Стара Ізергіль - Сторінка 2

Ось він підвівся і, піднявши загубленого кимось у боротьбі з ним ножа, вдарив ним себе в груди. Та зламався ніж, — наче в камінь ударили ним. I знову він упав на землю та довго бився головою об неї. Але земля відсахнулася від нього, вгинаючись від ударів його голови.

— Він не може вмерти! — з радістю сказали люди. I пішли, покинувши його. Він лежав горілиць і бачив — високо в небі чорними цятками плавали могутні орли. В його очах було стільки туги, що можна було б отруїти нею всіх людей на світі. Так з того часу залишився він сам, вільний, чекаючи смерті. I от він ходить, ходить усюди... Бачиш, він став уже, як тінь, і таким буде повік! Він не розуміє ні мови людей, ні їхніх вчинків, — нічого. I все шукає, ходить, ходить... Йому нема життя, і смерть не усміхається до нього. I нема йому місця серед людей... Ось як було покарано людину за гордощі!"

Стара зітхнула, замовкла, і її голова, похилившись на груди, кілька разів химерно хитнулась.

Я подивився на неї. Стару змагав сон, здалося мені. I стало чомусь страшенно жалко її. Кінець оповідання вона вела таким підвищеним, загрозливим тоном, а все-таки в цьому тоні звучала боязка, рабська нота.

На березі заспівали, — дивно заспівали. Спочатку пролунав контральто, — він проспівав дві-три ноти, і пролунав інший голос, який почав пісню наново, а перший усе лився поперед нього... — третій, четвертий, п'ятий прилучилися до пісні в тому ж порядку. I раптом тієї ж самої пісні, знову-таки спочатку, заспівав хор чоловічих голосів.

Кожен голос жіночий звучав зовсім окремо, всі вони здавалися різнобарвними струмками і, наче скочуючись звідкілясь згори по уступах, стрибаючи й видзвонюючи, вливаючись у густу хвилю чоловічих голосів, що плавно линули вгору, тонули в ній, виривалися з неї, заглушували її і знову один за одним здіймалися, чисті й сильні, високо вгору.

Шуму хвиль не чути було за голосами...

II

— Чи чув ти, щоб де-небудь ще так співали? — спитала Ізергіль, підводячи голову та усміхаючись беззубим ротом.

— Не чув. Ніколи не чув...

— I не почуєш. Ми любимо співати. Тільки красені можуть добре співати, — красені, що люблять жити. Ми любимо жити. Дивися-но, хіба не втомилися за день ті, що співають там? Від світанку до заходу працювали, зійшов місяць, і вже — співають! Ті, що не вміють жити, лягли б спати. Ті, кому життя миле, ось — співають.

— Але здоров'я... — почав був я.

— Здоров'я завжди вистачить на життя. Здоров'я! Хіба ти, маючи гроші, не витрачав би їх? Здоров'я — те саме золото. Знаєш ти, що я робила, коли була молодою? Я ткала килими від світанку до заходу, не встаючи майже. Я, як сонячний промінь, жвава була і от повинна була сидіти нерухомо, наче камінь. I сиділа до того, що, бувало, всі кості в мене тріщать. А як надійде ніч, я бігла до того, кого кохала, цілуватися з ним. I так я бігала три місяці, поки була любов; всі ночі того часу бувала в нього. I ось до якого часу дожила — вистачило крові! А скільки кохала! Скільки поцілунків узяла й дала!..

Я подивився їй в обличчя, її чорні очі були все-таки тьмяні, їх не оживив спогад. Місяць освітлював її сухі, потріскані губи, загострене підборіддя з сивим волоссям на ньому та зморщений ніс, загнутий, немов дзьоб сови.

На місці щік були чорні ями, і в одній з них лежало пасмо попелясто-сивого волосся, що вибилося з-під червоної ганчірки, якою була замотана її голова. Шкіра на обличчі, шиї та руках вся порізана зморшками, і при кожному русі старої Ізергіль можна було сподіватися, що суха ця шкіра розірветься вся, розпадеться клаптями і переді мною стане голий кістяк з тьмяними чорними очима.

Вона знову почала розповідати своїм хрустким голосом:

— Я жила з матір'ю поблизу Фальмі, на самому березі Бирлату; і мені було п'ятнадцять років, коли він з'явився у нашому хуторі. Був він такий високий, гнучкий, чорновусий, веселий. Сидить у човні і так дзвінко кричить він до нас у вікна: "Гей, чи нема у вас вина... та попоїсти для мене?" Я глянула у вікно крізь віти ясенів та й бачу: річка вся блакитна від місяця, а він, у білій сорочці та в широкому поясі з розпущеними на боці китицями, стоїть одною ногою в човні, а другою на березі. I похитується, і щось співає. Побачивши мене, каже:

"Он яка красуня живе тут!.. А я й не знав про це!" Наче він уже знав усіх красунь до мене! Я дала йому вина та вареної свинини... А через чотири дні дала вже і всю себе... Ми все каталися з ним у човні ночами. Він приїде й посвище тихо, як ховрах, а я вистрибну, як риба, з вікна до річки. Ї їдемо... Він був рибалкою з Пруту і згодом, коли мати дізналася про все й побила мене, умовляв усе мене піти з ним у Добруджу і далі, в дунайські гирла. Та мені вже не подобався він тоді — тільки співає і цілується, та й годі! Нудно це було вже. У той час гуцули ватагами ходили по тих місцевостях, і в них були кохані тут... То ось тим — весело було. Яка-небудь чекає, чекає свого карпатського молодця, думає, що він уже в тюрмі або вбитий де-небудь у бійці, — і раптом він сам, або з двома чи трьома товаришами, як з неба, впаде до неї. Подарунки приносив коштовні — легко ж бо діставалося все їм! I бенкетує в неї, і хвалиться нею перед своїми товаришами. А їй подобається це. Я й попросила одну подругу, в якої був гуцул, показати мені їх... Як її звали? Забула як... Все стала забувати тепер. Багато часу минуло відтоді, все забудеш! Вона мене познайомила з молодцем. Хороший був... Рудий був, весь рудий — і вуса і кучері! Вогненна голова.

