Спогади про Шерлока Холмса - Сторінка 23

Але я потер один із них об рукав, і він, наче іскра в темряві, засяяв у мене на долоні. Металева частина прикраси мала форму подвійного обруча, але він був пом’ятий, покручений і майже втратив свій первісний вигляд.

"Не забувайте, — сказав я, — що партія короля мала в Англії великий вплив навіть після його смерті. Цілком можливо, що перед утечею її члени заховали десь найцінніші речі, аби повернутися по них у спокійніші часи".

"Мій предок, сер Ральф Масґрейв, посідав високе становище при дворі і був правою рукою Карла Другого в його мандрах", — мовив мій друг.

"Он як! — відповів я. — Чудово. Гадаю, це дає нам останню потрібну ланку. Я хочу привітати вас, адже ви стали власником, — щоправда, за вельми трагічних обставин — пам’ятки, яка дуже цінна і сама собою, і як історична рідкість".

"Що ж це таке?" — запитав він схвильовано.

"Ніщо інше, як стародавня корона англійських королів".

"Корона?!"

"Саме так. Пригадайте-но обряд. Як там сказано: "Кому це належало?" — "Тому, хто пішов". Це про смертну кару Карла Першого. Далі: "Кому це належатиме?" — "Тому, хто прийде". Це Карл Другий, чиє повернення дехто вже передчував. Отже, немає ніякого сумніву, що ця пом’ята, покручена діадема вінчала чола королів із династії Стюартів".

"Але як вона потрапила у ставок?"

"Ну, відповідь на це запитання потребує часу".

Я поволі виклав йому увесь ланцюг своїх припущень і доказів. Уже посутеніло, й місяць яскраво сяяв у небі, коли я скінчив свою розповідь.

"Але чому Карл Другий не одержав назад свою корону, коли повернувся?" — запитав Масґрейв, знову поклавши пам’ятну річ у полотняну торбину.

"О, тут ви зачіпаєте загадку, яку ми навряд чи зможемо коли-небудь розгадати. Напевно, той Масґрейв, що знав таємницю, залишив перед смертю нащадкові цей документ, не пояснивши його змісту. З того дня й аж донині він переходив від батька до сина, поки нарешті потрапив до рук людини, що зуміла відгадати його таємницю, але поплатилася за це життям…"

Отака історія "Обряду родини Масґрейвів", Ватсоне. Корона й нині зберігається у Гарлстоні, хоча господареві й довелося подолати чимало перешкод і заплатити великі гроші за дозвіл залишити її в себе. Якщо забажаєте подивитись на неї, то назвіть лише моє ім’я, і я певен, що вам із задоволенням покажуть її. А щодо тієї дівчини, то про неї більше ніхто не чув: вона, мабуть, покинула Англію й забрала з собою в заморські землі пам’ять про свій злочин.

Рейґетська загадка

Це сталося тоді, коли мій друг Шерлок Холмс іще не одужав після нервової перевтоми, якої зазнав після напруженої роботи навесні 1887 року. Вся ця пригода з Нідерландсько-Суматранською компанією й зухвалим шахрайством барона Мопертюї ще надто свіжа в пам’яті публіки й надто пов’язана з політикою та фінансами, щоб я міг переповісти її в цих нарисах. Проте певним чином вона стала приводом до однієї рідкісної й загадкової справи, що дала змогу моєму другові виявити силу ще однієї своєї зброї з численного арсеналу інших її видів, які слугували йому в нескінченній боротьбі зі злочинністю.

Як зазначено в моїх нотатках, чотирнадцятого квітня я одержав телеграму з Ліона, в якій повідомлялося, що Холмс лежить хворий у готелі "Дюлонж". Менш ніж через двадцять чотири години я вже був у номері хворого і з радістю переконався, що нічого страшного йому не загрожує. Однак розслідування, яке тривало понад два місяці, коли він працював по п’ятнадцять годин на добу, а то й більше, підірвало його залізне здоров’я. Навіть блискуча перемога, що нею завершилася його праця, не врятувала сердегу від знесилення після такого страшного напруження, і поки ім’я мого друга гриміло по всій Європі, а готельний номер було по коліна засипано вітальними телеграмами, я знайшов його тут у полоні найтяжчої нудьги. Навіть думка про те, що він досяг успіху там, де не впоралася поліція трьох країн, і легко переміг найспритнішого шахрая в Європі, не могла здолати його байдужості.

Через три дні ми разом повернулися на Бейкер-стрит, але зрозуміло було, що моєму другові треба змінити оточення, та й мене вабила думка провести весняний тиждень на селі. Мій давній приятель, полковник Гейтер, що був моїм пацієнтом в Афганістані, часто запрошував мене завітати до нього в гості. Під час останньої зустрічі він сказав, що був би радий, якби зі мною приїхав і мій друг. Я завів про це мову здалека, але коли Холмс довідався, що нас запрошують до парубоцької господи й що він матиме там цілковиту свободу, то пристав на цю пропозицію, і вже через тиждень після нашого повернення з Ліона ми були у полковниковій садибі. Гейтер був бравий старий вояка, що побачив трохи не увесь світ, і незабаром виявилось, як я й чекав, що в них із Холмсом є чимало спільного.

Увечері того самого дня, коли приїхали, ми сиділи в полковниковому кабінеті; Холмс умостився на канапі, а ми з Гейтером зацікавлено оглядали його невелику колекцію східної зброї.

— До речі, — несподівано мовив полковник, — я думаю, що треба взяти з собою нагору револьвер, якщо раптом здіймуть тривогу.

— Тривогу?! — вигукнув я.

— Так, тут у нас нещодавно сталася пригода. Минулого понеділка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбільших тутешніх багатіїв. Збитків завдано невеликих, але злодії й досі на волі.

