха був неспроможний більш опиратися. Так мусило бути, бо чи зважився б якийсь гладіатор звести зухвалий погляд на дружину самого Сулли? А потім, завоювавши любов такої жінки, бідний Спартак, певна річ, настільки нею захопився, що вже не міг і подумати про любов до іншої. Тому смерть Спартака тепер почала здаватися Евтібіді несправедливою і незаслуженою.

Ці різноманітні, протилежні думки не давали заснути; вона зітхала, дрижала, мов у лихоманці, і металася в постелі. Час од часу вона починала від утоми дрімати, але прокидалася знову.

Раптом вона скочила з ліжка і ридаючи закричала:

— Ні… Спартак… не я тебе вбиваю!.. Це вона… Ти не загинеш!

Вона накинула широкий білий плащ і, покликавши Аспазію, наказала їй мерщій розбудити Метробія.

— Демофіл тепер на п'ять годин попереду тебе, і ти повинен не їхати, а летіти на своєму скакуні, — сказала дівчина комедіантові.

— Коли б він був Пегасом, я примусив би його справді летіти…

— Зрештою, так буде краще і для тебе самого!

Через кілька хвилин тупіт коня, що мчав шаленим галопом, розбудив не одного з синів Квіріна.