Спогади про Шерлока Холмса - Сторінка 37

Надзвичайно важливо, щоб надалі такого не було. Французьке чи російське посольства заплатили б великі гроші, щоб дізнатися про зміст цих паперів. Я волів би не діставати їх із шухляди свого столу, якби не було нагальної потреби скопіювати їх. Чи маєте ви в кабінеті письмовий стіл?"

"Так, сер".

"Тоді візьміть договір і замкніть у шухляді. Я накажу, щоб вам дозволили залишитися, коли всі підуть, і ви зможете скопіювати його, не поспішаючи й без страху, що за вами підглядатимуть. Коли ви скінчите, замкніть і договір, і копію в шухляді, а вранці віддасте їх мені особисто".

Я взяв папери і…

— Пробачте, — перервав його Холмс. — Ви були наодинці під час тієї розмови?

— Саме так.

— У великій кімнаті?

— Десь тридцять на тридцять футів.

— Посередині її?

— Так, приблизно.

— Ви тихо розмовляли?

— Дядько завжди розмовляє дуже тихо. А я майже нічого не говорив.

— Дякую, — мовив Холмс, заплющивши очі, — далі, будь ласка.

— Я зробив точнісінько так, як він мені звелів, і зачекав, поки інші клерки порозходяться. Один з них, Чарльз Ґоро, що працював у моїй кімнаті, не впорався вчасно зі своєю роботою; я залишив його там і вирішив піти пообідати. Коли я повернувся, він уже пішов. Я хотів скоріше закінчити роботу, бо знав, що Джозеф — містер Гаррісон, якого ви щойно бачили, — зараз у місті й поїде до Вокінґа потягом об одинадцятій, тож мені хотілося встигнути на той самий потяг.

Коли я почав переглядати договір, то зрозумів, що мій дядько анітрохи не перебільшив його ваги. Не розводячись докладніше, можу сказати, що він визначав позицію Великої Британії щодо Троїстого союзу й передбачав політику нашої країни на той випадок, коли французький флот у Середземному морі за своєю бойовою міццю переважить італійський. У договорі розглядалися суто військово-морські питання. В кінці стояли підписи високих договірних сторін. Пробігши очима договір, я взявся його переписувати.

То був довгий документ, написаний французькою мовою, що містив двадцять шість окремих статей. Я писав так швидко, як тільки міг, але на дев’яту годину подолав лише дев’ять статей і вже втратив будь-яку надію встигнути на потяг. Я хотів спати й мало що тямив, бо ситно пообідав, та й натомився за цілий день роботи. Чашечка кави підбадьорила б мене. Швейцар у нас чергує щоночі в маленькій вартівні біля сходів і звичайно варить на спиртівці каву для чиновників, що залишаються працювати на ніч. Я подзвонив, щоб покликати його.

На мій подив, до мене прийшла жінка — висока, огрядна, підстаркувата жінка в фартусі. То була швейцарова дружина, що прибирає в нас кімнати, і я попросив її зробити каву.

Переписавши ще дві статті, я відчув, що зовсім засинаю, встав і пройшов туди-сюди по кімнаті, щоб розім’яти ноги. Каву мені ще не принесли, і я вирішив дізнатися, що там сталося. Відчинивши двері, я вийшов у коридор, — з кімнати, де я працював, веде прямий, погано освітлений коридор. Закінчується він вигнутими сходами, що ведуть до вартівні на першому поверсі. Посередині сходів є невелика площадка, від якої під прямим кутом відходить іще один коридор. Цим коридором, проминувши невеликі сходи, можна пройти до бічних дверей, через які заходять слуги й клерки, коли йдуть коротким шляхом із Чарльз-стрит. Ось приблизний план приміщення.

— Дякую. Я уважно слухаю вас, — мовив Шерлок Холмс.

