Старосвітський хлопчина - Сторінка 12

її привабило й зворушило в мені, як усіх, хто мене любить, саме те, що відштовхувало решту. Проте я ошукав її, сам того не бажаючи. Я так люблю книжки і так мало їх купую, я так довго вагаюся, перш ніж наважитися на купівлю — одно слово, я так нездатний витратити хоча б франк, та ще й так погано вдягаюся — завжди в тій самій краватці стрічкою, що вона прийняла мене за бідного студента. Згодом я дізнався, що її все-таки здивувало моє пальто, хоча вже добряче обшарпане, але явно пошите на замовлення, і дорога шкіряна тека з ініціалами. Але важко було уявити, що я маю кишенькові гроші. Вона подумала, що я син якихось зубожілих або скупих сільських мешканців, і відклала для мене кілька перших видань.

— Заплатите наступного місяця,— сказала вона.

Я не став її переконувати в протилежному і, звичайно, не з лихої спонуки. Можливо, то був сором? Ні, скорше, щастя почувати себе любленим за самого себе, знати, що можу подобатися такій чудовій дівчині, яка й не підозрівала в мені спадкоємця Мальтаверна. В ті рідкі вечори, коли мама посилала мене подивитися, як танцюють інші, я добре знаю, що всі позирають на мене тим самим поглядом — невидимий ярличок, наліплений до мого смокінга: тисячі гектарів ланд, нерухоме майно. Та сама покірна усмішка в усіх, ті самі спроби побалакати "про те, що вважається цікавим". А уявлення цих ідіоток про "інтелектуала"!.. Ні, навіть думати про це не хочеться. Досить, якщо Донзак зрозуміє, яким несподіваним щастям від першого ж дня стала ця дівчина, що з такою любов'ю дивилася на бідного, як їй здавалося, студента. Моє небажання виходити разом із нею на вулицю — про це дізнавсь я згодом — вона пояснила побоюванням скомпрометувати її, таким ангелом я їй видавався; потім ми немало посміялися з цього. Але справжньої причини я їй не відкрив та й сам не дуже був її певен. Річ, звичайно, була і в тому, що досить нам вийти з темного грота книгарні, як міф про бідного студента розвіється, але головне було те, що я не відділяв Марі від книгарні, з якою сам поєднав її, так само як не відділяв панну Мартіно від її скакуна.

Я був захищений від неї і водночас міг тішитися нею, немовби бачити її в чарівній півтемряві книгарні вже само по собі було для мене втіхою. Тут не поставала переді мною ні одна з тих мерзенних проблем зовнішнього світу, що їх, звичайно, я не годен був розв'язати.

Така ситуація могла б тривати безконечно, хоча б тому, що Марі сама її прийняла: вона відповідала тому образові, що його вона витворила в серці своєму, тій самій властивості, яку вона називала "noli me tangere" К Якби не випадкова^ зустріч... Але я не вірю в випадок, а збіги, мабуть, доводять, що в нашому житті й справді все наперед визначено.

Хоча душею книгарні Барда була Марі, господар і Балеж не схвалювали, що вона дозволяє багатьом клієнтам, а я був у числі постійних, порпатися в книжках, які вони не купували. Завдяки їй книгарня набула вигляду описаного в романі Анатоля Франса "Під берестами" книгарні Пайо, де пан Бержере щодня сходився зі своїми друзями. Марі розповіла, що їй довелося особливо палко боронити мене і ще одного молодого вчителя з Таланського ліцею, котрий проводить у Барда всі вечори щочетверга, в єдиний свій вільний день. Саме того дня я ніколи не приходив до Барда: четвергами книгарня була напхом напхана.

— Він такий самий відлюдько, як ви, він ні з ким не знайомий.

— Але ж він знайомий з вами,— заперечив я не без досади.

