Справа Сен-Ф'якрів - Сторінка 7

- Жорж Сіменон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Принаймні прагнув показати своє добре виховання за будь-яких обставин. У корчмі він обідав з такими ж вишуканими манерами, як і в замку.

Пообідавши, Метейє запитав:

— У вас є телефон?

— Ні, але навпроти є автомат…

Він перетнув вулицю, зайшов до бакалійної крамнички, яку тримав церковний сторож і де встановили автомат. Певно, дзвонив кудись далеко, бо з корчми видно було, як він чекає, поки його з'єднають з абонентом, і курив одну за одною цигарки.

Коли він повернувся до корчми, селяни вже пішли. Марі Татен мила склянки, знаючи, що вечірня привабить до неї нових відвідувачів.

— Кому ви дзвонили? Зважте, що я можу про це й так дізнатися…

— Своєму старому в Бурж. — Голос його був сухий, задирливий. — Я попросив його негайно прислати до мене адвоката.

Він нагадував кумедну моську, що вищиряє зубки ще до того, як її хтось зачепить.

— Ви певні, що маєте підстави непокоїтися?

— Я просив би вас не звертатися з жодним запитанням, поки не приїде мій адвокат. Я дуже шкодую, що поблизу немає іншої корчми.

Чи почув він, що буркнув комісар, ідучи від нього?

— Кретин!.. Смердючий кретин!..

Марі Татен, сама не знаючи чому, боялася лишатися з Жаном Метейє наодинці.

* * *

Весь цей день був якийсь безладний. Все було непевне. мабуть, тому, що ніхто не був спроможний збагнути хід подій.

Згорбившись, у своєму важкому пальті Мегре блукав по селу. Його бачили то на майдані коло церкви, то біля замка, де одне по одному засвічувалися вікна.

Швидко сутеніло. Церква була яскраво освітлена, вщерть виповнена звуками органа. Дзвонар зачинив цвинтарні ворота.

То тут, то там у темряві гомоніли люди. Ніхто не знав, чи можна зараз піти віддати небіжчиці останню шану. Двоє чоловіків пішли перші, і їх зустрів дворецький, який теж не знав, що йому робити. В холі не було таці для візитних карток. Кинулися шукати Моріса де Сен-Ф'якра, щоб спитати його поради, але росіянка сказала, що він пішов подихати свіжим повітрям.

Вона лежала одягнена на ліжку й курила цигарки з картонним мундштуком.

Тоді слуга впустив людей, байдуже махнувши рукою.

Це послужило сигналом. Виходячи з вечірні, люди півголосом радились одне з одним:

— Та що ви, дядько Мартен і молодий Бонне вже пішли туди!

Потроху всі потяглися до тьмяно освітленого замка, утворивши довгу чергу. Замок був погано освітлений. Селяни проходили довгим коридором, ведучи за руки дітей, і їхні постаті одна по одній пропливали за кожним вікном. Дітей смикали за руку, щоб вони поводили себе тихо. Сходи, потім коридор на другому поверсі, нарешті покій, куди вони потрапили вперше в житті.

Там не було нікого, крім графининої покоївки. Вона з жахом дивилася на цю навалу. Люди хрестили небіжчицю самшитовою гілкою, вийнявши її з свяченої води. Найхоробріші глухо шепотіли:

— Кожен сказав би, що вона спить!

— Що не кажи, легка смерть… — докидали інші.

Потім ноги човгали по паркету, що розсохся й пожолобився. Рипіли сходи. Чутно було приглушене:

— Тсс!.. Міцніше тримайся за поручень…

Куховарка, що визирала з кухні в підвалі, бачила лише ноги тих, хто виходив.

Моріс де Сен-Ф'якр повернувся до замка саме в ту хвилину, коли дім зазнав цього нашестя. Він приголомшено дивився на селян. А ті, в свою чергу, запитували себе, чи не повинні вони йому щось сказати. Граф обмежився тим, що мовчки привітався до них і квапливо щез за дверима кімнати, звідки одразу ж долинула його розмова з Марією Васильєвою англійською мовою.