— Ось що дуже важливо. Я спустився сходами і внизу побачив швейцара, що міцно спав у себе на лаві, а на спиртівці клекотів чайник. Я зняв чайник з вогню і загасив спиртівку; кілька крапель води бризнули на підлогу. Тоді я простяг руку, щоб розбудити швейцара, який і досі спав, аж тут у нього над головою гучно дзеленькнув дзвоник; він здригнувся й прокинувся.

"Містере Фелпсе, це ви!" — промовив він, дивлячись на мене.

"Я зайшов до вас, щоб глянути, чи готова кава".

"Я готував каву й заснув, сер" — мовив він, позирнувши на мене, а потім — на дзвінок, що й досі хилитався; обличчя його було вкрай здивоване.

"Якщо ви були тут, сер, хто ж тоді дзвонив?" — спитав він.

"Дзвонив?! — вигукнув я. — Тобто як — дзвонив?"

"Дзвонив з тієї кімнати, де ви працюєте".

Серце моє немовби стиснула крижана рука. Отже, зараз хтось є в кімнаті, де лежить на столі мій неоціненний договір. Я щодуху помчав сходами, а потім — коридором. У коридорі не було нікого, містере Холмсе. Не було нікого і в кімнаті. Все було, як і раніше, крім паперів, що лежали на столі. Копія лежала на місці, а оригінал зник.

Холмс випростався й потер руки. Я побачив, що ця загадка припала йому до серця.

— І що ж ви зробили потім? — пробурмотів він.

— Я миттю зметикував, що злодій, напевно, зійшов нагору сходами від бічних дверей. Інакше я неодмінно зустрів би його.

— А чи певні ви, що він не ховавсь увесь цей час у кімнаті чи в коридорі, який, за вашими словами, був погано освітлений?

— Це неможливо. В кімнаті і в коридорі навіть пацюкові ніде сховатися.

— Дякую. Далі, будь ласка.

— Швейцар, побачивши з виразу мого блідого обличчя, що сталося якесь лихо, пішов за мною нагору. Ми обидва побігли коридором, а потім — крутими сходами, які виходили на Чарльз-стрит. Двері внизу було зачинено, але не замкнено. Ми відчинили їх і вибігли на вулицю. Я добре пам’ятаю, що на сусідній церкві тричі вдарили дзиґарі. Була за чверть десята.

— Це дуже важливо, — мовив Холмс, записавши щось на манжеті сорочки.

— Вечір був дуже темний, сіяла тепла мжичка. На Чарльз-стрит не було нікого, а на Вайтхоллі, як і завжди, було людно. Без капелюхів, у чому були, ми помчали вперед і знайшли на розі полісмена.

"Скоєно крадіжку, — видихнув я. — З міністерства закордонних справ викрадено документ надзвичайної ваги. Чи проходив тут хто-небудь?"

"Я стою тут уже з чверть години, сер, — відповів полісмен, — і за цей час повз мене пройшла лише одна особа — висока підстаркувата жінка, закутана в хустку".

"А, то моя дружина! — вигукнув швейцар. — А більш ніхто не проходив?"

"Ніхто".

"Виходить, злодій пішов в інший бік", — мовив швейцар і смикнув мене за рукав.

Але мені це не сподобалось, і його спроба кудись одвести мене лише посилила мої підозри.

"Куди пішла та жінка?!" — скрикнув я.

"Не знаю, сер. Я лише помітив, як вона пройшла повз мене, але причин стежити за нею не було. Мені здалося, що вона поспішає".

"Як давно це було?"

"Кілька хвилин тому".

"Десь із п’ять?"

"Так, не більше ніж п’ять".

"Ми тут марнуємо час, сер, а зараз дорога кожна хвилина, — умовляв мене швейцар. — Повірте мені, що моя стара тут ні до чого, й ходімо в інший кінець вулиці. Якщо ви не підете, то я піду сам". Сказавши це, він кинувся в інший бік.

Але я миттю наздогнав його й схопив за рукав.

"Де ви мешкаєте?" — спитав я.

"В Брикстоні, Айві-Лейн, шістнадцять, — відповів він. — Але ви натрапили на хибний слід, містере Фелпсе. Ходімо в інший кінець вулиці й погляньмо, чи нема там чого-небудь".

