Степ - Сторінка 14

Дуже подавшись набік і махаючи над головою нагаєм, наче джигітуючи й бажаючи здивувати всіх своєю сміливою їздою, він з швидкістю птаха полетів до валки.

— Це, мабуть, його об'їждчик,— сказав Пантелій.— У нього їх, об'їждчиків тобто, чоловіка зо сто, чи й більше.

Порівнявшись з переднім возом, верхівець осадив коня і, скинувши шапку, подав Варламову якусь книжку. Варламов вийняв з книжки кілька папірців, прочитав їх і крикнув:

— А де ж записка Іванчука?

Верхівець узяв назад книжку, переглянув папірці й знизав плечима; він став говорити про щось, мабуть, виправдувався і просив дозволу поїхати ще раз на хутори. Жеребчик враз заворушився так, начебто Варламов став важчим. Варламов теж заворушився.

— Геть! — крикнув він сердито і замахнувся на верхівця нагаєм.

Потім він повернув коня назад і, розглядаючи в книжці папери, поїхав повільно вздовж валки. Коли він під'їздив до заднього воза, Єгорушка напружив свій зір, щоб якнайкраще розглянути його. Варламов був уже старий. Обличчя його з невеликою сивого борідкою, просте російське засмагле обличчя, було червоне, мокре від роби і вкрите синіми жилочками; воно виявляло таку саму ділову сухість, як і обличчя Івана Івановича, той самий діловий фанатизм. Та все-таки яка різниця почувалася між ним і Ітзаном Івановичем! У дядька Кузьмичова поряд з діловою сухістю завжди були на обличчі турбота й страх, що він не знайде Варламова, спізниться, проґавить добру ціну; нічого такого, властивого людям маленьким і залежним, не було помітно ні на обличчі, ні в поставі Варламова. Ця людина сама створювала ціни, нікого не шукала і ні від кого не залежала; хоч яка звичайна була його зовнішність, але у всьому, навіть у манері тримати нагая, почувалася свідомість сили і звичної влади над степом.

Проїжджаючи повз Єгорушку, він не глянув на нього; тільки жеребчик вшанував Єгорушку своєю увагою й подивився на нього великими дурними очима, та й то байдуже. Пантелій поклонився Варламову; той помітив це і, не відриваючи очей від папірців, сказав, гаркавлячи: Здгастуй, стагий! Розмова Варламова з верхівцем і замах нагаєм, як видно, справили на всю валку гнітюче враження. У всіх були серйозні обличчя. Верхівець, спантеличений гнівом сильної людини, без шапки, попустивши повіддя, стояв коло переднього воза, мовчав і начебто не вірив, що для нього так погано почався день.

— крутий старик...— бурмотів Пантелій.— Біда, який крутий! А нічого, хороша людина... Не скривдить задарма... Нічого,..

Переглянувши папери, Варламов засунув книжку в кишеню; жеребчик, наче зрозумівши його думкд, не дожидаючи наказу, здригнувся й понісся великим шляхом.

VII

1 наступної ночі підводчики робили перепочинок і варили куліш. Цим разом з самого початку у всьому дочувалась якась невиразна туга. Було душно? всі багато пили і ніяк це могли вгамувати спраги. Місяць зійшов дуже червоний і похмурий, наче хворий; зорі теж хмурились, імла була густіша, далина мутніша. Природа начебто передчувала щось і мліла.

Коло багаття вже не було вчорашньої жвавості й розмов. Всі нудьгували й говорили мляво і знехотя. Пантелій тільки зітхав, нарікав на ноги і раз у раз заводив розмову про наглу смерть.

Димов лежав на животі, мовчав і жуЧвав соломинку; вираз обличчя в нього був гидливий, наче від соломинки негарно тхнуло, злий і втомлений... Вася скаржився, що йому ломить щелепу, і пророкував негоду; Омелян не махав руками, а сидів нерухомо і похмуро дивився на вогонь. Нудьгував і Єгорушка. Повільна їзда втомила його, а від денної спеки в нього боліла голова.

Коли зварився куліш, Димов з нудьги став чіплятися до товаришів.

