Спогади про Шерлока Холмса - Сторінка 31

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я трохи забарився й повернувся хвилин за п’ять. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що кімната порожня, а пацієнт зник.

Спершу я, звичайно, вибіг до приймальні. Син пацієнта теж пішов. Двері до передпокою було зачинено, але не замкнено. Мій хлопчина-лакей, що пускає пацієнтів, не має жодного досвіду. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб провести пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Цього разу він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Невдовзі повернувся з прогулянки містер Блесінґтон, але я нічого йому про це не сказав, бо останнім часом намагався розмовляти з ним якомога менше.

Я й не думав, що мені доведеться ще раз побачити росіянина з сином; тож уявіть собі знову-таки мій подив, коли сьогодні ввечері вони обидва з’явилися в моєму кабінеті тієї самої години.

"Тисячу разів прошу вибачення за вчорашню несподівану втечу, докторе", — мовив мій пацієнт.

"Мушу признатися, що мене це дуже здивувало", — відказав я.

"Бачте, річ у тім, — зауважив він, — що коли я приходжу до тями після тих нападів, то майже не пам’ятаю, що було зі мною раніше. Я отямився в чужій кімнаті, як мені здалося, тож і вибіг на вулицю, поки вас не було".

"А я, — докинув син, — побачив, як батько пройшов через приймальню, й подумав, природно, що прийом уже скінчився. Лише коли ми повернулися додому, я почав розуміти, що ж насправді сталося".

"Гаразд, — сказав я, сміючись, — нічого лихого не сталося, хіба що ви страшенно заплутали мене; отож, сер, будьте ласкаві вийти до приймальні, а я тим часом радо знов візьмуся до огляду".

Десь із півгодини ми з літнім джентльменом говорили про симптоми його хвороби, а потім, виписавши рецепт, я провів його до сина.

Я вже казав вам, що о цій порі містер Блесінґтон звичайно гуляв. Незабаром він прийшов і піднявся нагору. Раптом я почув, як він збіг униз; за мить він увірвався до мого кабінету, мовби збожеволівши зі страху.

"Хто був у моїй кімнаті?" — закричав він.

"Ніхто", — відповів я.

"Це брехня! — репетував він. — Підіть і погляньте!"

Я вирішив не зважати на його крик — він не тямив себе з жаху. Коли ми зійшли нагору, він показав мені кілька слідів на пухнастому килимі.

"Може, ви думаєте, що ці сліди мої?" — кричав він.

Таких великих слідів він, зрозуміло, залишити не міг, і вони були зовсім свіжі. Сьогодні вдень, як ви знаєте, дощило, а в мене побували лише оті двоє. Виходить, поки я був зайнятий з одним, інший, що чекав у приймальні, з якоїсь невідомої причини навідався до кімнати мого постійного пацієнта. Звідти нічого не зникло, але сліди на килимі, безперечно, свідчили про те, що там хтось побував.

Мені здалося, що містер Блесінґтон хвилюється занадто, хоча тут кожен утратив би спокій. Упавши в крісло, він просто ридав, і я ледве привів його до тями. Це він запропонував мені звернутися до вас, і я, звичайно, визнав це доречним, бо пригода справді була дивовижна, хоч і не така страшна, як здалося йому. Якби ви зараз поїхали зі мною в екіпажі, я спробував би хоч заспокоїти його; проте, як на мене, він і сам навряд чи здатен пояснити, що його так стурбувало.

Шерлок Холмс слухав цю довгу розповідь з увагою, яка свідчила, що ця справа збудила його цікавість. Обличчя його, як і завжди, було байдужісіньке, лише верхні повіки обважніли. Попихкуючи люлькою, він пускав густіші клубки диму щоразу, як доктор переходив до якоїсь загадкової події. Тільки-но наш відвідувач скінчив, як Холмс без жодного слова підхопився з місця, сунув мені капелюх, узяв зі стола свій і подався за Тревельяном до дверей. Менш ніж за чверть години ми вже були біля дверей будинку на Брук-стрит — одного з тих скромних, звичайних будинків, у яких мешкають лікарі-практиканти з Іст-Енда. Хлопчина-лакей пустив нас, і ми почали підійматися нагору широкими, застеленими килимом сходами.

