Спартак - Сторінка 67

Він негайно послав кінноту по всіх шляхах не менш ніж на тридцять миль навколо Ареція.

Незабаром стало відомо, що кіннота повсталих перед його приходом втекла через Ігувій у напрямі Камеріна і що сам Спартак пройшов там з усім своїм військом кілька днів тому.

Тоді Красс з передбачливістю великого полководця зрозумів задум гладіатора і придумав, як зарадити справі. Спартак ішов уздовж східного схилу Апеннін, а Красс вирішив якнайшвидше вирушити до Рима вздовж західного схилу. Поки Спартак ішов звивистою і, отже, довшою дорогою, Красс мав іти прямою дорогою, і тому денний перехід Красса дорівнював трьом таким же переходам фракійця. Ця перевага давала Крассові можливість надолужити час і простір, уже виграні у нього гладіатором.

За п'ять днів надзвичайно важкого походу, який римські легіони подолали з неабиякою бадьорістю, Красс дійшов до Реати, де спинив своє військо і дав йому день перепочинку.

Тим часом Спартак, пересуваючись з надзвичайною швидкістю, прибув до Клітерна, біля Фуцінського озера. Але, на його біду, був затриманий великою повінню на річці Велін, що сталася від недавніх дощів. Тому він був змушений витратити два дні, щоб перекинути через річку плавучий міст, і ще цілу добу на переправу війська.

Красс, який мав десятитисячну кінноту і завжди посилав її досить далеко від свого табору на розвідку, в цей же час дізнався про те, що Спартак прибув до Клітерна. Отже, він наказав Авлові Муммію з двома легіонами і шеститисячним допоміжним військом у Реаті перейти річку Велін, дійти швидким маршем уздовж лівого берега до Альфабуцелли, там перейти на правий берег і наблизитися до Клітерна. Але при цьому він суворо заборонив своєму помічникові починати бій з Спартаком. Навпаки, наказав йому відступати доти, поки він сам підійде і вдарить Спартакові в спину.

Муммій точно виконував накази Красса в поході. І хоч його бійці були до краю стомлені дорогою, він пройшов через ущелини Апеннін до Сублаквею і там зайняв дуже вигідну позицію на схилах стрімкої скелястої гори з тим, щоб другого дня йти далі.

Але трибуни стали йому доводити, що як, раз тепер слід не відступати, а скористатися щасливою нагодою, яку послала фортуна, і розбити Спартака без допомоги Красса. Адже в цих гірських тіснинах гладіатор не зможе скористатися своєю перевагою в кількості бійців. Отже, хай Муммій чекає його на цій неприступній позиції; від імені легіонів трибуни обіцяли Муммію блискучу перемогу над ворогом.

Муммія спокусила надія на перемогу, яка здавалася цілком імовірною, і наступного дня, тільки-но з'явився Спартак, він вступив з ним у бій. Фракієць одразу побачив, що на цій позиції чотирнадцять його легіонів не матимуть ніякої переваги. Тому, поки тринадцятий і чотирнадцятий гладіаторські легіони билися з ворогом, він зібрав в один корпус пращників і велітів з усіх легіонів, наказав їм піднятися на вершини навколишніх гір і з тилу вдарити на римлян.

Легкоозброєні загони з великим завзяттям взялися виконувати наказ Спартака. Через три години після початку битви, в якій обидві сторони билися з однаковою хоробрістю та впертістю, римляни здивувались і вжахнулися, побачивши, що вершини і схили всіх сусідніх гір укриті ворожими пращниками та стрільцями з лука. А ті, засипаючи їх градом каміння і стріл, спускалися все ближче, щоб охопити їх з флангів і з тилу. Тоді римляни кинулися навтіки, кидаючи зброю, щити, щоб легше було бігти. Все закінчилось справжнім побоїщем, в якому загинуло понад сім тисяч римлян.

Розділ XX

ВІД БИТВИ БІЛЯ ГАРГАНСЬКОЇ ГОРИ ДО ПОХОРОНУ КРІКСА

Битва біля Сублаквея закінчилася повною поразкою римлян і цілковитою перемогою Спартака. Проте Спартак ніяк не міг скористатися з неї, а Красс не міг поправити шкоди, завданої його війську цією поразкою. Саме в той час, коли фракієць уже погнав римлян, він одержав звістку від Мамілія, якого залишив провадити розвідку вздовж берегів Веліна, що головна частина війська Красса того ж дня переправилася на другий бік річки. І він одразу ж зрозумів, що йому не можна йти на Рим, маючи за спиною Красса. Тому того ж вечора він вийшов з Сублаквея, перейшов Ліріс біля верхів'я і подався до Кампаньї.

Красс зміг виступити в похід тільки того вечора, кола Спартак вирушив із Сублаквея, і тому про поразку свого помічника дізнався аж увечері другого дня.

Претор був страшенно обурений самоуправством Муммія, а ще більше поведінкою його легіонів. Утікачі встигли добратися до Рима, і там звістка про нову поразку зчинила неабиякий переполох. Тільки через гінців Красс утихомирив населення; він пояснив, що ця програна битва зовсім не мала того значення, якого надавав їй страх. Він заспокоїв Сенат і разом з цим просив негайно повернути до його табору всіх утікачів з легіонів Муммія. Легко уявити, якими зганьбленими та присоромленими прибули вони через кілька днів до табору.

