Срібні ковзани - Сторінка 27

Птахи, прилітаючи сюди з усієї Голландії, розповідають їм, як по інших місцях підрізають та підстригають дерева, надаючи їм різноманітної форми… а вони — босхівські дуби — стоять незаймані. Рік минає за роком, а вони вільно ростуть собі й розростаються, розвиваючись все буйніше та краси набираючись. Широко розкинулося їхнє листя і бринить піснями, кидаючи від себе прохолодну тінь на галявини й стежки, та киває до свого відбитку в залитих сонцем ставках.

Тим часом, неначе нагороджуючи людей за те, що їй хоч у цьому місці дозволяють жити на свій смак, природа відхиляється від незмінної одноманітності і вбирається у шанобливо подаровані їй прекрасні шати: зеленими оксамитними килимами вкриті галяви; стежки крутяться, зміяться серед дерев; шаріють скрізь запашні квітки; а ставки та небо ззираються поміж собою, одне одним милуючись.

Навіть цього зимового дня Босх був прекрасний. Його дерева стояли з голими вітами, але під ними, як завжди, леліли ставки, — брижі на них пригладилися, й поверхня стала рівною, як скло. Над ними ясніла небесна блакить і, дивлячись униз крізь гущавину дерев, бачила другу небесну блакить, хоч і не таку яскраву, що дивилася вгору з-за гущавини рослин під кригою.

Ніколи ще захід сонця не здавався Пітерові таким красивим, як зараз, коли сонце обмінювалося прощальними поглядами з вікнами та блискучими дахами будинків у місті, що розгорнулося перед ним, як на долоні. Ніколи ще сама Гаага не здавалася йому такою принадною. О ні, він уже не Пітер ван Гольп, що збирається відвідати величезне місто, і не юнак, що кохається в туристських мандрівках; так, так, —-він лицар, шукач пригод, дорожнім пилом припалий і стомлений з дороги; він — хлопчик-мізинчик, що виріс великий, він Фортунатус[23], що поспішає до зачарованого замка, де на нього чекають розкоші та спокій, — адже ж дім його рідної сестри лише за півмилі звідси!

— Нарешті ми як слід спочинемо, хлопці! — крикнув він у захваті. — Тепер ми можемо розраховувати на королівські вигоди — на м'які постелі, теплі кімнати, на добру їжу. Я не розумів раніше, які ж то чудові речі!.. Наша ночівля в "Червоному Леві" навчила кожного з нас шанувати свою рідну домівку.

РОЗДІЛ XXVII

Принц-крамар та сестра-принцеса

Пітер мав рацію, малюючи в своїй буйній уяві дім сестри, як зачарований замок. Він був просторий і елегантний, і здавалося, що чари німої тиші оповили його з усіх боків. Навіть лев, що пригнувся коло брами, був зовсім як живий, тільки обернений в камінного якимось чаклуванням.

Всередині той дім стерегли "духи" в образі червоновидих служниць, що нечутно вибігали на гук дзвіночка або дверного молотка. Тут був і кіт, з вигляду такий же мудрий, як і Кіт у Чоботях; а в передпокої — бронзовий гном, що його обов'язки полягали в тому, щоб стояти з простягненими вперед руками та приймати палички й парасольки від гостей.

Захищений добрими мурами, цвів тут "Садок насолоди", і квіти, які красувалися в ньому, вірили, що нині літо, а блискотливий фонтан весело сміявся сам до себе, знаючи, що Дід Мороз до нього не підкрадеться.

Тут була й "Зачарована красуня" також, — вона з'явилася саме в ту хвилину, коли прийшли хлопчики; але тільки-но Пітер, як справжній принц, легко збіг по сходах нагору й поцілував її в повіки, чари розвіялись. Принцеса обернулася в його рідну сестру, а чарівний замок — простісінько в один з найкращих та найвигідніших будинків Гааги.

