Спів польового цвіркуна - Сторінка 3

От і подумав собі, що негоже було б, якби усі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього.

(Са'ді)

ТИ МЕНЕ КОХАЄШ?

У великому ставі симпатичний пуголовок одружився з рибою. Та ось настав день, коли у нього виросли ноги і, як це звичайно відбувається з пуголовками, він почав поволі перетворюватися у жабу.

Тоді пуголовок мовив рибі:

— Мушу піти за моїм призначенням і жити на землі. Тому й тобі треба б призвичаїтися до нового життя.

— Дорогий мій, — заперечила дружина, — але що я робитиму там зі своїми жабрами і плавниками? Загину!

Пуголовок (властиво, вже майже жаба) зітхнув:

— Кохаєш мене чи ні?

— Звичайно, кохаю, — зітхнула рибка.

— То підеш зі мною, правда ж? — підсумував пуголовок.

Чоловік і жінка сиділи разом біля вікна і дивилися на весняний городець. Вони сиділи близенько одне до одного. Жінка мовила:

— Я кохаю тебе. Ти гарний, 6агатий і вдягаєшся зі смаком. А чоловік відповів:

— I я кохаю тебе. Ти як чарівний сон, ти мов щось занадто цінне, аби тримати в руці... ти пісня моєї мрії.

На ці слова жінка, розгнівана, відвернулася від вікна і вигукнула:

— Облиш мене, прошу тебе. Я не фантазія, не щось, що з'являється тобі у снах. Я жінка і хочу, аби ти прагнув мене як дружину, як матір наших дітей, яких колись народимо.

Вони розійшлися.

Чоловік ствердив:

— Отак ще один сон розтанув ув імлі. А жінка зітхнула:

— I що мені з чоловіка, який зробив з мене фантазію, мрію?

(Ґібран)

ШЛЯХЕТНЕ ДЕРЕВО

Росло колись дерево. Воно дуже любило маленьку дитину. Дитинка щодня приходила до дерева. Вона збирала його листя, сплітала їх у віночки, а потім бавилася у лісового царя. Дитина видряпувалася по його стовбурі і гойдалася на гілках. Їла плоди з дерева, а потім бавилися з ним у хованки.

Коли дитина бувала стомлена, вона нерідко засинала у тіні дерева, а листя співало їй колискову.

Дитина любила дерево усім своїм маленьким серцем.

I дерево було щасливе.

Але час спливав, а дитина підростала. I тепер, коли дитина була вже велика, дерево часто відчувало самотність.

Якогось дня дитина прийшла відвідати дерево, а воно попросило:

— Підійди до мене, моя дитино, вилізь на стовбур і зроби собі гойдалку з мого гілляччя. Іж мої плоди, забавляйся у моєму затінку і будь щаслива.

— Я вже завелика, аби лазити по деревах і бавитися, — відповіла дитина. — Хочу мати гроші. Чи можеш мені їх дати?

— Мені так прикро, — мовило дерево. — Я не маю грошей. Маю лишень листя і плоди. Збери ж мої плоди і продай їх у місті. Так отримаєш гроші і будеш щаслива.

Дитина вилізла на дерево, позривала всі до одного плоди і пішла геть.

Дерево було щасливе.

Проте дитина довго-довго не поверталася... I дереву ставало щораз сумніше.

Якогось дня дитина повернулася. Дерево затремтіло від радості і сказало:

— Підійди сюди, моя дитино, вилізь на мене, зроби собі гойдалку з мого гілляччя і будь щаслива.

— Я дуже зайнята і не маю часу здиратися по деревах, — відказала дитина. — Хочу мати дім, який би мене охороняв. Хочу мати дружину і дітей, отже маю потребу і в житлі. Чи можеш дати мені дім?

— Я не маю дому, — промовило дерево. — Моїм домом є ліс. Але ти можеш пообтинати мої гілки і збудувати собі з них дім. I тоді будеш щаслива.

Дитина пообтинала геть усі гілки і забрала їх зі собою, аби збудувати собі дім. А дерево було щасливе.

