Старий - Сторінка 6

Він дивився на жінку,— її тіло, спотворене величезним животом, який випинався з-під халата, повисло на руках — і не робив ніяких спроб допомогти їй, а тільки люто стримував човен на місці, міркуючи собі: "І оце мені! З усього жіночого м'яса, що ходить по світу, саме оцей шмат випав мені разом із ідіотським човном!"

— А де будинок на бавовниковому полі? — спитав каторжник.

— Будинок на бавовниковому полі?

— Що на ньому сидить якийсь хлопець.

— Не знаю. Тут навколо сила-силенна таких будинків. І на них, напевно, сидять люди.— Вона розглядала його.— А з вас кров юшить, як з недорізаного поросяти. І ви скидаєтеся на каторжника.

— Еге ж,— огризнувся він.— Я вже й почуваюся так, наче мене повісили. Ну, от що — мені треба підібрати товариша, а потім знайти отой будинок.

Він відчалив. Тобто просто випустив з рук виноградну лозу. Цього було цілком досить, бо хоч ніс човна лежав високо на нагромадженні колод, хоч каторжник тримав човен у порівняно тихій воді за затором, він весь час чув безупинний, неугавний шепіт буркотливої маси води .десь за кілька сантиметрів від себе, під тонким днищем, на якому сидів скорчившись,— і щойно він випустив лозу, як вода заволоділа човном, не єдиним могутнім ривком, а послідовними дотиками, легкими, обережними, котячими; каторжник усвідомив тепер марність своєї надії на те, що, завдяки додатковій вазі, ялик стане слухняніший. Перші кілька секунд він ще підсвідомо (а втім, марно) вірив у це; він завернув човен носом проти течії і спромігся вдержати його в цьому положенні ціною страшного напруження сил, якого не послабив навіть тоді, коли побачив, що човен пливе по досить прямій лінії, але задом наперед; не послабив і тоді, коли ніс почало заносити й розгойдувати. Це був той знайомий, непереборний рух, який він знав тепер уже дуже добре, надто добре, щоб опиратися йому. Тому він дозволив човнові повернутися за течією, сподіваючись скористатися з інерції, щоб зробити повне коло й поставити його знову носом проти води. Ялик поплив боком, потім носом вперед, потім знову боком навскіс через протоку до другої стіни із затоплених дерев; він плив із страшною швидкістю — вони потрапили у вир, але каторжник не знав цього; він не мав часу на те, щоб робити висновки, ба навіть розмірковувати; він зіщулився, його зуби блиснули на вкритому кривавою кіркою, опухлому обличчі, йому здавалося, що легені от-от розірвуться, але він молотив по воді веслом, тоді як дерева насувалися на нього, схиляли над ним свої могутні стовбури. Ялик ударився, закрутився, ударився знову; жінка напівлежала на носі, вчепившись руками в борти, немов намагаючись сховатися за власним животом; каторжник гатив тепер веслом не по воді, а по живих, напоєних соками деревах, він не думав уже про те, щоб доплисти кудись, єдиним його прагненням було не дати яликові розбитися вдрузки об стовбури дерев. Потім він відчув удар, цього разу в потилицю, і похилені дерева, мінлива вода й обличчя жінки — все попливло перед ним і зникло в яскравому, беззвучному спалаху.

За годину ялик повільно виплив давнім сплавним шляхом з низини, з лісу, на бавовникове поле — сіру і безмежну пустелю, тепер уже рівну й гладеньку, порушену тільки тонкою лінією телеграфних стовпів, яка скидалася на стоніжку, що повзе по возі. Веслувала тепер жінка, рівномірно й старанно, з тією ж дивною, летаргічною обережністю, а каторжник сидів, зігнувшись, уткнувшись обличчям у коліна, й намагався пригорщами води зупинити нову і, здавалося, нескінченну кровотечу з носа.

Жінка поклала весло й озирнулася довкола; ялик поплив повільніше.

— Ось ми й випливли,— сказала вона. Каторжник підвів голову г теж огледівся.

— Випливли куди?

— Я гадала, може, ви знаєте.

— Я не знаю навіть, де я був. Навіть коли б мені сказали, з якого боку північ, я однаково не знав би, чи мені треба плисти туди.

Він підніс ще одну пригорщу води до обличчя, опустив руку й подивився на рожеві прожилки, що залишились у воді,— подивився не пригнічено, не стурбовано, а з якоюсь сардонічною й злобною апатією. Жінка дивилася йому в потилицю.

— Ми повинні дістатися куди-небудь.

— Хіба я цього не знаю? Хлопець на даху будинку. Ще один — на дереві. А тепер ще й оце — у вас на колінах.

— В мене вже почалося, передчасно... Напевно, через те, що довелось учора дряпатися на дерево, а потім сидіти на гілці цілу ніч. Я стримуюсь, як можу. Але краще було б якнайшвидше дістатися кудись.

— Авжеж,— сказав каторжник.— Я теж гадав, що мені треба якнайшвидше дістатися кудись, але мені не пощастило. Тепер кажіть ви, куди їхати, і ми випробуємо ваше щастя. Дайте мені весло.

Жінка простягла йому весло. Човен мав однаково загострені ніс і корму; каторжникові досить було тільки обернутися.

— Куди ви намірилися плисти? — спитала жінка.

— Хай це вас не обходить. Ваша справа — триматися.— Він спрямував човен через бавовникове' поле. Знову пішов дощ, хоч спочатку й слабкий.— Куди...— сказав він.— Спитайте в човна. Я сиджу в ньому від самого сніданку, не знаючи, куди мені треба плисти і куди я пливу.