Втрачати все одно не було чого. Разом з полісменом ми побігли в інший бік, але вийшли на вулицю, де було повно перехожих, і всі вони такого вологого вечора тільки й думали, як скоріше дістатися затишного місця. Не знайшлося жодної душі, яка гуляла б просто так і могла сказати нам, хто тут недавно проходив.

Тоді ми повернулися до міністерства, обшукали сходи й коридор, але марно. Підлогу в коридорі застелено жовтавим лінолеумом, на якому дуже чітко видно будь-який слід. Ми якнайретельніше оглянули його, але не знайшли жодного сліду.

— Мжичило тоді цілий вечір?

— Десь із сьомої години.

— То як жінка, що заходила до кімнати близько дев’ятої, не залишила там слідів своїх брудних черевиків?

— Я радий, що ви це відзначили. Мені це так само спало на думку. Проте виявилося, що прибиральниці знімають у вартівні черевики і взувають капці.

— Що ж, цілком зрозуміло. Отже, ніяких слідів не було, хоча цілий вечір мжичило? Події справді стають цікавими. Що ви зробили потім?

— Ми також оглянули кімнату. Потаємних дверей там немає, а вікна футів за тридцять від землі. Обидва вікна зачинено зсередини. На підлозі лежить килим, тож ляди в ній бути не може, а стеля звичайна, вибілена. Ручуся головою, що вкрасти мої папери міг лише той, хто ввійшов у двері.

— А як щодо каміна?

— Каміна там немає. Є грубка. Шнур від дзвінка висить праворуч од мого столу. Отже, той, хто дзвонив, мав стояти праворуч. Але навіщо злочинцеві знадобилося дзвонити? Ось де найбільша загадка.

— Пригода справді надзвичайна. Але що ви робили далі? Напевно, оглянули кімнату, щоб побачити, чи не залишив непроханий гість якісь сліди — недопалок, загублену рукавичку, шпильку чи ще якусь дрібничку?

— Нічого такого там не було.

— Не тхнуло нічим?

— Про це ми не подумали.

— Пахощі тютюну зробили б нам велику послугу в нашому розслідуванні.

— Я сам ніколи не палив, тож відчув би, напевно, запах тютюну. Ні, там не було нічого. Єдиний суттєвий факт — це те, що швейцарова дружина, місіс Танджі, поспіхом залишила будинок. Сам швейцар пояснив, що вона завжди о цій порі йде додому. Ми з полісменом погодилися, що найкраще буде негайно заарештувати її, поки вона не встигла сховати кудись папери, якщо, звичайно, взяла їх вона.

Ми одразу дали знати про це до Скотленд-Ярду, і звідти миттю прибув детектив містер Форбс, який охоче взявся до цієї справи. Ми найняли кеб і за півгодини вже були на місці. Відчинила нам якась дівчина, що виявилася старшою дочкою місіс Танджі. Мати її ще не повернулась, і нас провели до кімнати.

За десять хвилин пролунав стукіт у двері, і тут ми зробили прикру помилку, в чому винен тільки я й ніхто інший. Замість відчинити двері самим, ми доручили зробити це дівчині. Ми почули, як вона сказала: "Мамо, тут на тебе чекають двоє чоловіків", і з коридору одразу долинув хуткий тупіт. Форбс відчинив двері, й ми побігли до кухні, але жінка обігнала нас. Вона втупилася в нас зухвалими очима, але раптом, упізнавши мене, застигла з подивом на обличчі.

"Та це ж містер Фелпс із міністерства!" — вигукнула вона.

"Ну то й що? Чого ж ви кинулися геть від нас?" — спитав мій супутник.

"Я думала, що то прийшли цінувати майно, — відповіла вона. — Ми заборгували крамареві".

"Не так уже й хитро придумано, — відповів Форбс. — У нас є підстави підозрювати вас у викраденні важливих документів з міністерства закордонних справ; ви побігли сюди, щоб заховати їх.