Срібні ковзани - Сторінка 15

Бен і справді був чудовий ковзаняр, йому не довелося, звичайно, тренуватися так часто, як його новим товаришам; проте він усіма можливими засобами намагався вдосконалити своє вміння і свої природжені здібності; а крім того, він був такої міцної будови, такий вправний на руки й спритний на ноги, — коротше кажучи, був такий дужий, зібраний, такий моторний та зграбний завжди і скрізь, що бігав на ковзанах так само вільно й природно, як стрибає сарна або орел ширяє в небесах.

Тільки бідний Ганс, якому було дуже тяжко на серці, не мріяв про срібні ковзани ні тієї зоряної зимової ночі, ані того ясного сонячного дня.

Навіть Гретель, сидячи разом з матір'ю протягом довгих, стомливих годин біля постелі слабого батька, не раз марила про срібні ковзани, але вони ввижалися їй не як приз, що його можна було здобути, а як безнадійно недосяжний скарб.

Що ж до Річі, Гільди й Катрінки, то всі їхні помисли крутилися тільки біля одного: "Змагання! Змагання! Вони відбудуться двадцятого!"

Ті троє дівчаток подругували поміж себе. Всі вони були майже однолітки, мали приблизно однакові здібності й належали до одного кола, але вдачі в них були зовсім різні.

З Гільдою ван Глек ви вже познайомилися й знаєте, що то була добра, благородної душі чотирнадцятилітня дівчинка. Річі Корбес була гарна на вроду, багато яскравіша й принадніша за Гільду, але зовсім не така ясна та сонячна була її душа. Хмари гордині, невдоволення та заздрості вже громадилися в її серці і все росли та темнішали з кожною дниною. Звичайно, вони часто розходилися, як і всякі інші хмари, — але хто ж був тому свідком, коли часом зривалася буря й лилися сльози з очей? Тільки її служниця, чи то її батько, мати й маленький брат — тобто всі ті, хто любив її більше за все. І, як і всякі інші хмари, ті хмари, що затьмарювали душу Річі, часто-густо набирали якихось химерних форм: все те, що в дійсності було дрібницею, примарним витвором фантазії, оберталося в жахливі образи та в перешкоди, непереможні, як височенні гори. На її розуміння, бідна селянська дівчинка Гретель не була така ж людина, як і вона сама, — Гретель — це всього тільки злидні, лахміття та бруд. Такі, як Гретель, не мають права ні почувати, ані сподіватися; а найголовніше — вони ні на мить не повинні заступати шлях тим, хто багатший за них. Вони можуть, звичайно, тяжко й ретельно працювати, працювати на багатіїв, але на шанобливому віддаленні; можуть навіть милуватися ними, але милуватися покірливо і тільки здалеку, та й по всьому. Якщо вони обурюються, приборкуйте їх, якщо вони страждають, не турбуйте мене тими дрібницями — он який був таємний девіз Річі. А яка ж вона була дотепна, з яким смаком вбиралася, як чудово співала! Яку безмежну ніжність відчувала вона (до своїх трусиків та кошенят) і як безмірно вміла вона чарувати розумних, порядних юнаків, таких, приміром, як Ламберт ван Моунен та Лудвіг ван Гольп!

Карл був надто подібний до Річі, — в них обох були майже однакові вдачі, — щоб вона могла серйозно його заполонити, а може, він трохи боявся "хмар"… Йому, потайному й похмурому юнакові, який завжди поводився, на думку Річі, надто вже серйозно, звичайно, більше подобалася жвава й весела Катрінка, що її наче було створено з сили-силенної гомінких дзвоників. Вона була кокетка за свого немовлячого віку, кокетка за своїх дитячих літ, кокетка й тепер, коли вчилася в школі. Не маючи нічого лихого на думці, Катріна кокетувала із своїм навчанням, із своїми обов'язками, навіть із своїми маленькими прикростями. їм не пощастить узяти над нею гору, — е ні, то вже зась! Вона кокетувала з своєю матір'ю, з своїм коханим ягнятком, із своїм манесеньким братиком, навіть із своїми власними золотими кучерями, коли відкидала їх назад з удаваним презирством. Усім вона подобалась, але хто міг її покохати? Вона ні до чого не ставилася серйозно. Миле личко, миле серденько, милі манери — все те приваблює тільки на годину. Бідна щаслива Катрінка! Усі подібні до неї дзеленькають, дзеленькають так весело за своїх юних днів; але життя не від того, щоб пококетувати з ними в свою чергу й порушити лад їхніх ніжних дзвоників або примусити їх один по одному замовкнуть!

Як відрізнялися рідні домівки тих трьох дівчаток від похиленої, ветхої халупи, що в ній жила Гретель!

Річі мешкала в красивому домі близько Амстердама; в тому домі у різьблених буфетах було наставлено безліч срібних та золотих сервізів, а чудові шовкові гобелени звисали там від стелі аж до підлоги.

Батькові Гільди належав найбільший будинок у місті Брук, його блискучим дахом з відполірованої черепиці та обшальованим фасадом, що його було помальовано різноманітними яскравими барвами, милувалася й захоплювалася вся околиця.

Батько Катрінки мав чудовий маєток за милю від Брука, і його будинок був найкращий за всі голландські заміські будинки. Садок там було розплановано так акуратно, так було розбито його доріжками на окремі рівненькі ділянки, що птицям могло б здаватися, ніби перед ними лежить величезна вже розв'язана китайська головоломка. Але влітку садок той був дуже хороший: квіти намагалися на всі лади прикрасити свої тісні оселі, і, коли садівник не стежив за ними, вони палали й шаріли, і нахилялися, і обвивали одне одне так чарівливо, як тільки можна собі уявити. А яка там була тюльпанова грядка! Навіть королева фей зроду не шукала б кращого палацу задля своїх двірськйх учт! Проте Катрінка більш за все любила грядку з рожевими та білими гіацинтами. Їй подобалися їхня свіжість та аромат! її тішило безжурне похитування їхніх дзвоників на легесенькому вітрі!

Карл і мав рацію і не мав її, коли сказав, що Катрінка й Річі лютують на саму думку про те, що селянка Гретель братиме участь у ковзанярських перегонах. Він чув, як Річі якось заявила, що то "сором, ганьба, — просто жах!", а це і англійською і голландською мовою — найсильніший вираз, що його має право вжити обурена дівчинка; і Карл бачив також, що Катрінка хитнула при тому своєю гарненькою голівкою, і чув, як вона ніжно повторила: "Ганьба, — просто жах!", наслідуючи голос Річі, скільки може теленькання дзвоників, наслідувати голос, сповнений справжнього лютого гніву. Цього Карлові було цілком досить, йому й на думку не спало, що, коли б Гільда, а не Річі, перша заговорила з Катрінкою про Гретель то дзвоники однаково охоче задзеленчали б у відповідь, і теленькання їхнє покотилося б луною, вторуючи словам Гільди. Катрінка тоді, напевне, сказала б: "Ну, звичайно, нехай приєднується до нас…" — та й побігла б собі, відразу ж викинувши усе те з голови. Але тепер Катрінка з милим запалом заявила, що то ганьба, коли якесь дівчисько, що пасе гуси, оте нікчемне дівчисько Гретель зіпсує змагання.

Річі, що була багата й вельми впливова (в шкільному житті, звичайно), мала й інших прибічників, окрім Катрінки, які поділяли її думку, бо й самі були або надто безтурботні, або надто великі боягузи, щоб думати самостійно.

