Срібні ковзани

М.М. Додж

Срібні ковзани

Переклад: Ірина Стешенко

РОЗДІЛ І

РОЗДІЛ І

Ганс та Гретель

Одного ясного грудневого ранку багато років тому двоє убого вбраних дітей сиділи на березі замерзлого каналу в Голландії й, низько пригнувшись до землі, біля чогось поралися.

Сонце ще не сходило, але сіра заслона розступилася на обрії, і по краях її вже заграла малиновим сяйвом світова зоря. Добрі голландці здебільшого ще спочивали тихим вранішнім сном; навіть мінгеер ван Стоппельнозе, цей достойний старий голландець, все ще дрімав, поринувши в "солодке забуття".

І тільки коли-не-коли по дзеркальній поверхні каналу хутко пробігала на ковзанах яка-небудь селянка із повним котиком на голові, чи то міцний, дужий юнак пролітав стрілою повз дітей, що тремтіли з холоду, і строїв їм добродушну міну, поспішаючи до міста на роботу.

Тим часом брат і сестра (адже ті двоє дітлахів були брат і сестра), пухкаючи й фукаючи, намагалися прив'язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, а якісь дерев'яні оцупки, невправно обточені й стесані донизу, з просвердленими дірочками, що в них було затягнено ремінці з сирової, невичиненої, шкіри.

Ті чудернацькі пристрої змайстрував сам Ганс, — так звали того хлопчика, його мати була бідна селянка, надто бідна, — вона й подумати не могла про те, щоб купити справжні ковзани своїм дітям. Хоч оті дерев'яні "ковзани" й було зроблено дуже грубо, проте завдяки їм діти бавили багато щасливих годин на кризі; і тепер, коли, намагаючись припнути їх, наші юні голландці сіпали з усієї сили за ремінці своїми закляклими червоними пальцями — їхні зосереджені обличчя майже торкалися колін — ніякі нездійсненні мрії про крицеві леза справжніх ковзанів не тьмарили їхньої втіхи.

Нарешті хлопець випростався і, широко махнувши руками й безтурботно крикнувши сестрі: "Пішли, Гретель!", легко скочив на кригу і побіг поковзом через канал.

— Ох, Гансе, — гукнула йому жалісно сестра, — з цією ногою знову не гаразд. Ремінці намуляли мені ногу, коли ми бігали на базар останнього разу… і зараз мені так боляче зав'язувати їх на тому ж місці.

— То зав'яжи трохи вище, — порадив Ганс і, не глянувши на неї, виписав якусь чудову хитромудру фігуру на кризі.

— Як їх зав'яжеш? Ремінець надто короткий.

Ганс добротливо свиснув — коли перекласти цей свист звичайною мовою, то він означав: "Біда з цими дівчатами" — і підбіг до сестри.

— Як нерозумно, що ти взула ці черевики, Гретель! Адже ж ти маєш майже нові, шкіряні. Твої дерев'яні, та й ті вже кращі, ніж оці.

— Ой Гансе! Чи ти забув? Таж батько кинув мої чудові нові черевики у вогонь. Не встигла я збагнути, що трапилось, як вони вже зовсім покорчились у розгорілому торфі. В цих я ще можу бігати на ковзанах, а в дерев'яних — ніяк. Будь ласка, зав'яжи, тільки обережно…

Ганс витяг ремінця з кишені. Наспівуючи щось, він став навколішки поруч Гретель і почав підв'язувати їй до ноги ковзанок, затягаючи ремінця з усією силою своїх дужих молодих рук.

— Ой, ой! — скрикнула дівчинка, — їй дуже боліло.

Нетерпляче сіпнувши, Ганс розв'язав ремінця. Він хотів був кинути його на землю (за зразком багатьох старших братів), але помітив сльозу, що збігала по щоці сестрички.

— Я закріплю його, не бійся, — промовив він до неї несподівано ніжно. — Тільки нам треба поспішитися; адже ж мама нас скоро покличе.

