Спогад про Маріпозу - Сторінка 2

Але нічого не вдієш... І в тому закутку іноді важко... та ще як важко! Що за чесний німець! Не нагадує йому нічого ні Садова, ні Седан, він пам'ятає лише Мерославеького та свій Баден. Що за чесний німець! Його адреса: "Готель Білінга, Каліфорнія, Маріпозька округа". Адресу такого німця слід записати. Щоб його побачити, варто їхати аж у Марі-позу!"

All right/

А він тим часом повторював: "Ах, той Мєрослав-ський!.." І втирав очі. Явно втирав очі. Золота душа!

— Мені так приємно вас бачити, пане, наче я вили" віскі з імбиром! — каже віл.

Німець стискає мені руку раз, другий, третій і йде до дверей. Коло дверей ляскає себе долонею по лобі.

— Ага! — каже.— Зовсім забув! Адже тут є ваш земляк.

— В Маріпозі?

— Ні, він живе в лісі. Але в п'ятницю привозить на продаж мед і залишається ночувати. Старий чоловік. Дуже хороший, дуже хороший! Він живе тут уже років з двадцять. Прибув сюди, коли тут ще нікого не було. Завтра я приведу його до вас.

— А як його прізвище?

Німець починає пригадувати й чухає потилицю, як звичайний польський Бартек.

— О! / don't know! Не знаю! — каже,— Якось дуже трудно вимовляється.

Вранці, тільки-но я встав, німець ще перед сніданком привів до мене земляка.

Я одразу впізнав у ньому старого, який учора зі мною обідав.

Це був високий, навіть надто високий, але дужо згорблений чоловік. У нього була біла голова, біла борода й голубі очі, які він одразу втупив у мене з якоюсь дивною упертістю.

— Залишаю вас самих,— сказав німець і вийшов. Ми залишились самі й довго мовчки розглядали

один одного. Правду кажучи, я трохи збентежився, дивлячись на цього старого чоловіка, що був схожий швидше на Вернигору, ніж на звичайного мого земляка.

— Прізвище мов Путрамент,— нарешті промовив старий,— Либонь, чуже для ушей твоїх?

— Моє прізвище М.,— відповів я.— Ваше я ніби чув. Ви чи не з Литви?

Щось справді пригадалося мені з "Пана Тадеуша". Там слово "Путрамепт" вживається в оповіданні Про-тазія про процеси.

Старий приклав долоню до вуха.

— Га? — спитав.

— Ви, здається, з Литви?

— Піднеси голос твій, бо роки зіпсували слух мій, глуха старість моя,— відказав Путрамент.

"Чи він з мене глузує, чи я дурень? — подумав я.— Адже цей дід говорить мовою пророків. Та й оригінали ж трапляються мені в цій Маріпозі!"

— Пан давно з рідного краю?

— Двадцять два роки живу тут і, правду кажучи, ти перший, кого я оглядаю з рідних країв, ось чому зворушилось серце моє і возрадувалась душа моя.

Старий говорив тремтячим голосом і здавався дуже зворушеним. Щодо мене, то я був тільки здивований. Я не сидів двадцять років у лісі, поляків недавно бачив у Сан-Франціско й не мав причини розчулюватись. Мені хотілось лише гукнути: що за стиль! Якби до меие хтось поговорив так хоч добу, я завив би." Брр!.. Тим часом старий пильно придивлявся до мене, і думка його, здавалось, напружено працювала. Видно було, він і сам почував, що висловлювався не так, як усі люди. Говорив він цілком правильно, але через силу.

—— В землі далекій затвердів язик мій і заклякли губи мої...

"Що правда, то не гріх!" — подумав я.

Але веселий настрій мій минав. Чогось мені робилось прикро, і я відчув ніби докори сумління. "Хоч як він там говорить,— подумав,— але говорить зворушено, з глибоким смутком і щиро, а я ніби насміхаюся з нього".