Довгий час дитина не навідувалася. Коли знову з'явилася, дерево було сповнене щастя і ледве могло говорити.

— Підійди ближче, моя дитино, — прошепотіло воно. — Підійди і побався.

— Я вже надто стара і надто сумна, аби бавитися, — сказала дитина. — Хочу мати човна, аби втекти звідси світ за очі. Чи можеш дати мені човна?

— Зрубай мій стовбур і зроби собі з нього човна, — мовило дерево. — Зможеш відплисти звідси і бути щасливою.

Дитина негайно стяла стовбур і витесала собі з нього човна, аби на ньому втекти. Дерево було щасливе... але не зовсім.

Пройшло немало часу, заки дитина знову повернулася.

— Мені так шкода, моя дитино, — вимовило дерево, — але я більше нічого не можу тобі дати... У мене більше немає плодів.

— Мої зуби застарі, аби їсти плоди, — сказала дитина.

— Не маю вже й гілляччя, — зітхнуло дерево, — не можеш погойдатися на ньому.

— Я занадто стара, аби гойдатися на гілляччі, — відповіла дитина.

— Не маю і стовбура, — проказало дерево, — не можеш уже вилазити по ньому.

— Я занадто змучена, аби спинатися по деревах, — відказала дитина.

— Турбуюся, — зітхнуло дерево, — бо хочу тобі щось дати, але не маю що. Зараз я хіба лишень стара колода. Мені так прикро...

— Тепер мені треба дуже мало, — відповіла дитина. — Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому...

— Якщо так, — сказало дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, — то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя дитино, сядь собі і спочинь.

Дитина так і зробила.

А дерево було безмежно щасливе.

(Шел Зільверштайн)

Нині ввечері сядь у якомусь спокійному куточку і допоможи своєму серцю подякувати усім "деревам" твого життя.

ЗВІТ ДЛЯ ОРЛА

Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про незвичайний талант солов'я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайворонка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка.

Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.

Павич звітував перший:

— Соловейко має таке невиразне і скромне пір'ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів.

А жайворонок оповів:

— Голос солов'я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.

У купе сидів лише старий священик. Він відмовляв церковне правило. На одній зі станцій увійшов молодик, доволі неохайний на вигляд. Хлопець мав довге волосся, джинси були страшенно брудні, а черевики стоптані. 3 кишені у нього стирчала газета — світська і явно антицерковного спрямування.

Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду.

Хлопець сів і відкрив свою газету. За якийсь час підняв голову і спитав:

— Перепрошую, отче, а що таке диспепсія? "Ось слушна нагода, аби виголосити йому проповідь", — подумав священик і голосно вимовив:

— Диспепсія — це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам'ятають про те, що існує Хтось, Хто все бачить і прийде колись судити нас.

Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із певним острахом.

— Ах! — сказав він нарешті. — Тут написано, що папа страждає на диспепсію.

Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.

"Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха".

(Йосиф Бродський)

МАЙЖЕ НІЧОГО

— Скажи мені, скільки важить сніжинка? — запитала синиця голуба.

— Майже нічого, — відповів голуб. Тоді синиця розповіла йому таку історію:

— Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.

Їх упало 3.751.952.

Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, — гілка зламалася...

Оповівши це, синиця відлетіла.

Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:

— Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?

Подумай, а може, бракує тільки тебе?

ЧОВЕН

Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.

Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.

Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця у човні, аби рушити у зворотній бік.

Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:

— Чи не здається тобі, що в цій годині ми дав-но вже мали б добратися до тамтого берега?

— Це очевидно! — погодився інший. — А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?

Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.

Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким ізвечора прив'язали свого човна до причалу.

Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:

— Боже, спаси мене!

У відповідь ~ цілковита тиша. Чоловік закричав знову:

— Спаси мене, Боже!

I тоді згори почувся голос:

— Усі так кажуть, коли опиняються у біді.

— Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! — обіцяв бідолаха у відчаї.

— Гаразд. То відпусти галузку, — мовив Господь.

— Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!

ПОБЛИЗЬКО ВОГНЮ

Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:

— Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів! Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.

— Послухай, — мовив Він, — оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище.