Справа про опіку - Сторінка 5

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Особливо потерпів від цього хронічного безладу кабінет слідчого, кабінет людини, яка не знала спокою, яка трудилася до самозабуття, трудилася день і ніч, усе глибше загрузаючи в трясовині невідкладних справ. Бібліотека мала такий вигляд, ніби її щойно пограбували, книжки валялися повсюди, деякі лежали розкритими одна на одній, інші попадали на підлогу спинками догори. Там-таки, на підлозі, уздовж книжкових шаф, стояли в ряд папки судових справ. Паркет не натирали вже два роки. Столи та інші меблі були завалені різними речами, що їх піднесли в дар Попіно вдячні бідаки. На каміні у вазочках із синього скла красувалися дві різноколірні скляні кулі – їхні яскраві барви робили їх схожими на якесь чудо природи. Стіни прикрашали букети штучних квітів, вишивки з ініціалами Попіно, що були оточені серцями й безсмертниками. То там, то там виднілися претензійні, ні для чого не придатні різьблені скриньки і прес-пап’є, схожі на ті, що їх виготовляють каторжники. Ці шедеври терпіння, ці символи вдячності, ці засохлі букети надавали кабінету слідчого вигляду крамниці дитячих іграшок. Добряга Попіно пристосовував дарунки до власних потреб, він засовував у них свої нотатки, старі пера та всілякі папірці. Ці зворушливі докази вдячності за некорисливе милосердя припали порохом, зблякли. Посеред безлічі дрібничок вирізнялися чудово зроблені, але посічені міллю опудала птахів і опудало прегарного ангорського кота, колишнього улюбленця пані Попіно, – то для неї постарався якийсь убогий умілець, надавши своєму виробу всіх ознак життя і відплативши цим неоціненним скарбом за невеличку милостиню. Місцевий маляр, якого вдячність змусила взятися за незвичне діло, намалював портрети пана й пані Попіно. Навіть у спальному алькові виднілися речі, які свідчили про копітку марну працю: гаптовані подушечки для шпильок, вишиті хрестиком пейзажі, виплетені з паперу хрести. Фіранки на вікнах почорніли від диму, ширми зовсім вицвіли. Між каміном та довгим прямокутним столом, за яким працював слідчий, кухарка поставила на круглому столику дві чашки кави з молоком. Два крісла з червоного дерева, обтягнуті волосяною тканиною, чекали на дядька й племінника. Тьмяне світло з вікон туди не доходило, і кухарка принесла свічки, довгі ґноти яких утворювали наче шапки грибів і відкидали червонясте світло – ознаку повільного згорання, як свідчать спостереження скнар.

– Дорогий дядечку, вам слід тепліше вдягатись, коли ви спускаєтеся до приймальні.

– Мені соромно змушувати їх чекати, моїх бідняків. То чого ти від мене хочеш?

– Хочу запросити вас пообідати завтра в маркізи д’Еспар.

– А вона нам родичка? – спитав суддя з таким наївно-неуважним виглядом, що Б’яншон засміявся.

– Ні, дядечку, маркіза д’Еспар – впливова вельможна дама. Вона подала клопотання в суд, щоб її чоловіка взяли під опіку, і вам доручено…

– І ти хочеш, щоб я пішов до неї обідати? Та ти при своєму розумі? – вигукнув слідчий і схопив у руки "Процесуальний кодекс". – Бачиш оцю статтю? Слідчим заборонено пити і їсти в домі осіб, чиї справи підлягають судовому розгляду. Якщо твоїй маркізі треба поговорити зі мною, нехай приїде сюди. Бо я справді збираюся завтра допитати її чоловіка, а з матеріалами справи ознайомлюся сьогодні вночі.

Він підвівся, взяв папку, що лежала на столі під прес-пап’є, і сказав, прочитавши заголовок:

– Ось папери. Ну що ж, ознайомимся з клопотанням, якщо тебе так цікавить твоя впливова вельможна дама.

Попіно загорнув халат, поли якого весь час розходились, оголюючи йому груди, вмочив скибку хліба в уже вистиглу каву, знайшов клопотання і став читати, вставляючи іноді свої зауваження, а то й обговорюючи окремі фрази з племінником:

"Панові голові цивільного суду першої інстанції департаменту Сени, в Палац правосуддя, від Жанни Клементіни Атенаїс де Бламон-Шоврі, дружини пана Шарля Моріса Марі Андоша, графа де Негрпеліса, маркіза д’Еспара, землевласника. (Пани на всю губу!)

Вищеозначена пані д’Еспар, що проживає по вулиці Фобур-Сент-Оноре, в будинку номер сто четвертий, дружина вищеозначеного пана д’Еспара, який проживає по вулиці Узвіз Святої Женев’єви, у будинку номер двадцять другий (Еге ж, голова казав, що це в моєму кварталі!) через свого повіреного у справах пана Дероша…".

– Дерош – жалюгідний крутій, його мають за ніщо і в суді, й серед адвокатської братії, він може тільки напсувати своєму клієнтові!

– Бідолаха! – зауважив Б’яншон. – У нього завжди сутужно з грішми, от він і крутиться, мов сатана під хрестом.

"…має честь повідомити вас, пане голова суду, що вже протягом року душевні та розумові здібності пана д’Еспара, чоловіка позивальниці, дуже ослабли, і нині він перебуває в стані недоумкуватості та божевілля, передбаченому статтею чотириста вісімдесят шостою цивільного кодексу, а тому виникає необхідність у його власних інтересах, а також у інтересах його майна та його дітей, що перебувають при ньому, застосувати до нього заходи, передбачені вищезгаданою статтею.

Не викликає сумніву, що душевний стан пана д’Еспара, який уже кілька років викликав серйозні побоювання з причини обраного ним дивного способу управління своїми справами, за останній рік досяг крайньої межі пригніченості. Наслідки цього захворювання відбилися передусім на волі, що зовсім ослабла, зробивши пана маркіза д’Еспара по суті недієздатним, що підтверджується нижченаведеними фактами.

Протягом тривалого часу всі прибутки, що їх маркіз д’Еспар отримує зі своїх земель та маєтностей, без видимих причин і без якоїсь, хай навіть короткочасної, вигоди переходили до відомої всім своєю потворною зовнішністю старої жінки на ім’я Жанрено, яка проживає то в Парижі, на вулиці Лаврійєр, номер вісім, то у Вільпарізі, поблизу Кле, в департаменті Сена і Марна, а також до її сина віком тридцяти шести років, офіцера колишньої імператорської гвардії, якого маркіз д’Еспар, користуючись своїм впливом, прилаштував у королівську гвардію на місце ескадронного командира першого кірасирського полку. Вищеназвані особи, які в 1814 році дійшли до крайніх злиднів, згодом придбали на значну суму нерухомого майна, а нещодавно й особняк на вулиці Гранд-Верт, у якому пан Жанрено збирається оселитися зі своєю матір’ю, пані Жанрено, і на впорядкування якого він останнім часом витрачає великі гроші, з огляду на своє близьке одруження; вищевказані витрати вже перейшли за сто тисяч франків. Одруження вищеназваного пана Жанрено стало можливим завдяки сприянню маркіза д’Еспара, який умовив свого банкіра Монжено видати за молодого офіцера племінницю, пообіцявши скористатися своїм впливом і виклопотати для жениха баронський титул. 29 грудня минулого року його величність дарував вищеозначений титул на прохання маркіза д’Еспара, що може підтвердити його ясновельможність охоронець печатки, якщо суд визнає за потрібне взяти у нього свідчення.

– Жодні причини, навіть із тих, які однаковою мірою осуджує мораль і закон, не можуть ні пояснити владу, що її здобула вдова Жанрено над маркізом д’Еспаром – а він до того ж і бачиться з нею рідко, – ні виправдати дивну прихильність маркіза до вищеназваного барона Жанрено, з яким він майже не зустрічається. Одначе їхній вплив на нього такий великий, що досить їм попросити в нього грошей, хай навіть для вдоволення пустої примхи, як маркіз д’Еспар безвідмовно дає вищеозначеній особі чи її синові…"

– Хе-хе! Причини, які осуджує мораль і закон? На що тут натякає стряпчий чи його помічник? – спитав Попіно.

Б’яншон засміявся.

"…особі чи її синові усе, чого вони зажадають, а коли наявних грошей у нього немає, пан д’Еспар підписує їм векселі, що їх дисконтує пан Монжено, котрий на прохання позивальниці погоджується дати свідчення у справі.

На підтвердження вищесказаного можна навести недавній випадок: коли з поновленням оренди на землі маркіза д’Еспара, фермери заплатили в рахунок продовжених угод значну суму, пан Жанрено негайно прибрав ті гроші до рук.

Віддаючи такі великі суми, маркіз д’Еспар анітрохи тим не переймається, а коли йому за це дорікають, удає, ніби про все забув. Його відповіді на розпитування серйозних людей про причини його прихильності до вищеназваних двох осіб свідчать про цілковите нехтування власної вигоди і суперечність із його ж таки поглядами, отож у цій історії слід шукати таємних спонукальних причин, і тому позивальниця звертається до невсипущого ока правосуддя, адже в даному випадку ми, безперечно, маємо справу з діяннями злочинними, насильницькими і протизаконними, або явищами, які мають стосунок до судової медицини, тобто йдеться про стан, коли воля індивіда паралізована, стан, що його визначають досить рідкісним терміном одержимість…"

– Ну й чортівня! – вигукнув Попіно. – Як ти дивишся на це, лікарю? Дивні факти, чи не так?

– Можливо, вони пояснюються магнетичними силами, – відповів Б’яншон.

– То ти віриш у маячню Месмера, у його діжку з водою, у здатність бачити крізь стіни?

– Вірю, дядечку, – серйозним тоном відповів лікар. – Я зразу подумав про магнетизм, коли ви почали читати це клопотання. Запевняю вас, я не раз спостерігав у іншій царині людської діяльності явища, які доводять, що людина може здобути необмежену владу над іншою людиною. На відміну від своїх колег, я глибоко переконаний у могутності людської волі, цієї рушійної життєвої сили. Звичайно, є тут чимало і вигадок, і шарлатанства, але я особисто спостерігав прояви справжньої одержимості. Прокидаючись, піддослідний точно виконував те, що йому було навіяно під час сну. Воля однієї людини ставала волею іншої.

– І спонукувала її на певні вчинки?

– Так.

– Навіть злочинні?

– Навіть злочинні.

– Якби про це говорив не ти, я й слухати б не став.

– Я дам вам нагоду переконатися в цьому на власні очі, – сказав Б’яншон.

– Гм! Гм! – буркнув слідчий. – Ну якщо одержимість маркіза належить до явищ такого роду, її нелегко буде довести і домогтися, щоб суд узяв її до уваги.

– Якщо пані Жанрено справді стара й бридка, то я не бачу, як інакше могла вона підкорити своїй волі маркіза, – сказав Б’яншон.

– Але в тисяча вісімсот чотирнадцятому році, коли він, як сказано в клопотанні, уперше піддався спокусі, ця жінка була на чотирнадцять років молодша.