Він пильно озирнувся навколо: спочатку глянув на землю, потілі на голі віти верби над головою і нарешті на небо, де все дужче займалися яскраві блакитні, малинові та золотисті смуги.

Не знайшовши там того, чого він шукав, Ганс замислився; раптом його пройняла щаслива думка, і очі йому загорілися. Швидко скинув він із себе шапку і, відірвавши з неї подерту підкладку, згорнув її так, щоб вийшло щось подібне до м'якої подушечки, яку він прикріпив над стоптаним черевиком Гретель.

— Ну, — переможно скрикнув він, закручуючи ремінці так швидко, як тільки дозволяли йому зовсім задубілі пальці, — тепер ти зможеш витерпіти, якщо я затягну дужче?

Гретель міцно стиснула губи, немов хотіла сказати: "Про мене, я витерплю все…", але не відповіла нічого.

За хвилину вони вже весело сміялись і, побравшися за руки, летіли по каналу, не думаючи про те, чи витримає їх та крига, чи ні, — в Голландії-бо крига тримається цілу зиму. Вона дуже міцно влаштовується на каналі і не тільки не тане й не худне кожного разу, коли сонце трохи припікає її, але, навпаки, з кожним днем набирається сили і задирливо виблискує до кожного променя.

Раптом — рип! рип! — під ногами в Ганса щось заскрипіло. Він почав скорочувати кроки, спотикатися й кінець кінцем простягся горілиць на кризі, дригаючи ногами й вимальовуючи ними в повітрі найфантастичніші узори.

— Ха-ха-ха! — розреготалася Гретель. — Ловко впав!

Але під її грубою синьою кофтиною билося ніжне серце і, все ще сміючися, вона відразу ж повернулась і легко підлетіла до свого брата, що лежав нерухомо навзнак.

— Ти не забився, Гансе?.. О, та ти смієшся!.. Ну ж бо, впіймай мене!.. — і дівчинка швидко побігла вперед. Тепер вона вже не тремтіла від холоду: щоки їй палахкотіли, очі весело блищали.

Ганс схопився на рівні ноги і кинувся, як стріла, за нею навздогін; але не так-то легко було впіймати Гретель. Проте не встигла вона далеко відбігти, як її ковзани почали теж скрипіти.

Розуміючи, що часом краще схитрувати, ніж ризикувати, Гретель раптом повернулася й полетіла просто в обійми своєму переслідникові.

— Ха-ха-ха! Я піймав тебе! — скрикнув Ганс.

—— Ха-ха-ха! Навпаки, — я піймала тебе! — відказала дівчинка, намагаючись вирватися від нього.

В цю хвилину пролунав ясний, дзвінкий голос, — хтось гукнув:

— Гансе! Гретель!

— Це мама, — промовив Ганс, і обличчя його враз стало серйозне.

Тепер уже ввесь канал вилискував, мов золото, під сонячним промінням. Вранішнє повітря було чисте й/свіже, і ковзанярі все прибували. Дітям дуже не хотілося повертатися додому. Але Гретель і Ганс були хороші діти: їм і на думку не спадало датися на спокусу й побігати ще трохи по каналу; отже, вони квапливо поскидали свої ковзани, не розв'язавши навіть і половини вузлів, та й подалися додому.

Ганс, широкоплечий, з густим білявим волоссям, був на голову вищий від своєї блакитноокої маленької сестрички. Він мав п'ятнадцять років, а Гретель — тільки дванадцять. Ганс був міцної будови, дужий хлопчик, з чесними очима, а на чолі йому немов було написано: "Тут все гаразд", точнісінько так, як над порталом кожного маленького голландського "зомергюйсу"[1] завжди стоїть якийсь доречний вислів.

Гретель була гнучка і жвава; в очах їй танцювали вогники, а коли хто, бува, дивився на неї — на щоках їй то спалахували, то зникали ніжні рум'янці; отак, як грядка рожевих та білих квітів здається часом то блідою, то яскраво-рожевою, коли на неї дмухне вітер.

