Спартак - Сторінка 73

Ніхто тепер не приходив приносити жертви, ніхто не міг дати належної десятини й дарів… Зрозуміло, чому це так засмучувало доброго діда: адже кожне принесення жертви закінчувалося бенкетом, а жертви й дари переходили до рук самих жерців.

Очевидно, тоді, як і нині, як і в усі епохи, жрець храму Геркулеса, як і служителі культу всіх епох, усіх релігій, усіх народів, судив про побожність темного, отупілого і обдурюваного народу по кількості приношуваних подарунків. Адже цими подарунками неіснуючому богові жерці вдовольняли своє ненаситне черево.

— Ось уже двадцять днів, як ніхто не заглядав до храму Геркулеса Оліварія, цього бога, якого раніше так шанували лукани та брутти, — говорив зітхаючи жрець.

— Гаразд, я скажу моєму господареві, щоб він заради безпеки його дому й маєтку прийшов принести жертву або принаймні прислав дари великому Геркулесові Оліварію, — калічачи латинські слова, сказала рабиня, удаючи тупу, глибоку довіру.

— Хай захистить тебе Геркулес, добра дівчино, — зрадів жрець і додав: — То правда, що побожність найчастіше знаходить притулок у жіночих серцях. Я сказав тобі, що протягом двадцяти днів ніхто не приходив з жертвами нашому богові. Це не зовсім так, бо два чи три рази сюди приходила з жертвами одна дівчина з війська гладіаторів, мабуть гречанка, благочестива, побожна, дуже вродлива.

Очі Евтібіди радісно блиснули.

— А, — сказала вона згодом, намагаючись приховати своє хвилювання. — То кажеш, з ворожого табору сюди приходить дівчина-красуня?

— Так, озброєна дівчина, з мечем, і обидва рази з нею була негритянка… як ти… але бідолашна німа — їй відрізали язика з наказу господині.

Евтібіда удала, що вжахнулася, потім, помовчавши, сказала, прикидаючись простою і добродушною:

— О" як — навіть у ворогів слід учитися побожності… Мій господар називає їх ворогами. Завтра я знову прийду сюди… до світанку… бо я боюся гладіаторів… І якщо не зможу переконати хазяїна принести дари непереможному Геркулесові Оліварію, то принесу мої вбогі подарунки.

Жрець похвалив її за побожність, обіцяв їй захист Геркулеса і на прощання показав стежку, якою легше було непомітно спускатися і підійматися до храму.

Нічого й казати, з якою радістю сходила вниз зрадлива гречанка. її серце радісно билося: вона знайшла кращого спільника, ніж сподівалася. Продажність і пожадливість жерця впадали в очі зразу, його, мабуть, легко можна підкупити і з його допомогою знайти який-небудь таємний доступ до мурів. Як би там не було, її серце радісно билося: адже з допомогою цього жерця вона багато зробить. І якщо їй не пощастило вразити Спартака в груди, то тепер вона завдасть йому смертельного удару — уб'є його сестру.

Наступної ночі гречанка знову вийшла з табору, взявши з собою молоде ягня, двох молочних поросят і четверо білих голубів. Стежкою, яку показав жрець, вона піднялася до храму Геркулеса. їй довелося з годину почекати, поки жрець відчинив двері храму і прийняв дари бідної рабині.

Так протягом п'яти-шести днів, відвідуючи храм Геркулеса, Евтібіда спритно вивідувала думки Аія Стендідія (так звали жреця) і потроху готувала його до тих пропозицій, які зважилася йому зробити. Нарешті вона призналася йому, що вона не та, за кого він її приймає, що вона з римлянами і служить їм, що Красс щедро нагородить за послуги його й інших жерців, якщо вони покажуть таке місце в мурі, через яке можна несподівано вдертися до міста.

Жрець уже був підготовлений до такої розмови, але спершу прикинувся здивованим.

— То ти не ефіопка-рабиня? Ти — гречанка?.. Ти за римлян?.. Як же спритно ти мене обдурила!

— Це була воєнна хитрість…

— Я тебе не обвинувачую. Великі боги захищають справу римлян, відомих своїм благочестям. І жерці Геркулеса повинні бути за римлян, вірних поклонників нашого бога, бо на його честь вони спорудили шість великих храмів у своїх містах.

— То ти допоможеш Крассові? — спитала гречанка, і очі її радісно заблищали.

— Постараюся, наскільки зможу… чим тільки зможу… — відповів жрець.

Обоє швидко дійшли згоди. Жрець сказав, що хоч йому небезпечно йти до міста, та він піде, знайшовши якусь законну причину. Він сподівався, що йому допоможе Мірца, і, як тільки вона прийде до храму, він піде з нею до міста. Він сказав, що йому відома лише одна стежка, яка через скелі веде до того місця, де мур майже обвалився. І якщо навіть гладіатори укріпили це місце, все одно там неважко буде пробитися до міста. Евтібіда пообіцяла жерцеві десять талантів у рахунок більш щедрої винагороди, яку дасть йому Красс, коли справу буде зроблено.

Наступної ночі, насилу змивши з обличчя брунатну фарбу, Евтібіда набрала звичайного свого вигляду, одягла свій обладунок і подалася до храму Геркулеса; там вона віддала жерцеві десять талантів.

Другої ночі Евтібіда знову була там, проте Аія Стендідія не застала, а від інших жерців дізналася, що напередодні Мірца приносила жертву Геркулесові, і старий пішов з нею до міста.

Цілий день ховалася вона у храмі, чекаючи жерця; серце її тріпотіло, билося між страхом і надією. Нарешті, аж надвечір, він прийшов і сказав їй, що за наказом Спартака зруйновану стіну відбудували. Цей передбачливий полководець уже давно оглянув мур і укріпив слабкі місця.

Евтібіда була страшенно пригнічена цією звісткою, казилася, мов навіжена, проклинаючи мудрість і передбачливість Спартака.

Потім замовкла, замислилася і нарешті спитала жерця:

— А Мірца… сестра гладіатора — коли вона знову прийде до храму?

— Та… я не знаю… — нерішуче промимрив жрець. — Мабуть… позавтра… в день антімахій — свята на честь Геркулеса, коли в пам'ять його втечі з острова Коса у жіночому одязі нашому богові приносять у дар жіноче вбрання. Сестра фракійця казала мені, що збирається прийти до храму принести жертву, щоб попросити в богів допомоги війську повсталих і особливо своєму братові.

— Ах! Юпітере, ти справедливий! Справедливий і ти, Геркулесе! Справедливі всі олімпійські боги! — скрикнула гречанка, і очі її спалахнули лютою радістю — Тепер я помщуся дужче, ніж раніше! Це буде справжня кривава помста!

— Про яку помету говориш ти? — здивовано спитав жрець. — Адже ти знаєш, що боги не виправдують помсти і не сприяють…

— О, коли помста викликана жорстокою кривдою, якщо тяжкої образи було завдано без усякої провини… О, тоді, мабуть, не тільки пекельні, а й небесні боги схвалюють помсту і сприяють їй, — заперечила Евтібіда. Вона зняла з плеча товстий золотий ланцюжок з мечем, прикрашений коштовними самоцвітами, і простягла жерцеві.

— Ну, що? Чи не так, Стендідію? — запитувала Евтібіда, поки жрець жадібно оглядав подарунок. — Правда, що справедлива помста до вподоби і небесним богам?

— Звичайно… коли вона справедлива… коли образа була несправедливою… вона приємна і олімпійським богам, — мимрив жрець. — Адже ж кажуть, що помста — радість богів!

— То правда? — допитувалася Евтібіда, знімаючи з голови свій срібний шолом, увінчаний золотою гадючкою з двома величезними рубінами замість очей, і теж віддаючи жерцеві. — Чи не так?

