Сповідь афериста Фелікса Круля - Сторінка 13

Я завзято допомагав матері у невідкладних справах: пересував меблі, виймав з ящиків зі стружками тарілки й чашки, намагався якомога гарніше розставити в шафі на полицях кухонний посуд і терпляче вів переговори з господарем, огидно пузатим чоловіком з підлим характером, щодо необхідного ремонту, від якого цей черевань так уперто ухилявся, що матері довелося дещо порихтувати за власний кошт, аби при значені нею до винаймання кімнати не мали занадто непривабливого вигляду. Це далося їй вельми нелегко, оскільки витрати на переїзд виявилися досить значними й у разі затримки з прийомом пансіонерів щойно розпочатій справі загрожувало банкрутство.

Першого ж вечора, коли ми з матір'ю, сидячи на кухні, вечеряли яєчнею, вирішено було на згадку про добрі старі часи наректи наш заклад "Пансіон Лорелея", ми відразу написали листівку хрещеному Шіммельпрістерові, запитуючи його, чи він схвалює таку назву. І вже наступного дня я побіг до редакції однієї з найбільш читаних франкфуртських газет зі скромним, але заманливо складеним оголошенням, яке з набраною жирним шрифтом поетичною назвою майбутнього пансіону мало неодмінно зацікавити публіку. А от табличку, яку ми збиралися прибити біля дверей, аби привертати до нашого закладу увагу перехожих, ми з матір'ю відразу не могли придбати — вона виявилася нам не по кишені. Та як описати нашу радість, коли на шостий чи сьомий день після нашого переїзду до Франкфурта з рідного міста раптом прибув пакет вельми незвичайної форми; відправником його значився хрещений Шіммельпрістер, а всередині лежала продірявлена на всіх чотирьох кутах прямокутна дощечка, на якій красувалася власноруч намальована ним жіноча постать з наших етикеток, в одязі із самих лише кілець та браслетів, і напис золотавою олійною фарбою: "Пансіон Лорелея". Ця вивіска, прибита до будинку на розі вулиці, виглядала дуже ефектно: ми зуміли так її прикріпити, що діва зі скелі вказувала своєю унизаною коштовностями рукою на заїзд і двір, де була наша квартира.

І справді, скоро з'явилися пожильці; першим прийшов чи то технік, чи інженер-механік, серйозний, мовчазний, навіть похмурий і вочевидь незадоволений своєю долею хлопець, який, проте, платив справно і провадив розважливий, статечний спосіб життя. Він не прожив у "Пансіоні Лорелея" й тижня, як у нас з'явилося ще двоє гостей, які були з театрального світу, а саме: комічний бас, що залишився без роботи через повну втрату голосових здібностей, товстий і кумедний на вигляд, але озлоблений через своє нещастя; він марно намагався нескінченними вправами зміцнити свій голос, і коли співав свої вправи, здавалось, що хтось, задихаючись, волає про допомогу з порожньої бочки. Разом з ним з'явилася його тінь жіночої статі — руда хористка в неохайному капоті, з довгими пофарбованими в рожевий колір нігтями, — страшенно худе і, мабуть, слабкогруде створіння, яке наш співак, чи то за якісь провини, чи просто, аби дати вихід накопиченій озлобленості, нерідко "повчав" за допомогою своїх підтяжок, що, втім, жодного разу не похитнуло її безперечної впевнености в почуттях свого співмешканця.

Отже, ця пара займала одну кімнату, механік — другу, третя правила нам за їдальню, де всі ми їли обіди, вміло приготовлені з мізерної кількости продуктів. Не бажаючи, з міркувань благопристойности, ділити кімнату з матір'ю, я спав на кухні, постеливши собі на лавці, й мився над раковиною, впевнений, що таке моє життя довго тривати не може.

"Пансіон Лорелея" почав процвітати, нам доводилося тіснитися, поступаючись місцем гостям, і моя мати, маючи на те всі підстави, думала про те, щоб розширити заклад і найняти кухарку. Одне слово, справа налагоджувалась, і допомога моя була не потрібна, а до від'їзду в Париж або до дня, коли мені доведеться пов'язати двоколірний шарф, у мене залишалося ще багато вільного часу, такого бажаного й необхідного кожному непересічному юнакові. Освіта здобувається не через тупу навчальну повинність, вона — дар свободи й дозвілля; її не домагаються в поті чола, а вдихають, як повітря; на неї працюють незримі інструменти; потайне напруження почуттів і думок чудово поєднується з тим, що люди вважають марно згаяним часом, й щогодини збагачує тебе знаннями, я б навіть сказав, що до обранця долі освіта приходить уві сні. Бо й справді, треба бути створеним зі сприйнятливого матеріалу, аби стати освіченою людиною. Ніхто не засвоює того, що не закладене в ньому від народження, і не заздрий до того, що йому чуже. Обмеженій людині освіти не здобути, а хто її здобув, ніколи не був йолопом. І тут знову ж таки дуже важко про вести пряму й чітку демаркаційну лінію між особистою заслугою й тим, що ми називаємо "сприятливими обставинами"; адже якщо прихильна доля в найвідповідальніший момент закинула мене до великого міста і щедро обдарувала часом, то, з іншого боку, цілковито позбавлений засобів, які розчиняють перед людиною двері тих місць, де вона може поповнити свою освіту й отримати духовну насолоду, я був приречений заглядати в сад, що квітнув таємничою красою, тільки через чудові ґрати.