Тільки-но діти відійшли від каналу, як відразу ж побачили свою рідну домівку. Висока постать їхньої матері, в кофтині, спідниці та чепчикові, що щільно прилягав до її голови, вимальовувалась у перекошеному отворі вхідних дверей, немов картина у рамі. Аби їхня хатина стояла навіть за милю звідти, однаково дітям здавалося б, що вона близенько. У тій плоскій країні можна навіть на великім віддаленні цілком виразно розрізнити всілякі речі, починаючи від курчат і кінчаючи вітряками. Коли б не було там дамб і високих насипів коло каналів, можна б стати де завгодно в середині Голландії, оглядати її всю, аж до обрію, і не побачити ніде не те що гір, а й горбів чи то пагорків.

Ніхто не знав цих дамб краще за матусю Брінкер та обох засапаних дітлахів, що бігли зараз на її поклик. Але раніш ніж розповісти вам, чому це саме так, дозвольте мені проїхатися разом з вами у кріслі-гойдалці в ту далеку країну, де ви, може, вперше побачите деякі курйозні речі, що їх Ганс та Гретель бачили щодня.

РОЗДІЛ II

Голландія

Голландія — одна з найоригінальніших країн під сонцем. її слід було б назвати — "Країна неймовірних речей" або "Країна суперечностей", вона-бо майже всім відрізняється від інших країн світу. Перш за все, більша частина Голландії лежить нижче морського водорівня. Гігантські дамби, чи то загати, що їх споруджено з величезним витраченням сил та коштів, примушують океан триматися в загаданих йому межах. В деяких місцях узбережжя незмірна вага океанської води безупинно навалюється на суходіл, і бідолашна земля ледь-ледь витримує її тиск. Але інколи дамби прориває, крізь них починає просочуватися вода, і це тягне за собою згубні наслідки. Ті дамби дуже високі й такі широкі, що місцями на них стоять будівлі, ростуть дерева. На дамбах навіть промощено чудові дороги, що з них коні можуть дивитися вниз на придорожні будиночки. Часто-густо кілі кораблів, що пливуть по воді поза дамбами, опиняються вище за дахи будинків, що стоять на низькодолі. Лелека, що ляскотить до своїх пташат на шпилі високого даху, може вважати, що гнізду його не загрожує ніяка небезпека, — воно ж бо звито так високо! А проте — жаба, що кумкає десь недалечко в очереті, частенько буває ближче до зірок, ніж отой лелека. Водяні комахи плавають туди й сюди над головами ластівок, які кубляться в димарях; а плакучі верби схиляють свої чола, немов соромлячись, що не можуть дотягтися до очерету.

Всю країну перетинають у різних напрямках повноводі рови, канали, ставки, річки й озера; колись їх вихлюпнуло на суходіл море, —та так вони й не висохли з того часу; ставши осередком людської метушні й ділового сум'яття, виблискують вони під сонячним промінням, зневажливо поглядаючи на лани, що сумовито простягаються поруч них. Мимоволі хочеться запитати: "Що ж таке Голландія — береги чи вода?" Навіть зелень, якій годилося б рости на суходолі, тут немов зробила помилку і оселилася на рибних ставках. Фактично вся країна — ніби губка, завжди насичена водою, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:

В країні тій живуть не на землі, —

Там плавають, немов на кораблі.

Люди народжуються, живуть і помирають, і навіть насаджують собі садки на барках, що плавають по каналах. Будинки, з дахами, схожими на крислаті капелюхи, що насунено їх на очі, стоять козирем на своїх дерев'яних ногах, немов попідтикавши спідниці та кажучи: "Будь-що-будь, а ми маємо намір залишитися сухими!" Навіть коням прив'язують до копит широкі підставки, щоб їм легше було витягати ноги з дряговини.