Сповідь афериста Фелікса Круля - Сторінка 4

А от чому я зовусь Феліксом, то це вже одному Богові відомо. Він був родом з Кельна, де його приймали в найкращих домах, там він навіть відігравав видатну суспільну роль, оскільки був незмінним розпорядником карнавалів. Через певні обставини чи якісь події — для нас це залишилось нез'ясованим — йому довелося забратися звідти, тож він перекочував у наше містечко і незабаром, ще задовго до мого народження, став другом нашого дому. Хрещений був завсідником усіх наших вечорів і мав велику повагу товариства, що збиралося в нас. Панії верещали і закривали обличчя руками, коли він, стиснувши губи, уважно і водночас байдуже, ніби штудіюючи якийсь неживий предмет, вдивлявся у їхні очі крізь свої совині окуляри. — Ох уже цей художник! — кричали вони. — Як дивиться! Таки бачить наскрізь, до самого серця. Змилуйтеся, професоре, не лякайте нас! І хоча всі ним захоплювалися, сам він не дуже високо поціновував власне покликання й часто висловлював доволі сумнівні судження про природу художника. — Фідій, — говорив він, — був людиною неабиякого таланту, про що свідчить хоча б те, що його звинуватили в крадіжці і кинули в афінську в'язницю; він привласнив золото і слонову кістку, які йому дали в розпорядження для статуї Афіни. Перікл, що відкрив його талант, влаштував йому втечу з в'язниці (чим цей уславлений поціновувач довів, що розбирається не лише в мистецтві, а що набагато важливіше, і в митцях), і Фідій вирушив до Олімпії. Там йому доручили створити із золота і слонової кістки великого Зевса. Що ж він зробив? Знову прокрався. І помер у в'язниці Олімпії. Прикметний випадок. Але такі люди. Вони із захопленням приймають талант, який уже сам по собі дивина, але не можуть прийняти дивацтв, пов'язаних з ним, і пов'язаних, можливо, навіть нерозривно, ба більше, не тільки не хочуть, але навідріз відмовляються навіть розумі ти їх.

Так казав мій хрещений. Я дослівно відтворив його оповідь, бо він часто повторював її й завжди в тих самих виразах.

Ми, як уже було сказано, жили з ним у добрі й злагоді; маю сказати, він дуже мене вподобав, і з роками я все частіше служив йому як натурник; мені це приносило велике задоволення, тим більше, що він щоразу рядив мене в інші костюми й убори, яких мав цілу колекцію. Майстерня хрещеного на одне велике вікно нагадувала крамничку з мотлохом. Вона містилася під дахом невеликого будиночка біля самого Райну, єдиними мешканцями якого були він та його стара покоївка. Годинами "сидів" я там для нього на дерев'яному, грубо збитому помості, а він орудував біля мольберта пензлями і шпателем. Треба зауважити, що я неодноразово позував і оголений для великої картини на сюжет з грецької міфології, що мала прикрасити їдальню якогось винороба з Майнца. За цей час я наслухався чимало похвал від художника, адже я мав золотаву шкіру, зріст, як то й належить грецькому богові, а також струнку, міцну, без надмірно розвинутої мускулатури й бездоганну за своїми пропорціями статуру. Ці сеанси займають особливе місце в моїх спогадах. Але ще цікавішими були перевдягання, що відбувалися не лише в майстерні хрещеного батька.

Траплялося, що, збираючись до нас на вечерю, він заздалегідь надсилав цілий пакунок всіляких костюмів, перук, бутафорної зброї, аби, повечерявши, заради мого задоволення вирядити мене й потім на шматку картону зробити з мене ескіз в тому вигляді, який йому особливо припадав до смаку.

— Цей хлопчик народився для маскараду, — говорив він, радіючи, що будь-який костюм мені до лиця, будь-яка одіж сидить на мені природно й звично. Справді, хай би ким я виряджався: римським флейтистом у коротенькому вбранні та вінку з троянд на чорних кучерях; англійським дворянином у жорсткому єдвабі, з мереживним коміром і в капелюсі з пір'ям; іспанським тореадором в усіяному блискітками яскравому болеро і крислатому фетровому капелюсі; юним абатом епохи напудрених перук, в шапочці, білій краватці, плащі й туфлях з пряжками; австрійським офіцером у білому мундирі з шарфом і при шпазі або селянином з гірських німецьких сіл у підбитих цвяхами черевиках і з хвостом сарни на зеленому капелюсі, — щораз людям здавалося, ніби я народжений саме для цього костюма, та я й сам, позираючи в дзеркало, мимоволі приходив до того ж висновку; ба більше, хрещений запевняв, що моє обличчя, звичайно при відповідному костюмі й перуці, набуває характерних рис не лише певного стану й національности, але навіть певної епохи, і повчав нас, що час неминуче накладає на своїх дітей особливий фізіогномічний відбиток. Тож коли вірити хрещеному, то, здавалося, ніби я зійшов з портрета тих часів, навіть коли був у подобі середньовічного флорентійського франта, в пишній перуці, що в наступні сторіччя було неодмінною окрасою шляхетного юнака. Ох, які то були чудові години! Але вони швидко збігали, й коли я знову нацуплював свій сіруватий буденний одяг, мене охоплював сум і пекуча журба, відчуття нескінченної, невимовної туги, тож решту вечора, не зронивши ні слова, я перебував у стані пригнічености й зневіри. На цьому закінчу про Шіммельпрістера. Пізніше, в кінці мого виснажливого шляху, ця чудова людина знову рішучим і рятівним чином втрутиться в моє життя…