Ця досада викликала в неї усмішку, вона подумала, що я ревную. Чи було це так? У кожному разі, я відчув ревнощі, одразу напустив на себе стражденний вигляд: я гадав, що закохуються механічно, так само, як, за Паскалем, стають істинно віруючими.

Мене турбував вік незнаного суперника. Він був на кілька років старший за мене. Він будив у неї жаль цілковитою своєю самотою і безнадійною гіркотою, що пробивалася в його мові,— здавалося, в юності він зазнав якогось непоправного нещастя. Вона говорила про нього зі співчуттям, і це співчуття зростало в міру того, як зростав мій сум, цього разу щирий, я справді засумував, і скоро Марі не витримала. Ми були з нею самі, сховані від чужого ока полицею з держаними книжками. Вперше вона взяла мою руку й затримала її в своїй.

— Подумати лишень,— сказала вона,— я навіть не знаю, як вас звати. Я знаю тільки першу літеру, я бачила

1 "Не торкайся до мене" (латин.) — слова Христа (Євангеліє від Іоанна, XX, 17), звернені до Марії Магдалини, яка побачила його після воскресіння; вживаються для означення чогось сокровенного, що можна осквернити доторком.

ініціали на вашій течці. Які ж імена починаються на "А"?.. Вас же звати не Артур, не Адольф? А може, Август? Або Августін?

Я майже торкався вустами її маленького вушка. "Ален..." — прошепотів я, ніби йшлося про велику таємницю, і вона повторила: "Ален", наче боячись забути.

Я запитав:

— А як ви мене називали, коли думали про мене?

— Ніяк не називала. Ті дні, коли ви не приходили, я думала: "Сьогодні ангел не прийшов..."

— Ах! — зітхнув я.— І ви також?

Я згадав те надвечір'я в Мальтаверні, коли Сімон сказав мені: "Ви ангел!" Так, я подумав про нього саме тієї миті, коли він от-от мав знову воскреснути в моєму житті! Мені самому це здається таким чудним, що я підозрюю: чи не вигадав я, сам того не усвідомлюючи, цю історію й так складно її побудував? Таж ні, все сталося саме так. Пам'ятаю, я кинувся до виходу, навіть не попрощавшись, а Марі йшла за мною, промовляючи півголосом:

— Що з вами? Що з вами? Я не хотіла вас образити...

— Дівчата не люблять ангелоподібних хлопців,— сказав я. (Ми стояли з нею поруч на порозі. Ні одного покупця в книгарні вже не було.) — А втім, вони мають рацію.

— Тому що є злі ангели?— запитала Марі. Вона силувано засміялася, намагаючись розвіяти хмарку, що виникла між нами.

— Ні, злого ангела вони б любили. Він завдав би їм страждання...

— То вже як яка дівчина,— сказала вона.— Мені ніколи не подобалися грубіяни. Я завжди їх боялася.

— А я здаюся вам безпечним.

— Ви ображаєтеся на кожне моє слово.

— А цього вчительочка з Таланса, що приходить щочетверга, ви не боїтеся?

— Ах! То це через нього ви мордуєтеся? Бідолаха він, я з усієї сили стараюся, але, здається, марно, приховати від нього огиду. Я навіть силую себе брати його за руку, мені навіть вдається втримати її на кілька секунд у своїй. Ви навіть не повірите, але в нього по шість пальців на кожній руці. Якби ви знали, як гидко торкатися до цього м'якого наросня, до цього хрящика, бр-р...

Спершись на вітрину, я запитав:

— Сімон? Він у Бордо?

— Ви його знаєте? Звідки ви його знаєте?

— А вам відомо, що й на ногах у нього також по зайвому пальцю? Ну що ж, Марі, в четвер скажіть йому, що одного вашого відвідувача звати Ален і що він ангел, тоді ви узнаєте все про мене, про мою матір, про моє дитинство, звідки я родом,— Сімон Дюбер теж із тих місць. Сам я сьогодні не стану балакати з вами про нього, я не можу цього зробити, не втаємничуючи вас у всі подробиці мого нещасного життя, та й це мені не до снаги. Хай уже він розчистить дорогу... А я тільки доповню його свідчення. Після того, як він усе розповість, мені легше буде ввести вас у цю історію, яка, власне, нікому не цікава.