Поки жрець пожадливо блискав очима на дорогоцінні подарунки, вона додала:

— Непереможному Геркулесові приношу я ці мізерні речі, а завтра додам іще десять талантів… Непереможному Геркулесові, — з притиском повторила вона, — для того, щоб ти, його жрець, допоміг мені здійснити мою помсту.

— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — вигукнув жрець. — Якщо вона справедлива… звичайно, я повинен тобі допомогти! Присягаюся скіпетром Прозерпіни!

— Ти повинен сховати тут завтра двох хоробрих і вірних воїнів.

— Тут?.. У храмі?.. Осквернити священне місце божественного Геркулеса?.. Рискувати бути повішеним гладіаторами, якщо ненароком вони знайдуть твоїх воїнів? — злякався жрець, відступивши два кроки назад.

— То як же ти обіцяв допомогти моїй помсті? — спитала Евтібіда.

— Але я не можу дозволити, щоб оту… Мірцу… вбили… поки вона перебуватиме у храмі мого бога… Бо не такі ж обов'язки жерця… інша справа — захопити її в полон… і віддати тобі…

Зеленкуваті очі Евтібіди похмуро блиснули, загадкова посмішка заграла на її губах.

— Так, так! — скрикнула вона. — Полонянкою… в моїх руках… Бо я хочу сама її вбити, якщо Спартак не прийде врятувати її.

— Що ти робитимеш з нею… цього я не повинен… не хочу знати. Я тільки хочу знати, що мої руки не причетні до кривавого злочину… що я не беру участі у вбивстві, — лицемірно сказав жрець, — Я покажу твоїм вірним воїнам місце, де вони зможуть сховатися… недалечко звідси… у дубовому гаю… біля шляху… місце зручне для такої справи!

— А чи не зможе вона звідти втекти?

— Та кажу ж тобі, що гай ніби навмисне посаджений для того, щоб ловити шпаків у сильце…

— Ну гаразд… хай буде по-твоєму… І хай заспокоїться твоє сумління, — з тонкою насмішкою сказала дівчина і одразу додала:

— Мені спало на думку…

— Що саме?

— Сховай як слід мої дари богові і, нічого не кажучи двом іншим жерцям, іди зі мною в долину, просто за стіл… до розкішної трапези… якою в твоїй особі я хочу вшанувати не тільки Геркулесового жерця, а й чесну людину, справжнього громадянина.

— Присягаюся богами! — з удаваним обуренням вигукнув жрець. — То ти мені не віриш?

— Не тобі я не вірю… а докорам твого сумління.

— Але я не знаю, чи слід мені?..

— Чи слід тобі йти зі мною?!. Так. Я хочу, щоб ти допоміг мені принести сюди обіцяні п'ятнадцять талантів… Здається, я раніше пообіцяла лише десять?..

— П'ятнадцять, п'ятнадцять ти сказала! — поквапливо підхопив жрець.

— У всякому разі, коли я навіть сказала десять, то помилилася… бо заради моєї помсти я приношу богові п'ятнадцять талантів! Тож ходімо зі мною, чесний Стендідію, ти будеш задоволений сьогоднішнім днем!

Жрець сховав у потаємному місці шолом і меч Евтібіди і пішов з нею до римського табору.

Марк Красс тепер уже цілком вірив гречанці і дозволяв їй вільно виходити і входити до табору чи то самій, чи ще з ким.

У таборі Евтібіда влаштувала для Стендідія розкішний бенкет, і він втопив у восьми чи десяти келихах доброго цекубського вина те горе, яке йому заподіяла недовірливість Евтібіди.

Тим часом гречанка покликала до себе свого вірного Зенократа і про щось тихо з ним поговорила.

Опівночі вона наділа на голову стальний шолом і, перекинувши через праве плече ремінь з невеликим гострим мечем, вийшла з табору у супроводі жерця.