Розділ п'ятий

Коли я подумки перебираю інші враження з моєї юности, то найяскравіше пригадується день, коли мене вперше взяли до Вісбаденського театру. До речі, маю заздалегідь попередити, що, змальовуючи свої дитячі роки, не збираюся запопадливо дотримуватися хронологічного порядку, а розглядатиму цю пору як єдине ціле, довільно вибираючи з неї, що мені заманеться. У віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років я позував хрещеному Шіммельпрістеру в образі грецького бога, отже, був зовсім уже юнаком, хоча й стирчав у середній школі. Але перше відвідування театру припадає на раніші роки — тоді мені заледве виповнилося чотирнадцять. У той час я (як буде видно з подальшого) вже певною мірою досяг духовної і фізичної зрілости й був дуже чутливий до всіх життєвих вражень. Усе, що я побачив того вечора, глибоко запало мені в душу й дало привід для нескінченних роздумів.

До театру ми побували у "Віденській кав'ярні", де пили солодкий пунш, тоді як батько потягував через соломинку абсент; усе це вже саме по собі привело мене в стан сильного збудження. Але хто опише ту лихоманку, яка охопила все моє єство, коли екіпаж нарешті доставив мене до жаданої мети і яскраво освітлений зал гостинно прочинив свої двері! Жінки в ложах, що обмахують віялами напівоголені груди; чоловіки, що схиляються над ними під час розмови; гудіння натовпу в партері, де були й наші місця; запах газу у світильниках, що змішувався з ароматами, які линули від волосся й суконь; приглушене клекотання настроюваних інструментів; пишно розмальоване склепіння; завіса, вся в оголених геніях, та цілі каскади рожевих купідонів, один від одного менших: як усе це збурювало юні почуття, що готуються до чогось незвичайного. Дотепер таке скупчення людей у високій розкішній залі мені доводилося бачити хіба в церкві, й справді, театр — цей велично розподілений простір, де на підвищеному, проясненому місці у хвилях музики співали, танцювали, розмірено рухались, виконували належні дії й промовляли потрібні слова строкато вдягнені обранці долі — поставав переді мною своєрідною церквою, храмом насолоди, в якому заховані у затінку й спраглі до душевної втіхи люди, роззявивши роти, дивилися на свої заповітні ідеали, що ожили на сцені у сфері ясности й досконалости.

Того вечора ставили досить невибагливу п'єсу, як то кажуть, плід легковажної музи — оперетку, назву якої я, на жаль, забув. Дія відбувалася в Парижі (що дуже підняло настрій мого бідного батька), все оберталося навколо молодого аташе, гуляки, неймовірного дармоїда й донжуана, якого грав прем'єр театру, обожнюваний публікою співак Мюллер-Розе. Батько, був давно з ним знайомий, тож він назвав мені ім'я цієї людини, образ якої ніколи не згасне в моїй пам'яті. Тепер Мюллер-Розе, напевне, старий і немічний, так само як і я, але в той час він викликав у публіки таке захоплення, так засліплював її, що ця вистава залишилася одним з найсильніших вражень мого життя. Я вжив слово "засліплював" і згодом розповім, як багато сенсу вкладено в це слово. Але зараз хотів би за живими спогадами відтворити сценічний образ Мюллера-Розе.

Він з'явився з-за лаштунків, одягнений лише в чорне, проте він аж випромінював блиск марнослав'я. За сюжетом п'єси він повертався ледь напідпитку з великосвітського рауту; цей стан він зображав, не переходячи межі, тактовно й ошляхетнено. Чорна крилатка, підбита єдвабом, лаковані туфлі, чорні фрачні панталони, білі лайкові рукавички й циліндр, з-під якого спадало гладке блискуче волосся, за тодішньою модою до самої потилиці розділене проділом, — усе було нове як з голочки й бездоганно сиділо на ньому, сяючи тією незайманою свіжістю, яку в повсякденному житті годі зберегти й на чверть години, свіжістю, так би мовити, не від цього світу. А особливо циліндр, недбало зсунутий набакир, був воістину своєрідним взірцем і дивом — без жодної пилинки, з ідеально гладким переливчастим ворсом, він здавався намальованим; таке саме враження справляло й обличчя цієї вищої істоти, що було ніби виліплене з найтоншого воску. Те обличчя було ніжно-рожеве, з миґдалеподібними, темно підведеними очима, з коротким прямим носом, напрочуд чітко окресленим кораловим ротом і абсолютно симетричними вусиками, що здавалися намальованими тонким пензликом над злегка зігнутою верхньою губою. Пружно похитуючись, — у щоденному житті такого п'яного навряд чи побачиш, — він віддав ціпок і капелюх лакеєві, скинув йому на руки свою крилатку й постав перед нами у фраку й накрохмаленій манишці, на дрібних складочках якої виблискували діамантові запонки. Базікаючи і заливаючись сріблястим сміхом, він зняв рукавички, й руки у нього виявилися білими, як борошно, а долоні так само рожевими, як і обличчя. Стоячи біля рампи, він потихеньку заспівав перший куплет пісеньки, в якій говорилося про дивовижно легке й веселе життя аташе й гуляки, потім, блаженно розкинувши руки й поклацуючи пальцями, він у танці перенісся на протилежний бік сцени, проспівав там другий куплет і відступив назад, аби у відповідь на оплески знову наблизитися до рампи й заспівати втретє вже над самою суфлерською будкою.