І мимоволі простягнув до нього обидві руки. Він узяв їх, притулив до грудей, приказуючи:

— Земляк! Земляк!

В його тремтячому голосі бриніло таке розчулення, що в мене стислося серце. В усякому разі, переді мною була складна, а може, й вельми сумна загадка. І я став дивитись на нього так, як дивився б на старого батька. Шанобливо посадив його иа стільці й сам сів поруч.

Він весь час дивився на мене.

— Що чувати в землі нашій? — спитав.

Я почав сипати словами, намагаючись говорити голосно й виразно. Так я балакав з півгодини, а він слухав і сумно кивав сивою головою, а часові на устах його з'являлась усмішка. Bin повторив раз вислів Га-лілея: "А вона все-таки крутиться",— і часто ставив мені запитапня тією самою врочистою, дивною і труд-нозрозумілою для мепе мовою.

Все, що я розказував, його надзвичайно цікавило. В очах і на устах знайшла свій вираз його душа. Живучи самітником, в глухому лісі, вія, може, цілі дні тільки й думав про те, що я йому зараз оповідав. ,

Дивніш ТИ, старче, дивпа ти, породо людська, котра в найдальших закутках світу плекає одну думку й одне почуття! Ним ти живеш в лісах, в пустелях і над морем — скрізь ти носиш тіло своє, а душі одірвати не можеш — і ходиш як причинний серед інших людей! Але ця порода поступово впмирає. Я розказую вам про одного з останніх.

Оповідання може здатись вигаданим, а насправді воно дійсне. Путрамент, можливо, й досі живе в своєму лісі, неподалік від Маріпозп. З його розповіді я довідався ось про що. Був він пасічником, як більшість скватерів. Не дуже бідний. Бджоли заробляли йому на прожиток. Постарівшись, він узяв собі помічника, під-літка-індіанця, який доглядає пасіку. А сам він, казав, досі щодня полює. Поблизу Маріпози водиться безліч звірини — оленів, антилоп, а також всілякого птаства.

Ведмедів стало значно менше. Каньйон старого — один з найкращих в окрузі. Коло його дому протікає чудовий струмок, що спадає донизу багатьма каскадами, а взагалі — скелі й горн, а на них ліс і ліс непрохідний... Тиша, спокій... Старий дуже запрошував мене в гостину, та я, на жаль, не міг прийняти запрошення, бо довелося б чекати аж до наступної п'ятниці. Говорив він весь час як біблійний Авраам або їаков... Слова: ібо, яко, рече, іже — раз у раз повторювалися в його мові. Інколи мені здавалось, що передо мною чоловік часів Гурницького або Скаргп, який попід землею примандрував до Маріпози і тут воскрес або жпв з тих часів, що й оті Біг Тріз. Крім того, що мова його була стара, вчувалася в ній ще якась дивна урочистість, якої їй надавали архаїчний порядок слів, численні плеоназми і своєрідні означення. Я вирішив кінець кінцем розгадати цю загадку.

— Скажіть мені, шановний пане, відкіля у вас ця особлива мова? Це ж мова не сучасна, а стара, якою тепер у Польщі вже не говорять.

Він усміхнувся.

— Я маю вдома лише одну книгу — біблію Вуйка, яку читаю щоденно, аби не забути мови моєї і не стати німим на мову батьків моїх...

Тепер я зрозумів. Протягом кількох десятків років він у цій глухій Маріпозі не бачив жодного поляка, ні з ким не розмовляв. Тільки читав Вуйка, отож не дивно, що не тільки слова старого, а й думки його стали наче біблійними. Інакше він уже по-польськи не міг і не вмів говорити: повторював те, що аапози-

чував з біблії. Лише нізащо в світі не хотів тієї мови забути. І він виробив собі звичку щоранку вголос читати біблію. А більш нічого не доходило ДО нього з рідного краю, нізвідки — хіба тільки шум каліфорнійського лісу нагадував йому шум борів литовських. Коли ми прощались, я сказав:

— За місяць я повертаюсь на батьківщину. Чи нема у вас там рідпі? Брата, свата, кого-небудь, кому ви могли б дати знати про себе?