I був він такий сумний, інколи ніжний, а інколи, як звір, ревів та бився. Раз ударив мене в обличчя. А я, як кішка, скочила йому на груди та й уп'ялася зубами в щоку... З того часу в нього на щоці зробилася ямка, і він любив, коли я цілувала її...

— А рибалка куди дівся? — спитав я її.

— Рибалка? А він... тут... Він приєднався до них, до гуцулів. Спершу все умовляв мене та загрожував кинути у воду, а потім — нічого, приєднався до них та іншу завів... їх обох і повісили разом — і рибалку, і того гуцула. Я ходила дивитись, як їх вішали. У Добруджі це було. Рибалка йшов на страту блідий і плакав, а гуцул люльку курив. Іде собі й курить, руки в кишенях, один вус на плечі лежить, а другий на груди звис. Побачив мене, вийняв люльку та й гукає: "Прощай!.." Я цілий рік жаліла його. Ех!.. Це вже тоді з ними було, як вони хотіли піти в Карпати до себе. На прощання зайшли до одного румуна в гості, там їх і спіймали. Двох тільки, кількох убили, а інші всі втекли... Все-таки румунові відплатили потім... Хутір спалили та млин і хліб увесь. Жебраком став.

— Це ти зробила? — навмання спитав я.

— Багато було друзів у гуцулів, не сама я... Хто був їхнім кращим другом, той і справив їм поминки.

Пісня на березі моря вже стихла, і старій вторував тепер тільки шум морських хвиль, — задумливий, бентежний шум був славним супроводом для оповідання про бентежне життя. Все м'якішою ставала ніч, і все більше народжувалось у ній блакитного сяйва місяця, а невиразні звуки клопітливого життя її невидимих жителів ставали тихшими, заглушувані зростаючим шурхотом хвиль... бо посилювався вітер.

— А то ще турка кохала я. У гаремі в нього була, в Скутарі. Цілий тиждень жила, — нічого... Та нудно стало — все жінки, жінки... Вісім було їх у нього... Цілий день їдять, сплять та базікають дурниці... Або лаються, квокчуть, як кури... Він був уже немолодий, той турок. Сивий майже і такий поважний, багатий. Говорив — як володар... Очі були чорні... Щирі очі... Дивляться просто в душу. Дуже він любив молитися. Я його в Букурешті побачила... Ходить по базару, як цар, і дивиться так поважно, поважно. Я до нього усміхнулась. Того ж вечора мене схопили на вулиці й привезли до нього. Він сандал і пальму продавав, а до Букурешті приїхав купити чогось. "Поїдеш до мене?" — каже. "О так, поїду!" — "Добре!" I я поїхала. Багатий він був, цей турок. I син у нього вже був — чорненький хлопчик, гнучкий такий... Йому років шістнадцять було. З ним я й утекла від турка... Втекла до Болгарії, до Лом-Паланки... Там мене одна болгарка ножем ударила в груди за нареченого чи за чоловіка свого — вже й не пам'ятаю.

Хворіла я довго в монастирі одному. Жіночий монастир. Доглядала мене одна дівчина, полька... і до неї з монастиря іншого — біля Арцер-Паланки, пам'ятаю, — ходив брат, теж ченчик... Такий... як, черв'як, все викручувався переді мною... I коли я одужала, то пішла з ним... до Польщі його.

— Зажди!.. А де маленький турок?

— Хлопчик? Він помер, хлопчик. З туги за домівкою чи з кохання... Але почав він сохнути так, як неокріпле деревце, якому занадто перепало сонця... так і сох усе... пам'ятаю, лежить, весь уже прозорий і голубуватий, як крижинка, а все ще в ньому палає кохання... Та все просить нахилитися й поцілувати його... Я кохала його і, пам'ятаю, багато цілувала... Потім він уже став зовсім немічний — не рухався майже. Лежить і так жалібно, як жебрак милостині, просить мене лягти поруч нього й гріти його... Я лягала. Ляжеш з ним... він зразу запалиться весь. Одного разу я прокинулась, а він уже холодний... мертвий... Я плакала над ним. Хто скаже? Може, то я й убила його. Вдвоє старша за нього я була тоді вже. I була така дужа, соковита... а він — що ж?.. хлопчик!..

Вона зітхнула і — вперше я побачив це в неї — перехрестилася тричі, шепочучи щось сухими губами.

— Ну, подалася ти до Польщі... — підказав я їй.

— Так... з тим, маленьким полячком. Він був смішний і підлий. Коли йому потрібна була жінка, він ластився до мене, як кіт, і з його язика гарячий мед тік, а коли він мене не хотів, то ляскав мене словами, як батогом. Раз якось ішли ми берегом річки, і ось він сказав мені горде, прикре слово. О! О!.. Я розсердилась! Я скипіла, як смола! Я взяла його на руки та, як дитину, — він був маленький, — підняла угору, здушивши йому боки так, аж він посинів увесь. I от я розмахнулась та й кинула його з берега в ріку. Він кричав. Смішно так кричав. Я дивилася на нього згори, а він борсався там, у воді. Я пішла тоді. I більше не зустрічалася з ним. Мені щастило на це: ніколи я не зустрічалася потім з тими, кого колись любила. Це недобрі зустрічі, все одно, що з покійниками.

Стара змовкла, зітхаючи.