Як і слід було сподіватися, хлопців прийняли тут дуже сердечно. По тому, як вони побалакали трохи з привітною господинею, один із "духів" запросив їх до пишного столу, що його було накрито в кімнаті з червоними драпіровками, де підлога та стеля блищали, як вилощена слонова кістка, а всі люстра враз зацвіли рожевощокими хлоп'ячими обличчями, куди б ти не кинув оком.

Отепер перед ними поставили кав'яр, і сальмагунді, і ковбасу, і сир, а крім того, ще й салат, і фрукти, і бісквіт, і кекс. Як могли хлопчики уминати таку мішанину, — тієї таємниці не міг збагнути Бен; адже салат був кислий, а кекс був солодкий; фрукти були легкі й запашні, а сальмагунді тяжке і гостре від цибулі та риби. А втім, хоч Бен і дивувався, він і сам наївся донесхочу і незабаром тяжко замислився: що ж його вибрати до смаку, — чи каву, чи анісовий напій? А як приємно було, що страви подавалося на блюдах з матового срібла, як приємно було пити з лікерних чарочок, що з них любісінько могла б пити навіть сама Тітанія, цариця ельфів! Згодом юнак написав своїй матері, що хоч і які хороші та добірні речі є в них удома, а проте він ще й досі не знав, що таке кришталь, порцеляна та срібні сервізи, допоки не відвідав Гааги.

Певна річ, що Пітерова сестра дуже швидко довідалася про всі пригоди наших хлопчаків: як вони пробігли на ковзанах понад сорок миль і милувалися дорогою різноманітними чудовими краєвидами; як вони загубили гаманця і знайшли його знову; як один з їхньої команди впав, і як через те вони мали нагоду розкішно проїхатися човном під вітрилами; та як, на додаток до всього, вони впіймали грабіжника і, таким чином, удруге врятували свого непосидючого гаманця.

— А тепер, Пітере, — сказала його сестра, коли розповідь закінчилась, — ти мусиш негайно написати в Брук, що ваші пригоди досягли найвищої точки, — що тебе й твоїх товаришів узято в полон.

Хлопчики здивовано глянули на неї.

— Е ні, я того не зроблю, — засміявся Пітер. — Ми мусимо вийти звідси завтра опівдні.

Але сестра його вирішила інакше, а голландку не так-то легко примусити змінити те, що вона поклала зробити. Коротше кажучи, вона спокусила хлопців такими принадними розвагами, була така жвава й весела, так лагідно вмовляла їх і навела стільки незаперечних доказів, по-англійському та по-голландському, що очі в хлопців засяяли від захвату, і всі вони погодилися перебути в Гаазі принаймні два дні.

Потім мова зайшла про ковзанярські перегони; мефроу ван Генд радо пообіцяла на них прибути.

— Я побачу твій тріумф, Пітере, — мовила вона, — адже ж ти найпрудкіший ковзаняр з усіх, кого я знаю.

Пітер почервонів і тихенько кашлянув, а Карл відповів за нього:

— Так, мефроу, він бігає дуже прудко, але всі брукські хлопці — добрі ковзалі… навіть, голодранці. — І він вороже подумав про бідолашного Ганса.

Мефроу засміялася.

— Ну що ж, тим цікавіші будуть змагання, — сказала вона. — Запевняю, що кожному з вас я щиро бажаю здобути перемогу.

Тієї хвилини до кімнати увійшов її чоловік, мінгеер ван Генд, і хлопчаки були остаточно зачаровані.

Незримі феї цієї господи відразу ж оточили їх і зашепотіли, що Яспер ван Генд має таке ж молоде й свіже серце, як і вони самі, і якщо він любить щось на цьому світі понад працю, то це — сонячне світло та веселощі. Феї шепнули також, що він має велике любляче серце і розумну голову на плечах, і кінець кінцем дали хлопцям зрозуміти, що коли мінгеер ван Генд що каже, то він це каже щиро.

А через те, коли господар, потискуючи кожному з них руки, привітно казав: "Як добре, що ви до нас завітали!" — хлопці відразу ж відчули, що можуть триматися в цій господі зовсім вільно й розвеселилися, як вивірки.