Це відбувалося близько першої години. А надвечір (вони знов потрапили в якусь протоку і вже довгенько пливли нею; їх затягло в протоку, перш ніж вони здогадалися про це, і було вже пізно з неї вибиратися; каторжник принаймні вважав, що робити цього не варт, і вже хоча б через те, що течія знов підхопила їх, слід залишатися в протоці) ялик винесло на широкий простір, і каторжник, хоч він мало знав цю місцевість, незважаючи на те що й на день не залишав її протягом останніх семи років свого життя, впізнав річку Язу *. Він не знав тільки, що тепер Язу тече назад. Отже, як тільки дрейф човна визначив напрямок течії, він почав веслувати туди, де, як він гадав, лежать міста Язу, Віксбург чи ще менші поселення, назв яких він не знав, але в яких мусять бути, люди, будинки, будь-що, де можна буде здати цю жінку й назавжди розпрощатися і з нею, і взагалі з усіма вагітними жінками на світі і повернутися до чернечого існування серед рушниць і кайданів, де він буде в безпеці від неї та подібних до неї. Тепер, коли незабаром мали з'явитися людські житла, а з ними і визволення від неї, він навіть перестав ненавидіти її. Коли він дивився на роздуте й непіддатливе тіло перед собою, йому здавалося, що він бачить зовсім не жінку, а якусь самостійну, наполегливу, загрозливу, інертну і водночас живу масу, жертвами якої є— однаковою мірою і він, і во.на; і коли він думав, як думав уже протягом останніх трьох чи чотирьох годин, про хвилинну — ні, секундну — похибку ока чи руки, якої б вистачило, щоб кинути її у воду, аби це нечутливе жорно, яке не звідає навіть передсмертної муки, затягло її у небуття,— коли він думав про це, то більше вже не почував вважання помститися на ній — охоронниці цієї маси; йому було шкода жінки, як шкода було б свіжого будівельного лісу, використаного на стодолу, яку доводиться спалювати, щоб поз-< бутися паразитів.

' Він мірно і рвучко, але не через силу, веслував далі, допомагаючи течії нести їх у напрямку того, що, як він гадав, лежить за водою,— до міст, людей, до чого-небудь твердого під ногами, а жінка час від часу підводилася, щоб вичерпати з ялика дощову воду. Тепер уже падав густий дощ, хоч і не заливний, не лютий,— небо, та й сам день розпливалися без жалю; ялик посувався в німбі, в ореолі сірого серпанку, що непомітно зливався з каламутною водою, спіненою, як слина, вкритою різними уламками. Незабаром день почав мерхнути, і каторжник дозволив собі трохи збільшити зусилля, бо йому раптом здалося, що рух ялика уповільнився. Це й справді було так, хоч каторжник цього не знав. Він сприйняв це просто як вияв своєї дедалі дужчої втоми, запаморочення, як наслідок непослабних цілоденних зусиль і голоду — втоми, поглибленої припливами й відпливами страху та безсилої люті, викликаної цією халепою, в яку його зовсім безвинно завели. Отже, він почав веслувати трохи енергійніше — не тому, що його охопила тривога, а, навпаки, тому, що підбадьорився, впізнавши знайомий потік, річку, відому своєю вічною назвою багатьом поколінням людей, які селилися біля неї, приваблені нею, бо людину завжди приваблювало життя біля ріки навіть до того, як людина дала назву воді й вогню, приваблювала жива вода, що суворо визначає та обумовлює і шлях долі людської, і саму фізичну зовнішність людини. Отже, каторжник не відчував тривоги. Він веслував далі, не знаючи того, не підозрюючи, що вся вода, яка ось уже сорок годин лилася на північ крізь вилом у греблі, була десь попереду нього, бо поверталася назад, до Ріки.

Тепер уже зовсім смеркло. Цебто настала справжня ніч, сіре, розпливчасте небо зникло, але неначе в якійсь оберненій пропорції видимість на воді поліпшилася, немов світло, вимите вдень із повітря дощем, зібралося на поверхні, як і сам дощ; тепер жовтий простір перед ним майже світився аж до тієї межі, за якою вже не видно було нічого. Темрява, власне, мала свої переваги: тепер каторжник не бачив дощу.

[Більш як добу одяг на ньому і він сам мокнули, тим-то він [давно вже не відчував дощу, а тепер, коли перестав його бачити, дощ для нього немовби припинився. До того ж каторжникові тепер не треба було відвертатися, щоб не бачити величезний живіт жінки. Отже, він веслував собі сильно й ритмічно, не відчуваючи ні тривоги, ані занепокоєння, а тіль-ікя роздратування, бо й досі не бачив попереду відблисків на хмарах, які свідчили б, що човен, як він гадав, наближається до міста чи міст (котрі насправді залишилися за багато миль позаду).

•V І раптом він почув якийсь звук. Він не знав, що цей звук •означає, бо ніколи не чув його раніше і навряд чи міг би почути його знову колись, бо не кожній людині випадає почути таке і жодній людині не дано почути цей звук більше, ніж раз у житті. І тепер він не відчував тривоги; не встиг, бо хоч як добре було видно, а поле зору його було все ж обмежене. Отже, він почув той звук, а за мить і побачив щось таке, чого не бачив ніколи раніше. Чітка лінія там, де світла вода зустрічалася з темрявою, раптом піднялася на десять футів угору і тепер закручувалася вперед, немов тісто, яке розкачують на пиріг. Хвиля здибилася і водночас подалася вперед: гребінь її розлітався, як розтріпується грива коня, що мчить галопом, і при цьому світився, мінився й палахкотів, мов вогонь.