Сповідь афериста Фелікса Круля - Сторінка 17

Що з вами таке? Де ви навчалися?

— Я закінчив шість класів реального училища, — тихенько відповів я, явно засмучений тим, що не догодив йому.

— А чому не сім?

Я опустив очі й кинув на нього спідлоба красномовний погляд, який міг би пройняти кого завгодно. "Навіщо ти мучиш мене? — ніби питав я цим поглядом. — Навіщо змушуєш мене відкритися? Хіба ти не бачиш, не чуєш, не відчуваєш, що перед тобою стоїть юнак зовсім особливого душевного складу, який під личиною вихованости й привітности приховує тяжкі рани, завдані йому нещадним життям? Який же ти нечуйний, коли змушуєш мене виставляти мій сором напоказ усім цим поважним панам!" — такий був мій погляд. І нехай повірить мені вимогливий читач, мій погляд не брехав, хоча я свідомо й цілеспрямовано змусив його відобразити тугу й сум'ятті. Брехня й лицемірство завжди легко виявляться, коли відтворювати відчуття для тебе чуже й незнайоме, в кожному разі, зведуться до убогого мавпування, до жалюгідного фарсу. Але невже ми не маємо права у разі потреби обертати собі на благо життєвий досвід, який так дорого нам дістався? Мій сумний, докірливий, швидкий погляд говорив про раннє знайомство з потворною жорстокістю життя. Потім я глибоко зітхнув.

— Ну, відповідайте! — повторив лікар дещо м'якшим тоном.

Внутрішня боротьба тривала в мені, коли я нерішуче заговорив:

— Я відстав і не зміг закінчити школу, оскільки часто пропускав заняття; періодичні нездужання змушували мене залишатися в ліжку. До того ж вчителі вважали своїм обов'язком картати мене за брак уважности й старанности, що позбавляло мене останніх сил і бадьорости духу — адже моєї провини тут не було, як не було і нехтування своїми обов'язками. На мою біду, я часто не чув, що говорилося в класі, точніше — чув, але не сприймав. Мені, наприклад, траплялося не виконувати домашніх завдань просто тому, що я нічого про них не знав, а не через те, що голова моя була зайнята якимись сторонніми, неналежними думками, але виходило так, наче я не був у школі й не чув ні пояснень нового матеріалу, ні домашнього завдання, яке нам треба було виконати і яке я, отже, не робив, що, звичайно, викликало роздратування вчителів, мене лаяли й вживали суворих заходів, тоді як я…

Тут я вже не знайшов слів, розгубився, замовк і якось дивно пересмикнув плечима.

— Стоп! — сказав лікар. — Ви що, недочуваєте, чи що?

Відійдіть но подалі! Повторюйте мої слова. — І він почав безглуздо артикулювати губами, — його худа борідка при цьому ходила ходором, — він шепотів різні числа, які я точно й акуратно повторював за ним; мій слух, як, утім, й інші чотири органи чуття, завжди вирізнявся неабиякою гостротою, і я не вважав за потрібне це приховувати. Я повторював складні числа, які він, здавалося, тільки ледь чутно видихав, і цей мій чудовий дар так його зацікавив, що він захоплено продовжував експеримент: відсилав мене в протилежний кут і на відстані шести або семи метрів не так вимовляв, як намагався приховати чотиризначні цифри й час від часу, коли я майже навмання вловлював і повторював те, що він шепотів ледь розтуляючи губи, багатозначно поглядав на членів комісії.

— Ну що ж, — сказав він нарешті з награною байдужістю, — чуєте ви відмінно. Підійдіть сюди й точніше поясніть нам, у чому, власне, виражалося нездужання, яке часом примушувало вас пропускати заняття в школі?

Я з готовністю підійшов ближче.

— Наш домашній лікар, санітарний радник Дюзінґ, називав це нездужання свого роду мігренню.

— Так, так, значить, у вас був домашній лікар? Був санітарним радником. І називав це мігренню! Добре, а як же вона починалася, ця ваша мігрень? Опишіть нам весь напад! Починалося з головного болю?

— Так, головний біль теж, — підтвердив я, шанобливо і з подивом поглянувши на нього, — і шум у вухах, але насамперед я відчував болісну тугу, страх, точніше, цілковитий занепад сил, який незабаром переходив у страшні блювотні судоми, так що мене мало не викидало з ліжка…

— Блювотні судоми? — перепитав він. — А інших судом не бувало?

— Ні, інших не було, — впевнено відповів я.

— Ну, а шум у вухах?

— Шум у вухах дуже допікав мені.

— А коли з вами траплялися ці напади? Після якого не будь сильного хвилювання? Чи без особливого приводу?

— Якщо не помиляюся, — торопіючи й роззираючись, відповідав я, — то це траплялося зазвичай після того, як у мене бували неприємності в класі, пов'язані з тим явищем, про яке я…

— Тобто коли ви не чули або чули, але не сприймали того, що говорилося в класі, ніби ви були відсутні?

— Так, пане старший лікарю.

— Гм, ну а тепер гарненько подумайте й чесно скажіть нам, чи не помічали ви особливих симптомів, які б постійно з'являлися перед тим станом, коли ви були ніби відсутні, симптомів, які попереджали вас про наближення нападу. Не соромтеся! Подолайте свій цілком зрозумілий страх і скажіть відверто, чи траплялося вам помічати щось таке?

Я глянув на нього й досить тривалий час дивився йому прямо в очі, повільно, у важких роздумах похитуючи головою.