Тоді Красс зібрав навколо Преторія все військо, вишикував чотирикутником, посеред якого, без зброї, пригнічені, засоромлені стояли втікачі з легіонів Муммія, і почав говорити. Він був надзвичайно красномовний і гострими, сильними словами картав за боягузтво воїнів, що, наче полохливі баби, повтікали, кинувши зброю, — ту зброю, з якою їхні предки пройшли через найтяжчі, найнебезпечніші випробування і

завоювали весь світ. Він доводив необхідність покласти край цьому божевільному страху перед загонами мерзенних гладіаторів — збіговиськом підлих рабів. Цей страх уже три роки давав їм можливість вільно гуляти по всій Італії. Раби здавалися сильними й хоробрими не через їхню доблесть, а через легкодухість римських легіонів, які славилися колись своєю непереможною могутністю, а тепер стали посміховищем для всього світу.

Він сказав, що більше не потерпить таких ганебних утеч з поля бою, що настав час для доблесних справ і блискучих перемог, а якщо для цього не досить почуття власної гідності кожного воїна й честі римського імені, то він доможеться перемогти залізною дисципліною і найжорстокішими покараннями.

— Я відновлю, — сказав наприкінці Красс, — децимацію — страту кожного десятого — кару, до якої зрідка змушені були вдаватися наші предки. Майже два століття не виникало цієї сумної необхідності, але якщо ви кидаєте зброю і ганебно втікаєте перед таким противником, то — присягаюся богами Згоди! — я застосую до вас цю кару. І от сьогодні ж ця кара впаде на дев'ять тисяч боягузів, які стоять перед вами засоромлені, бліді, в розпачі занадто пізнього каяття.

І хоч як просили його найповажніші трибуни, численні патриції, що були в таборі, він залишився непохитним і наказав до вечора виконати суворий наказ.

Тоді засуджені почали тягти жеребок. Одного з кожного десятка, який витяг нещасливий жеребок, ліктори спершу сікли різками, а потім стинали йому голову.

Це страхітливе покарання часто прирікало до смерті саме тих, які билися доблесно і не були винними у втечі товаришів. Децимація справила надзвичайно тяжке враження на римське військо. Так, п'ятеро чи шестеро найхоробріших легіонерів Муммія, мужність яких у бою під Сублаквеєм всім упала в око, наклали головами за боягузтво інших. При цьому багато з присутніх плакали навзрид. Серед безталанних сміливців найбільше співчуття викликав один двадцятирічний юнак Емілій Глабріон. Він хоробро бився проти гладіаторів, був двічі поранений, але не піддавався, поки його не потягла з собою з поля бою лавина тих, що втікали. Всі про це знали і голосно засвідчили його невинність, але на нього вказала невблаганна доля, і він мав померти.

Серед загального плачу смертельно блідий, проте спокійний і з твердістю, гідною Муція Сцеволи та Юнія Брута, став юнак перед претором і голосно промовив:

— Децимація, застосована тобою, не тільки корисна й необхідна для блага республіки, але й справедливо заслужена двома нашими легіонами за їхню ганебну поведінку в останній битві. Доля обернулася проти мене, і я повинен умерти. Але ти, Марку Красс, знаєш, і всі мої товариші по зброї знають, що я не був боягузом і не втікав. Я стійко, як личить римлянам, бився проти ворога, хоча був поранений, і ти бачиш, — він показав перев'язану ліву руку та закривавлений бинт на грудях під панциром. — Тому я прошу у тебе милості: хай не таврує ліктор моєї спини різками, хай ударить він мене лише сокирою!

Всі навкруги голосно ремствували й нарікали, сам претор зблід, схвильований словами юнака, і сказав:

— Я згоден задовольнити твоє прохання, доблесний Емілію Глабріон; мені жаль, що суворий закон наших предків не дозволяє залишити тобі життя, як ти цього заслуговуєш.

— Мені однаково — впасти на полі бою від руки ворога чи тут, під сокирою ліктора, бо моє життя належить вітчизні. Мені досить одного того, що всі знатимуть, — почує моя мати, почують мої співвітчизники, знатиме Сенат, що я не був боягузом… Смерть мені не страшна, коли врятовано мою честь.

— Ні, ти не помреш, юний герою! — гукнув якийсь воїн років тридцяти, виходячи з строю легіонів Муммія. його очі були повні сліз, коли він підбіг до претора і гарячково заговорив:

— О славетний Красс, я — Валерій Аттал, римський громадянин, боєць третьої когорти третього легіону. В битві під Сублаквеєм я був поруч цього мужнього юнака і бачив, як бився він, уже поранений, тоді, коли ми почали втікати і проти його волі потягли його з собою. Якщо сокира ліктора має забити одного з десяти втікачів, то нехай заб'є мене, який тікав, а не того, хто бився, як справжній римлянин старовинного гарту.

Вчинок воїна, який піддався загальній паніці і втік, а нині показав таке благородство душі, ще більше посилив хвилювання всіх присутніх. Почалося зворушливе великодушне змагання між Атталом і Глабріоном: кожен вимагав смерті для себе. Проте Красс лишився непохитний, і юнака віддали лікторам.

Жалібні вигуки, слова співчуття чулися в рядах двох покараних легіонів, на очах багатьох тисяч воїнів показалися сльози. А Глабріон повернувся до своїх соратників і сказав:

— Якщо ви вірите, що я вмираю безневинно, якщо ви справді співчуваєте моїй долі і бажаєте втішити надією мою душу в Елізіумі, то заприсягніться богами Згоди, що краще поляжете в битві, але не покажете спини ненависним гладіаторам!

— Присягаємось іменем богів! — немов страшний удар грому, крикнули разом шістдесят тисяч голосів.

1— Всесильні боги захистять Рим!..