І тут нас зупинила нова несподіванка. Світло нагорі раптово погасло, і з темряви долинув пронизливий, тремтливий голос.

— У мене револьвер! — кричав він. — Попереджаю: ще крок, і я стрілятиму!

— Це вже занадто, містере Блесінґтоне! — вигукнув Тревельян.

— А, то ви, докторе, — промовив голос, полегшено зітхнувши. — А оті джентльмени, що з вами, — чи справді вони ті, за кого себе видають?

Ми відчули, що з темряви хтось пильно оглядає нас.

— Так, так, усе гаразд, — мовив нарешті незнайомець. — Можете піднятись, і прошу вибачення, якщо ці запобіжні заходи налякали вас.

Він знову запалив на сходах газовий ріжок, і ми побачили перед собою химерного чоловіка, чий вигляд, як і голос, свідчив про нервове напруження. Він був товстелезний, з обвислою на щоках шкірою, мов у гончака. Його обличчя було хворобливо бліде, а рідке рудувате волосся стало зі страху диба. В руці він стискав револьвер, який відразу ж сунув до кишені, коли ми наблизилися.

— Добрий вечір, містере Холмсе, — сказав він. — Щиро дякую, що ви приїхали. Ніхто ще не потребував вашої допомоги так, як я. Гадаю, доктор Тревельян уже розповів вам про це найзухваліше вторгнення до моєї кімнати.

— Саме так, — відповів Холмс. — А що то за одні, містере Блесінґтоне, й чому вони чинять вам такі прикрощі?

— Ну, теє, — нервово заговорив постійний пацієнт, — мені, звичайно, важко це сказати. Звідки мені знати, містере Холмсе?

— То, виходить, ви цього не знаєте?

— Заходьте, прошу вас. Зробіть ласку, зайдіть.

Він провів нас до своєї спальні — великої кімнати зі зручними меблями.

— Бачите оце? — спитав він, показуючи на велику чорну скриню біля ліжка. — Я ніколи не був великим багатієм, лише раз у житті вклав гроші в діло… Доктор Тревельян розповідав вам про цю справу. Але банкірам я не вірю. Я ніколи не довірився б банкірові, містере Холмсе. Між нами кажучи, всі свої невеличкі кошти я зберігаю в цій скрині, тож вам тепер зрозуміло, що я пережив, коли незнайомі люди вдерлися до моєї кімнати.

Холмс запитально глянув на Блесінґтона й хитнув головою.

— Я нічого не зможу порадити вам, якщо ви казатимете неправду, — наголосив він.

— Але ж я розповів вам усе.

Холмс обернувся до дверей, скрушно махнувши рукою.

— На добраніч, докторе Тревельяне, — мовив він.

— То ви нічого не порадите мені? — скрикнув Блесінґтон тремтячим голосом.

— Я порадив би вам, сер, говорити тільки правду.

За хвилину ми вже були на вулиці й ішли додому. Ми перетнули Оксфорд-стрит і пройшли половину Гарлі-стрит, перш ніж мій друг здобувся на слово.

— Пробачте, що витяг вас із дому заради такої дурниці, Ватсоне, — сказав він нарешті. — Але якщо покопатися в цій справі, то в ній є дещо цікаве.

— А я нічого тут не бачу, — зізнався я.

— Що ж, цілком зрозуміло, що ті двоє, — може, їх і більше, але не менше, ніж двоє, — з якоїсь причини вирішили добратися до цього Блесінґтона. Я не маю жодного сумніву, що обидва рази — і першого, і другого — той молодик проникав до Блесінґтонової кімнати, поки його спільник досить немудрим способом відвертав увагу лікаря.

— А каталепсія?