Він задумався, немов шукав у пам'яті якихось найдальших родичів, потім похитав головою і промовив:

— Нікого... нікого." нікого...

А проте цей старий читав Вуйка і не хотів... забути.

Ми попрощались.

Він зразу поїхав у ліс, а я через два дні —до Біг Тріз. Коли я сідав у диліжанс, містер Білінг так тряс мою руку, наче хотів одірвати її собі на пам'ять, і все повторював:

—— То був великий чоловік, пане, той Мєрославсь-кий: Good bye! Good bye! Sehr grosser Mann! 1

За чверть години мене поглинули ліси Маріпози. Другого дня вранці я подумав: оце саме зараз старий Путрамент читає в каньйоні свою біблію...

1 Дуже великий чоловік! (Нім.)

ОРСО

Останні дні осені для невеликого міста Анагейма у Південній Каліфорнії — дні розваг і святкувань. На той час кінчається збирання винограду, і місто повниться юрбами робочого люду. Нема нічого мальовничішого за цю юрбу, що складається частково з мексі-канців, а головним чином з індіанців племені кагуїла, котрі прибувають на заробітки аж із диких гір Сан-Бернардіно, з глибина країни. Як одні, так і другі розташовуються на вулицях та базарних майданах, або так званих "лотах", де сплять під наметами або й просто під голим небом, завжди в цю пору погідним. Гарне це місто, оточене групами евкаліптів, рицинусів та перцьових дерев, вирує й галасує, немов ярмарок, являючи дивний контраст з глибокою й суворою тишею порослої кактусами пустині, що починається одразу за виноградниками. Вечорами, коли сліпучий диск сонця поринає в океан, а на рожевому небі з'являються також рожеві ключі диких гусей, качок, пеліканів, чайок та журавлів, що тисячами летять з гір до океану, в місті запалюються вогнища і починається гуляння. Музйки-негри виляскують кастаньєтами, коло кожного вогнища чути звуки бубна й воркітливий рокіт банджо: мексіканці танцюють на розстелених "пончо" своє улюблене болеро; індіанці вторують їм, тримаючи в руках довгі білі палиці "кіоте" або вигукуючи: чЕріраН 1 Вогнища, в які підкидають червоне дерево, тріщать і стріляють іскрами, а в їх кривавому відблиску видно танцюючі постаті й місцевих колоністів, що стоять навколо з своїми гарними жінками та дочками і спостерігають забаву.

Але день, коли ноги індіанців видушують останнє гроно винограду, ще урочистіший. В цей день з Лос-Анжелоса приїжджає мандрівний цирк німця пана Гірша з своїм звіринцем, що складається з мавп, пум, африканських левів, одного слона й кільканадцяти здитинілих від старості папуг: the greatest Attraction of the World!1 І кагуїлп віддають свої останні песо, яких вони ще не встигли пропити, щоб побачити не так звірів, котрих у Сан-Бернардіно не бракує, як циркових акторок, борців, клоунів та всякі циркові дива, що здаються їм "великою медициною", тобто чародійством, можливим тільки з допомогою надприродних сил.

Та коли б хтось подумав, що цирк пана Гірша є принадою тільки для індіанців, китайців та негрів, той стягнув би на себе його справедливий і — далебі! — небезпечний гнів. Навпаки, коли в Анагеймі з'являється цирк пана Гірша, сюди з'їжджаються не тільки навколишні фермери, а й жителі поблизьких містечок — Вестмінстера, Оранжа та Лос-Пістоса. Тоді Помаранчева вулиця буває так захаращена всілякими бричками та візками, що пею трудно пройти.