— Так, у мене частенько бувало якось дивно на душі, бувало й, на жаль, буває, — тихо й зосереджено промовив я нарешті. — Часом мені здається, ніби я стою біля розжареної печі або біля вогню — таким жаром нараз повіє на мене, спочатку я відчуваю його в ногах, потім він підіймається вище. З цим відчуттям пов'язаний ще якийсь свербіж у всьому тілі, дуже дивний, тому що одночасно у мене йдуть кола перед очима, різнокольорові, іноді навіть красиві, але мене це все таки лякає. А тіло свербить так, якщо мені буде дозволено ще раз згадати про це явище, наче по ньому повзають мурашки.

— Гм… І після цього ви не чуєте багато чого з того, що говориться навколо?

— Саме так, пане начальнику шпиталю. Я багато чого в самому собі не можу збагнути; навіть у побуті в мене трапляються якісь дурні неприємності: іноді, наприклад, я потім сам це помічаю, у мене за столом раптом випадає ложка з рук і я обливаю скатертину супом, мати потім лає мене, каже, що я — доросла людина й при гостях… — до речі, у нас переважно бували артисти й учені — …не вміє пристойно поводитись.

— Так, значить, ложка випадає з рук! І ви не відразу це помічаєте. А скажіть, будь ласка, радилися ви з вашим домашнім лікарем, цим самим санітарним радником чи як ви там його величаєте, щодо таких не цілком нормальних явищ?

— Ні, — похнюпившись, відповів я.

— А чому ж? — наполягав він.

— Та я соромився, — сказав я затинаючись, — і нікому нічого не говорив, мені здавалося, що ліпше зберегти це в таємниці. Крім того, в душі я сподівався, що з часом моя хвороба минеться. Я ніколи не думав, що знайду в собі сили зізнатися кому небудь про те, як дивно я часом почуваюся.

— Гм, — пробурмотів він, і його борідка насмішкувато засмикалась. — Ви, очевидно, вважали, що це завжди будуть пояснювати просто мігренню. Ви, здається, сказали, — провадив він далі, — що ваш батько був власником горілчаного заводу?

— Так, тобто власником заводу шипучих вин, — чемно відповів я, одночасно погоджуючись з ним і виправляючи його.

— Так, так! Завод шипучих вин. І ваш тато, треба гадати, чудово розбирався у винах?

— Ну, певна річ, пане штаб лікарю, — радісно підтвердив я; члени комісії помітно пожвавішали. — Він був справжнім знавцем.

— І, напевно, сам він теж не відмовлявся від скляночки доброго вина й був, так би мовити, добрим гулякою перед ликом господнім?

— Мій батько, — відповів я ухильно й уже зовсім не так бадьоро, — був втіленням життєрадісности. Це я можу під твердити.

— Так, так, втіленя життєрадісности. А від чого він помер?

Я не відповідав. Глянув на нього, похнюпився і тільки трохи згодом тремтячим голосом сказав:

— Я просив би пана штаб-лікаря, якщо можливо, не наполягати на цьому питанні…

— Ви тут не повинні нічого приховувати, — суворо пробекав він у відповідь. — Якщо я питаю — значить, ці відомості для нас істотні. Нагадую вам, що у ваших інтересах повідомити, від чого помер ваш батько.

— Він був похований за церковним обрядом, — відповідав я; груди у мене стискалися від хвилювання, я не міг нічого розповісти до ладу. — Я можу надати докази, папери, що свідчать про церковне поховання, а також про те, що за труною йшло багато офіцерів і професор Шіммельпрістер. Єгомость настоятель нашого собору отець Шато згадав у своєму прощальному слові, що револьвер вистрілив випадково, коли батько взяв його, щоб трохи ліпше роздивитися, а якщо в нього здригнулася рука, якщо він у той момент взагалі не зовсім володів собою, то це тому, що нас спіткало велике лихо… — Я сказав "спіткало велике лихо" та вжив ще кілька пишномовних і патетичних виразів. — Банкрутство кістлявою рукою постукало у наші двері, — вигукнув я, не тямлячи себе, й для більшої наочности постукав у повітрі зігнутим пальцем, — бо мій батько втрапив у тенета лиходіїв; з ласки цих кровопивць і душогубів усе наше майно було розпродане, вивезене… навіть… скляна арфа… — безглуздо пробурмотів я, відчуваючи, що в мене міниться обличчя, — еолове… колесо… І цієї миті трапилося ось таке: моє обличчя спотворилося — та що там спотворилося, воно стало таким страшним і небувалим, яким може стати обличчя смертного хіба через втручання й спонуку самого диявола. Воно буквально роз'їхалося на всі чотири боки — догори, донизу, праворуч і ліворуч — і тут же все стислося, ніби від удару; огидна крива посмішка прорізала спочатку ліву, потім праву щоку, тоді як одне око заплющилося з такою силою, ніби в нього зліпилися повіки, а інше розплющилося так неймовірно широко, що я, з жахом, виразно відчув — ось-ось у мене вискочить очне яблуко — але хай буде, що буде! Цієї хвилини мені було не до ніжної турботи про свої очі. Хоч ця проти природна міміка й повинна була викликати у всіх присутніх той ступінь здивування, який уже прийнято позначати словом "жах", та вона була ще тільки прелюдією до справжнього відьомського шабашу, до пекельної битви ґримас і судом, що в найближчі секунди розігралася на моєму юному обличчі. Достеменно описати всі видозміни рис, всі огидні положення, які набували мій рот, ніс, мої брови й щоки, одне слово — всі мої лицьові м'язи — і все це в безперервній блискавичній мінливості, так що жодна з цих мерзенних ґримас не повторилася двічі, — далебі було б непосильним завданням.