Тієї пори я присвячував сну аж надто багато часу, спав переважно до обіду, нерідко ще пізніше, й, уставши з ліжка, навтрус з'їдав на кухні якісь розігріті, а часом і холодні недоїдки, потім закурював цигарку, дар нашого механіка (він знав, який я ласий до цієї ніжної втіхи і як рідко можу собі її дозволити), та йшов з "Пансіону Лорелея" вже в надвечірній час, годині о четвертій, п'ятій — коли світське життя в місті досягає найвищої точки, заможні жінки вирушають з візитами або їздять в екіпажах від крамниці до крамниці, кафе наповнюються відвідувачами й вітрини починають сяяти вогнями. Тож я виходив на свої водночас повчальні й цікаві прогулянки велелюдними вулицями славетного міста Франкфурта й частенько, внутрішньо збагачений, повертався додому вже перед світанком.

А тепер уявіть собі скромно вдягненого юнака і те, як він, без друзів і знайомих, самотньо валандається крізь різнолику товкотнечу чужого міста! Він не має грошей, аби насолодитися радощами цивілізації. Про ці радощі так проникливо розповідають розклеєні на стовпах афіші, що навіть най недоумкуватіший хлоп неминуче мав утратити спокій і відчути приплив цікавости, а він так легко збуджується від усього й змушений задовольнятися лише читанням назв, дізнаючись про те, що ті радощі справді існують. Він бачить святково освітлені фойє театрів, але йому не можна злитися з людським потоком, який суне досередини, він стоїть, засліплений яскравим світлом вогнів мюзик-холів і вар'єте, що відбиваються на тротуарі, біля дверей яких стовбичить казковий велетень-мавр у трикутному капелюсі, тримаючи в руках жезл; через яскраве світло його обличчя ніби вибілене, як і пурпурова його ліврея, він вишкіряє зуби, припрошуючи гостей якимось незрозумілим діалектом; а бідному юнакові не можна відгукнутися на ці заклики! Але почуття його збентежені, розум напружений; юнак дивиться, насолоджується, сприймає, і якщо гамір і товкотнеча спершу оглушають, страшать і збивають з пантелику уродженця сонного містечка, то в нього таки вистачає гумору й самовладання, аби поступово освоїтися з цією метушнею й навіть обернути її на користь собі й своєму прагненню до пізнання.

А яка чудова вигадка — вітрини, як добре, що крамниці, базари, художні салони — ці склади розкоші — не жмикрутствують, не ховають скарби в своїх надрах, а широко, щедро, спокусливо виставляють їх напоказ за широкими вікнами. У зимові вечори ці виставки сяють, ніби сонячний день; ґірлянди маленьких газових пальників, вибудованих внизу вікна, не дають склу покритися памороззю. Так стояв я біля них, захищений від холоду тільки вовняним шарфом, обмотаним навколо шиї (пальто, яке дісталося мені у спадок від мого бідного батька, давно вже було закладене в ломбарді за вельми скромну суму), й пожирав очима всі ці прекрасні, витончені, дорогі речі, не звертаючи уваги на холод і вогкість, яка пронизувала мене до кісток.

У вітринах меблевих крамниць були облаштовані цілі кімнати: комфортабельні кабінети класичного стилю; спальні, що демонструють витонченість інтимних звичок, невеликі чарівні їдальні, де на столі, вкритому дамастовою скатертиною, обставленому зручними стільцями, стоять квіти, мерехтить срібло, найтонша порцеляна, крихкі келихи; аристократичні вітальні у вишуканому стилі, з канделябрами, камінами й кріслами, оббитими ґобеленом. Я не міг досхочу надивитися на те, як ніжки затишних крісел, такі витончені й благородні, тонуть у багряному ряхтінні перських килимів. Трохи далі мою увагу привернули вітрини елеґантного кравецького ательє. Тут я побачив весь гардероб багатія або вельможі — від оксамитового шлафрока чи підбитої єдвабом домашньої куртки до урочисто-чорного фрака, від комірця вишуканої форми, зробленого ніби з алебастру, до гідних гамаш та сяючих лакованих туфель, від сорочок у смужку або цяточку до коштовної шуби. Тут таки перед моїми очима постали й дорожні речі багатих мандрівників, ці вмістилища розкоші з м'якої телячої або найціннішої крокодилячої шкіри, яка виглядає ніби складеною із суцільних латок. Біля цих вітрин я познайомився з предметами необхідности красивого, вишуканого життя: флаконами, щітками, несесерами, футлярами для провізії, а також складаними спиртівками з блискучого нікелю. Серед усіх цих предметів були спокусливо розкладені строкаті жилети, чудові краватки, найтонша білизна, капелюхи на єдвабній підкладці, замшеві рукавички й шовкові шкарпетки. Споглядаючи всю цю розкіш, юнак міг засвоїти набір речей елеґантного джентльмена аж до останнього зручно вигнутого ґудзика. Потім, обережно проскакуючи між дзвінкими трамваями й екіпажами, я перейшов вулицю, й опинився уже біля вітрини крамниці художніх виробів. Тут була виставлена продукція витончених ремесел, речі, призначені тішити заможний освічений погляд: картини видатних майстрів, всілякі тваринки з порцеляни, красива кераміка, бронзові статуетки, руки мої так і тяглися приголубити їхні стрункі, шляхетні тіла. А що значить блиск кількома кроками далі, такий блиск, що у перехожого ноги приростають до землі? Це вітрина відомого ювеліра й майстра золотих справ, і ніщо, ніщо, крім тонкого скла, не відокремлює змерзлого хлопчика від усіх скарбів казкової країни.

Тут у мене, більше ніж деінде, нестримний захват поєднувався з невгамовною жагою пізнання.