Вона прошепотіла:

— Окрім мене.

Потім я вислухав те небагато чого, що вона знала про Сімона. Він не витримав життя в Парижі і, щойно захистивши диплом, дістав з допомогою впливових патронів, якими дуже пишався, призначення до Бордоської округи.

— Але він запевняє, що тут йому самотність давалася взнаки ще дужче, ніж у Парижі, якби він не спіткав мене.

— А до своїх рідних він не їздить?

Про це вона нічого не знала. Він ніколи не говорив про рідних, ніби соромився їх. Я подумав, що коли б він приїхав до Мальтаверна, то моя мати не могла б не знати про його приїзд. Я сказав "До побачення!", штовхнув двері. І раптом подумав про майбутній вечір і здригнувся. Все, що заважало мені виходити на вулицю разом із Марі, зникло без сліду. Невдовзі вона все дізнається про мене і мою родину. Я навіть запитав, чи вона вільна, я сказав:

— Не залишайте мене самого сьогодні. Мама в селі. Вона кинула мене. Я вам усе розповім.

Мені хотілося стурбувати Марі, але її радість заглушила всякий неспокій. Вона попрохала провести її додому:

— Я забіжу на хвильку, тільки попереджу матір і переодягнуся.

Крамниця зачинялася за півгодини. Ми домовилися зустрітися біля Великого театру.

Було то перше моє побачення, і йшов мені двадцять другий рік! Сьогодні ввечері я буду не сам. Я зайшов до кав'ярні й зателефонував Луї Ларпові, нашому камердинерові, що запросив на обід приятельку. Уявляю собі його подив. "Даму, пане Алене?" — "Так, даму". — "Боюся, що приготовано тільки один біфштекс для вас, пане". —

"Відкрийте бляшанку паштету і подайте пляшку вина, на свій смак".

Я чекав у тумані, перед дверима одноповерхового будинку на вулиці Егліз-Сен-Серен, де мешкала Марі, поки вона перевдягалася. Коли вона вийшла, це була вона й не вона, визволена з темної книгарні від своєї роботи, а я вперше в житті гордо виступав, нічим не відрізняючись від інших молодих хлопців того листопадового вечора, що назавжди залишив у мені свій аромат. Я квапився попасти на майдан Гамбетти1 та Інтендантський бульвар — чи я наважуся признатися? — так, щоб мене побачили з цією молодою жінкою. А все ж запитав у Марі:

— Ви не боїтеся, що вас побачать на бульварі в товаристві молодика? А то ми можемо піти в обхід завулками...

Вона засміялася:

— О! Я, знаєте... Швидше я можу вас скомпрометувати... Я сказав, що ми родом із Базаса 2 і в Бордо у нас мало

знайомих. А все ж треба було за десять хвилин дороги до вулиці Шеврюс, де я мешкав, підготувати її до розкішного помешкання, до камердинера.

— У нас дві тисячі гектарів соснового лісу, ось що! — бовкнув я по-дурному. Ця цифра, здається, не справила на неї враження. Я додав ще немудріше: — Не рахуючи решти.

— Хвалитися тут особливо нема чим.

— Я не хвалюся, але я приховував це все від вас. А зараз треба ж вас попередити.

— Ні, Алене, це міняє все. Я не обідатиму в домі вашої матері, коли її немає і без її відома. Я поведу вас до маленького ресторанчика в порту, до Ейрондо.

Я заперечив, що це неможливо, що я телефонував додому, замовивши гідний такої гості обід.

— Ну й що, ви можете зателефонувати від Ейрондо і скасувати своє розпорядження.

— Ви не знаєте Луї Ларпа, нашого камердинера.