Мегре був у церкві. Паламар з гасником у руці переходив від свічки до свічки. Священик перевдягався у ризниці.

Праворуч і ліворуч були сповідальні з зеленими завісками, що мали ховати грішників від поглядів сторонніх. Мегре пригадав ті часи, коли його голова не діставала до завіски, і тому він не міг за нею сховатися.

За його спиною дзвонар, що не бачив його, зачиняв важкі двері, грюкав засувами.

Аж тоді комісар поминув неф і зайшов до ризниці, здивувавши священика своєю появою.

— Пробачте, панотче! Передусім я хотів би запитати вас про одну річ…

Він бачив перед собою серйозне священикове обличчя з правильними рисами, очі його, здавалося, гарячково палали.

— Вранці сталося щось незбагненне. Графинин молитовник, що лежав на її ослінчику, раптово зник, і його знайшли під накидкою вашого служки, отут у ризниці…

Тиша. Чути було лише приглушені кроки паламаря по килиму в церкві та стукіт дзвонаревих підборів, що йшов до бічних дверей.

— Тільки четверо мали змогу… Прошу вас вибачити мені… Служка, паламар, дзвонар і… я!

Голос священика був спокійний, обличчя освітлене лише наполовину рухливим вогником свічки. З одного кадила до стелі вилася тоненька цівка блакитного диму.

— Тобто?..

— Це я взяв молитовник і приніс його сюди, сподіваючись…

Коробка з облатками, чаші для причастя, двоголосий дзвінок — усе було на своєму звичному місці, як і тоді, коли малий Мегре був церковним служкою.

— Ви знали, що було в молитовнику?

— Ні!

— В такому разі…

— Я прошу вас, пане Мегре, не задавати мені більше запитань. Таємниця сповіді…

Мимовільна асоціація думок. Комісарові пригадалися уроки закону божого. В пам'яті виринув образ Епіналя — такий, яким він закарбувався йому, коли старий кюре розповідав історію середньовічного священика, що волів аби йому вирвали язика, аніж він має зрадити таємницю сповіді. Образ був такий чіткий, наче від часу розповіді не минуло тридцять п'ять років.

— Ви знаєте, хто вбивця… — тихо промовив Мегре.

— Це знає хіба Всевишній… Даруйте, мені треба відвідати одного хворого…

Вони вийшли з церкви. Навколо неї був садок, огороджений невисоким парканом, що відділяв його від дороги. З замка виходили селяни й зупинялися купками, щоб погомоніти про цю трагічну подію.

— Ви думаєте, панотче, що ваше місце не там, де…

Тут вони зіткнулися з лікарем, що пробубонів собі під ніс:

— Скажіть, панотче, вам не здається, що це нагадуватиме ярмарок?.. Треба, аби хтось навів там порядок, хоча б для того, щоб підтримати належний настрій у селян!.. А, і ви тут, комісаре!.. Гаразд! Ви непогано попрацювали… Тепер півсела звинувачує молодого графа у… Надто після приїзду цієї молодої особи!.. Управитель вестиме розмову з фермерами, щоб зібрати сорок тисяч франків, які, здається, потрібні для…

— Годі!

Мегре пішов од них. Йому стало гірко на душі. Отже, його вже звинувачують у всьому цьому безладді. Якої помилки він припустився? Що зробив не так? Він багато віддав би, щоб події розгорталися з якоюсь послідовністю, в певному логічному порядку.

Мегре попрямував до корчми, де зайнято було половину місць, і почув лише закінчення кинутої кимось фрази:

— Якщо їх не знайдуть, йому доведеться сісти до в'язниці…

Марі Татен була саме втілення невтішного горя. Вона метушилася по корчмі, дрібочучи ногами, мов бабуся, хоч їй було не більше сорока.