Бідна маленька Гретель! Зараз у її рідній домівці було дуже похмуро і сумно. Рафф Брінкер стогнав на своїй твердій постелі, а його фроу, забувши й пробачивши все, змочувала йому водою чоло та губи і плакала, благаючи бога, щоб Рафф не помер. Ганс, як ми вже знаємо, подався у розпачі до Лейдена шукати доктора Букмана і, якщо пощастить, ублагати того якнайскоріше навідати хворого батька. Гретель, хоч серце їй і стискалося від горя та страху, сяк-так господарювала: підмела нерівну цегляну підлогу, принесла торфу, розпалила невеличкий вогонь у каміні та розтопила лід задля материної потреби. Упоравшись, вона сіла на маленького ослінчика біля батькового ліжка й почала просити свою матір, щоб та лягла й хоч трошечки поспала.

— Ви так втомилися! — шепотіла вона. — Адже ж ви цієї ночі й на хвилинку не стулили очей від тої страшної години. Гляньте, яку чудову постелю я вам приготувала! Я поклала он у кутку, на лозовому ліжкові все, що тільки знайшлося в нас м'якого, щоб моїй матусі було зручно спати. Ось ваша кофта. Скиньте цю гарну сукню і дайте її мені; ви побачите, як дбайливо я згорну її та заховаю у велику скриню, — поки ви заснете, я вже й упораюсь.

Матуся Брінкер похитала головою, не відриваючи очей від чоловікового обличчя.

— Я догляну батька, мамо, — умовляла Гретель, — і розбуркаю вас, тільки-но він поворухнеться. Ви такі бліді, мамочко, а очі у вас зовсім червоні… Мамо, мамочко, прошу вас, ну ляжте!

Але дівчинка просила надаремне: матуся Брінкер не схотіла покинути свій пост.

Гретель тривожно глянула на неї й замислилась: чи дуже погано чинить вона, люблячи батька й матір неоднаково?.. Адже ж вона розуміла, — так, добре розуміла, — що батька вона тільки боїться, а тим часом до матері горнеться з гарячою любов'ю, мало не з обожуванням.

"Ганс дуже любить батька, — думала вона, — а чому ж то я не можу так його любити? А проте я ж плакала тоді, коли місяць тому він ухопив ножа й порізав собі руку, аж кров йому бризнула!.. І тепер, коли він стогне, мені так шкода його, страшенно шкода! Може, я все ж люблю його і не таке вже я погане, лихе дівчисько, як мені здається?.. Так, я люблю бідного татка… майже як Ганс… не зовсім так, бо боюсь… а Ганс сильніший і не боїться його… Ох, невже ж він ніколи, ніколи не перестане стогнати? Бідна мама, яка ж бо вона терпляча! Адже ж вона ніколи не жалкує, як жалкую я, за тими грішми, що зникли так таємниче… Якби батько міг хоч на хвилиноньку розплющити очі й подивитися на нас, як дивиться Ганс, і сказати нам, куди поділися мамині гульдени, я нічого іншого й не бажала б… Ні, бажала б… Я не хочу, щоб бідний татко помер, щоб він увесь посинів та захолонув, як маленька сестричка Анні Боуман… Я знаю, що не хочу… Боже, я не хочу, щоб татко помер!"

Її думки перейшли в молитву. Бідна дівчинка не могла б сказати, скільки часу та молитва тривала. Незабаром вона почала стежити очима за маленьким вогником у торфі; той вогник блимав ледве помітно, але вперто, доводячи цим, що коли-небудь вогонь може розгорітися в яскраве полум'я.

Велика череп'яна миска із розгорілим торфом стояла біля ліжка; Гретель поставила її туди, щоб "татко не тремтів", як вона сказала. Дівчинка подивилася на полум'я, що осявало постать її матері… Як червонило воно її злинялу спідницю і оновляло зношений корсаж! Маленькій Гретель було так втішно бачити, як вигладжувалися зморшки на втомленім материнім обличчі, коли по ньому м'яко пробігав червонуватий відблиск.

А потім Гретель порахувала всі шибки у вікнах, здебільшого побиті й позаліплювані папером; і насамкінець, озирнувши всі щілини й тріщини в стінах, перевела очі на різьблену поличку, що її зробив Ганс.