У вітальні були хороші картини, чудові статуї, теки з рідкісними голландськими гравюрами; крім того, багато красивих і цікавих речей, вивезених з Китаю та Японії. Хлопчикам здавалося, що треба було б витратити щонайменше міся;ць на огляд усіх скарбів, які зберігалися в цій кімнаті.

Бен помітив англійські книги на столі, — і це було йому дуже приємно. Він побачив також над різьбленим піаніно великі портрети Вільгельма Оранського та його дружини, англійської королеви, і це на певний час зблизило Англію й Голландію в його серці.

В той час, як Бен роздивлявся портрети, мінгеер ван Генд розповідав хлопчикам про свою нещодавню подорож до Антверпена. Там народився коваль Квентін Матсейс, що, з кохання до дочки одного художника, вчився малярства, доки й сам не став видатним малярем; хлопчики запитали господаря, чи бачив він Матсейсові роботи.

— О, звичайно! — відповів той. — І вони чудові! Його славнозвісний триптих у каплиці Антверпенського собору особливо хороший. Там на центральній дошці намальовано саме той момент, коли Ісуса знімають з хреста; але мушу признатися, мене більше зацікавив його колодязь.

— Який колодязь, мінгеере? — запитав Лудвіг.

— Він у самісінькому (центрі міста, біля того самого собору, що його високу дзвіницю збудовано так тонко, так майстерно, що французькому імператорові вона нагадувала брабантське мереживо. Над колодязем зроблено готичний дашок, увінчаний фігурою лицаря при повній зброї. Все те коване з металу й доводить, що Матсейс був великий майстер на своє діло, — чи то біля горна, чи то біля мольберта: та й справді, найбільшої слави зажив він головним чином тим, що надзвичайно майстерно вмів кувати залізо.

А далі мінгеер показав хлопчикам розкішне чавунове берлінське кольє, яке він купив у Антверпені. Ця чавунова коштовна річ, що складалася з красивих, дуже тонкої роботи, медальйонів із прегарними малюнками, обрамованими чудовим різьбленням та ажурним орнаментом, — була гідна того, як сказав він, щоб її носила найпрекрасніша жінка в їхній країні. Після чого він з поклоном та. милою усмішкою презентував те кольє зашарілій мефроу ван Генд.

Щось промайнуло на вродливому обличчі молодої жінки, коли вона схилилася над подарунком; її чоловік помітив це й промовив серйозно:

— Я читаю твої думки, любонько.

Вона кинула на нього жартівливо-задирливий погляд.

— А! Тепер я впевнений, що прочитав їх вірно. Ти думала про тих самовідданих жінок, що без них Пруссія, може, загинула б. Я догадався про це по гордому вогникові, що блиснув у твоїх очах.

— Виходить, гордий вогник у моїх очах облудний, — відказала вона. — Я й гадки не мала про такі видатні події. Щиро кажучи, я просто думала про те, як пасуватиме це кольє до мого блакитного парчевого вбрання.

— Так, так! — кинув, трохи зніяковівши, її чоловік.

— Але ж я можу згадати й про них, Яспере, і це зробить іще ціннішим твій дарунок. Ти не забув тих подій, Пітере? Пам'ятаєш, що сталося, коли французи вдерлися до Пруссії й за браком коштів країна не могла оборонятися від ворогів? Жінки перетягли тоді шальку терезів, віддавши своє срібне начиння та коштовні речі до державної скарбниці…

"Ага! — подумав мінгеер ван Генд, піймавши погляд своєї мефроу, в якому раптом спалахнув вогонь. — Тепер гордий вогонь горить по-справжньому".

Пітер зауважив лукаво, що й після тієї події не зменшилося жіноче марнолюбство: жінки аніскілечки не змінилися; адже ж вони ще й досі не кинули носити коштовні покраси! Хоч вони й повіддавали своє золото та срібло державі, але ж замінили все те на чавун, бо аж ніяк не могли обійтися без своїх цяцьок.

— То що з того? — сказала господиня, спалахуючи знову. — Зовсім не гріх любити красиві речі, їх роблять з матеріалу, якого дозволяють обставини.