— І ніяких слідів? — спитав Холмс, зупинивши свій погляд на полковникові.

— Аніяких. Але то дрібниця, це сільське пограбування навряд чи зацікавить вас, містере Холмсе, після тієї гучної міжнародної справи.

На цей комплімент Холмс відповів недбалим порухом руки, але з усмішки його було видно, що він задоволений.

— Чи було там щось цікаве?

— Як на мене, то нічого. Злодії обнишпорили бібліотеку, й здобич не варта була їхніх зусиль. У кімнаті все було перевернено догори дном, шухляди зламано, шафи з книжками перерито, і взято лише томик Гомера в перекладі Попа, два позолочені свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький дубовий барометр і моток мотузки.

— Що за дивовижний набір! — вигукнув я.

— О, ті хлопці, видно, похапали перше, що їм трапило до рук.

Холмс гмикнув.

— Тутешня поліція мала би зробити з цього якийсь висновок, — сказав він. — Адже цілком зрозуміло, що…

Я застережливо підніс палець:

— Ви приїхали сюди відпочивати, любий друже. Заради Бога, не беріться до нової роботи, поки ваші нерви не заспокоїлися.

Холмс знизав плечима, покірно глянув на полковника, і розмова попливла далі вже безпечнішим річищем.

Однак усі мої застороги звелись нанівець, бо наступного ранку ця загадка утрутилася в наше життя так рішуче, що не помічати її було просто неможливо, і наші гостини на селі обернулися для всіх несподіванкою. Ми сиділи за сніданком, коли до нас убіг ключник, забувши про всяку поважність.

— Ви чули, що сталося? — видихнув він. — У Канінгемів, сер!

— Знов пограбування?! — скрикнув полковник, і його рука з чашкою кави завмерла в повітрі.

— Убивство!

Полковник присвиснув.

— О Боже! — вигукнув він. — Кого ж убито? Мирового суддю чи його сина?

— Ні того, ні того, сер. Убито Вільяма, візника. Йому пустили кулю просто в серце.

— Хто це зробив?

— Грабіжник, сер. Застрелив насмерть, і тільки його й бачили. Він устиг лише розбити вікно в коморі, коли Вільям кинувся на нього, рятуючи хазяйське добро.

— Коли це сталося?

— Уночі, сер, близько дванадцятої.

— Тоді ми завітаємо туди пізніше, — мовив полковник, знову спокійнісінько беручись до сніданку. — Кепські справи, — додав він, коли ключник пішов. — Цей старий Канінгем — найповажніший чоловік у цих краях і найдобріший теж. Це його приголомшить, адже візник служив у нього багато років і був добрим слугою. Це, мабуть, ті самі негідники, що побували в Ектона.

— І викрали оту прецікаву колекцію, — замислено зауважив Холмс.

— Саме так.

— Он як! Може, це звичайнісінька дурниця, але як на мене, тут є певний курйоз, хіба не так? Сільська банда грабіжників мала б міняти місце своїх дій, а не коїти два викрадення в тій самій окрузі за кілька днів. Коли учора ввечері ви говорили про тривогу, мені, пам’ятаю, спало на думку, що злодій — або злодії — обрали б цю округу в останню чергу, — з чого виходить, що мені ще треба добре вчитися.

— Я гадаю, що то був хтось із тутешніх, — мовив полковник. — Тоді зрозуміло, чому його привабили садиби Ектона й Канінгемів: у цих краях вони найбільші.

— І найбагатші?

— Мали б бути, але Ектон і Канінгеми вже кілька років судяться, й це виссало кров з обох. Старий Ектон подав позов на половину майна Канінгемів, і адвокати добре заробили на їхній справі.

— Якщо злодій тутешній, спіймати його буде неважко, — позіхаючи, сказав Холмс. — Не бійтеся, Ватсоне, я не втручатимусь у цю справу.

— Інспектор Форестер, сер, — оголосив ключник, прочинивши двері.

Інспектор, жвавий молодик із бадьорим обличчям, увійшов до кімнати.

— Доброго ранку, полковнику, — сказав він. — Сподіваюся, я вам не завадив, але нам сказали, що містер Холмс із Бейкер-стрит зараз у вас.

Полковник показав рукою в бік мого друга, й інспектор уклонився:

— Ми подумали, що ви, можливо, захочете взяти в цьому участь, містере Холмсе.

— Доля проти вас, Ватсоне, — засміявшись, мовив Холмс. — Ми саме гомоніли про цю справу, інспекторе, коли ви ввійшли. Розкажіть нам, будь ласка, подробиці.

Коли він за звичкою сів глибше в крісло, я зрозумів, що всі мої надії були надаремні.

— Ми не мали жодного ключа до Ектонової справи. Але тут є досить фактів для того, щоб розпочати її, і в нас немає сумніву, що тут обидва рази діяла одна й та сама особа. Її, до речі, бачили.

— Он як!

— Так, сер. Але грабіжник майнув, як олень, тільки-но пролунав постріл, що вбив бідолашного Вільяма Кервана. Містер Канінгем бачив його з вікна своєї спальні, а молодий містер Алек Канінгем — з бічних сходів. Тривога знялася за чверть до дванадцятої. Містер Канінгем саме пішов спати, а містер Алек сидів у халаті й курив люльку. Вони обидва чули, як Вільям, візник, волав рятунку, й містер Алек кинувся вниз подивитися, що сталося. Двері було відчинено, й коли він збіг сходами, то побачив двох чоловіків, що боролися один з одним. Перший з них вистрелив, другий тут же впав, і вбивця кинувся навтікача через садок, продерся крізь живопліт і щез. Містер Канінгем з вікна своєї спальні бачив, як він вискочив на дорогу й миттю зник.