— Це ви просили лимонад?.. Хто замовляв два кухлі пива?..

Жан Метейє щось писав у своєму кутку й інколи підводив голову, прислухаючись до розмов.

Мегре підійшов до нього, але не зміг розібрати, що той писав… На папері було виведено щось бісерним почерком, рівними рядками, кожному рядкові передували порядкові номери: 1, 2, 3…

Секретар готував свій захист, не гаючи часу доти, поки приїде адвокат!

Якась жінка сказала неподалік од нього:

— Там не було навіть чистого простирадла, довелося йти до управителевої жінки, щоб та дала своє…

Блідий, із змученим обличчям, але з очима, в яких горіла рішучість, Жан Метейє вивів бісером наступний пункт: 4…

Розділ V

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Мегре спав тим неспокійним і водночас солодким сном, який огортає людину лише в холодній сільській хаті, де пахне хлібом, зимовими яблуками й сіном. Довкола нього гуляв протяг, і простирадла були холодні як сніг. Мегре лежав скоцюрбившись і боявся навіть поворухнутися, щоб не прогнати те тепло, яке було під ним.

З сусідньої кімнати час від часу долинав сухий кашель Жана Метейє. Потім почулися несміливі кроки — то встала Марі Татен.

Він ще кілька хвилин полежав. Запалив свічку, але вмитися крижаною водою із дзбана йому забракло відваги; він відклав туалет на потім і зійшов униз у пантофлях, без комірця й краватки.

Марі Татен поливала гасом дрова, що ніяк не хотіли горіти. Волосся її було накручене на папільйотки, і вона затаїлася, несподівано вгледівши комісара.

— Ще немає й сьомої… Кава ще не готова…

Мегре відчув якийсь неспокій. У тривожному забутті півгодини тому йому почулося, що проїхала якась машина. А Сен-Ф'якр стоїть осторонь магістралі. Тут майже не їздять машини, крім автобуса, який приходить до села раз на день.

— Автобус іще не пішов, Марі?

— Раніш, як о пів на дев'яту, він не відходить! Найчастіше о дев'ятій…

— Це вже дзвонять до утрені?

— Еге ж. Узимку вона о сьомій, а влітку о шостій… Якщо хочете погрітися…

Вона показала йому на вогонь, що нарешті запалав у каміні.

— Ти все ще не можеш наважитись казати мені "ти"?

Мегре вилаяв себе в думці, помітивши кокетливу усмішку на обличчі старої діви.

— Кава буде за п'ять хвилин…

Як слід розвидниться тільки о восьмій. Холод був іще пронизливіший, ніж напередодні. Піднявши комір пальта й насунувши капелюх на вуха, Мегре повільно пішов до церкви, де вже світилося.

Настали будні, і в церкві, було всього три жінки. І утреня проходила якось поспіхом. Священик надто швидко перейшов з одного кутка вівтаря до іншого. І занадто швидко повернувся, простяг до віруючих руки, щоб поблагословити їх, ковтаючи слова:

— Dominus vobiscum![7]

Служка, що ледве встигав за ним, витиснув із себе "амінь" і кинувся за своїм дзвінком.

А може, це було ознакою паніки, що насувається? Священик бубонів молитви і чути було, як після кожної фрази він переводив подих.

— Ite missa est!

Невже відправа тривала лише дванадцять хвилин? Жінки підвелися. Кюре читав уголос останнє євангеліє. Перед церквою зупинилась якась машина, і невдовзі на паперті почулися непевні кроки.

Мегре стояв у кутку бокового вівтаря, навпроти входу. Отже, коли розчинилися двері, той, що зайшов, опинився буквально віч-на-віч із Мегре.

То був Моріс де Сен-Ф'якр. Він так здивувався, що мало не позадкував, бурмочучи:

— Пробачте, я…

Але він присилував себе ступнути крок уперед і спробував прибрати гідного вигляду.

— Відправа вже скінчилася?

Граф не міг приховати свого збентеження.