— Злісна симуляція, Ватсоне, хоч мені й не хотілося говорити цього нашому фахівцеві. Вдавати її дуже просто. Я й сам таке робив.

— А далі?

— Через чистісінький випадок Блесінґтона і перший, і другий раз не було вдома. Такий незвичний час для відвідин лікаря вони обрали лише тому, що в приймальні тоді не буває інших пацієнтів. Проте так уже склалося, що Блесінґтон саме в цю пору гуляє, — вони, мабуть, не дуже добре знають його звички. Зрозуміло, що якби йшлося про просте пограбування, то вони принаймні обнишпорили б кімнату. До того ж я прочитав в очах цього Блесінґтона, що він боїться за свою власну шкіру. Важко повірити, що цей чолов’яга, маючи двох таких лютих ворогів, нічого про них не знає. Він, звичайно, пречудово знає, хто вони, але має власні підстави приховувати це. Може, завтра він буде балакучіший.

— А хіба не могло статися інше, — почав я розмірковувати вголос, — щось інше, якась цілком неймовірна річ? Може, всю цю історію з росіянином-каталептиком і його сином вигадав доктор Тревельян, що сам хотів залізти до Блесінґтонової кімнати?

У світлі газового ліхтаря я побачив, що Холмс посміхнувся на це моє блискуче припущення.

— Любий мій друже, — сказав він, — це було перше, що спало мені на думку, але розповідь лікаря має підтвердження. Цей молодик залишив сліди на сходах і на килимі — такі самі, як у кімнаті. Якщо я скажу вам, що він носить черевики з тупими передами, а не з гострими, як Блесінґтон, і на дюйм із третиною довші від черевиків лікаря, то ви погодитеся, що він, безперечно, існує. Та нам час уже лягати спати, і я буду вельми здивований, якщо вранці ми не одержимо нових вістей із Брук-стрит.

* * *

Пророцтво Шерлока Холмса невдовзі збулося, й до того ж найтрагічнішим чином. О пів на восьму наступного ранку, коли тільки-но засіріло за вікнами, він уже стояв у халаті біля мого ліжка.

— На нас чекає екіпаж, Ватсоне, — мовив він.

— А що таке?

— Справа Брук-стрит.

— Є свіжі новини?

— Трагічні, але незрозумілі, — сказав він, піднімаючи завісу на вікні. — Погляньте-но: ось аркуш із записника, і на ньому олівцем надряпано: "Ради Бога, приїздіть негайно. П.Т.". Наш друг і сам розгубився до краю, коли писав це. Мерщій, любий друже, бо на нас давно вже чекають.

Десь за чверть години ми були вже в лікаря. Він вибіг до нас із перекошеним зі страху обличчям.

— Ой, там таке лихо! — скрикнув він, стиснувши руками скроні.

— Що сталося?

— Блесінґтон наклав на себе руки!

Холмс здивовано свиснув.

— Так, він повісився цієї ночі.

Ми увійшли, й лікар провів нас до кімнати, що, очевидно, правила йому за приймальню.

— Я ледве тямлю, що роблю! — вигукнув він. — Поліція вже нагорі. Мене це просто приголомшило.

— Коли ви про це дізналися?

— Щоранку, близько сьомої, йому приносили чашку чаю; коли покоївка ввійшла, бідолаха вже гойдався посередині кімнати. Він прив’язав мотузок до гака, на який звичайно чіпляли лампу, й зістрибнув із тієї самої скрині, яку показував нам учора.

Холмс якусь мить стояв у задумі.

— З вашого дозволу, — мовив він нарешті, — я піду нагору й подивлюся на все це сам.

Ми обидва піднялися за лікарем сходами.

Коли ми відчинили двері спальні, нам відкрилося жахливе видовище. Я вже казав про ту Блесінґтонову одутлість, яка вчора впала мені в око. Тепер, коли він висів на гаку, вона стала ще більшою, і в його обличчі не залишилося майже нічого людського.