— Розсівся, цабе, і перший лізе з ложкою! — сказав він, дивлячись із злобою на Омеляна.— Жадібний! Так і пнеться першим до казана сісти. Півчим був, то вже він думає, що пан! Багато вас таких півчих на битому шляху жебрає!

— Та ти чого причепився? — спитав Омелян, теж дивлячись на нього із злобою.

— А того, пдо не сунься перший до казана. Не дуже кирпу задирай!

— Дурень, та й годі,— просипів Омелян.

Знаючи з досвіду, чим найчастіше кінчаються такі розмови, Пантелій і Вася втрутилися і стали умовляти Димова не сваритися даремно.

— Півчий...— не вгамовувався бешкетник, зневажливо усміхаючись.— Отак кожний може співати. Сиди собі під церквою на паперті та й співай: "Подайте милостиньку, Христа ради!" Ех, ви!

Омелян промовчав. Димова його мовчанка тільки роздратувала. Він ще з більшою ненавистю подивився на колишнього півчого і сказав:

— Не хочеться тільки зв'язуватись, а то б я тобі показав, як кирпу гнути!

— Та чого ти до мене причепився, мазепо? — спалахнув Омелян.— Я тебе займаю?

— Як ти на мене сказав? — спитав Димов випростуючись, і очі його налилися кров'ю.— Як? Я мазепа? Еге? То ось же тобі! Іди, шукай!

Димов вихопив з рук Омеляна ложку й шпурнув її далеко набік. Кирюха, Вася і Стьопка схопились і побігли шукати її, а Омелян благально і запитливо вп'явся очима в Пантелія. Обличчя його раптом зробилось маленьким, зморщилося, заморгало, і колишній півчий заплакав, як дитина.

Єгорушка, що давно вже ненавидів Димова, відчув, як у повітрі відразу стало нестерпно душно, як вогонь від багаття палив обличчя; йому захотілося швидше бігти до валки, в темряву, але лихі, нудьгуючі очі бешкетника тягли його до себе. Палко бажаючи сказати що-небудь надзвичайно образливе, він ступив до Димова й промовив задихаючись:

— Ти найгірший з усіх! Я тебе терпіти не можу! Після цього треба було б бігти до валки, а він ніяк не

міг зрушити з місця і говорив далі:

— На тому світі ти горітимеш у пеклі! Я Іванові Івановичу пожаліюся! Ти не смієш ображати Омеляна!

— Теж, скажи, будь ласка! — усміхнувся Димов.— Порося всяке, ще молоко на губах не обсохло, вказувати пнеться. А якщо за вухо?

Єгорушка відчув, що дихати вже нічим; він — ніколи з ним цього не було раніше — враз затремтів усім тілом, затупав ногами і закричав пронизливо:

— Бийте його! Бийте його!

Сльози бризнули в нього з очей; йому стало соромно, і він, похитуючись, побіг до валки. Яке враження справив його крик, він не бачив. Лежачи на паці вовни і плачучи, він совав руками й ногамп і шептав:

— Мамо! Мамо!

І ці люди, і тіні навколо вогпища, і темні паки, і далека блискавка, що кожної хвилини мигтіла вдалині,-все тепер здавалося йому відлюдним і страшним. Він жахався й розпачливо питав себе, як це й чого потрапив він до невідомої землі, в компанію страшних мужиків? Де тепер дядько, о. Христофор і Дениско? Чому вони так довго не їдуть? Чи не забули вони про нього? Від думки, що його забуто й покинуто напризволяще, йому ставало холодно і так моторошно, що він кілька разів поривався сплигнути з паки і прожогом, не оглядаючись, побігти назад шляхом, але згадка про темні, похмурі хрести, які не-одмінпо зустрінуться йому по Дорозі, і блискавка, що мигтіла вдалині, зупиняли його... і тільки коли він шепотів: "Мамо, ма^мо!" — йому ставало начебто легше...

Мабуть, і підводчикам було моторошно. Після гого як Єгорушка втік від багаття, вони спочатку довго мовчали, далі півголосом і глухо заговорили про щось, що воно йде і що мерщій треба збиратися й тікати від нього... Вони швидко повечеряли, погасили вогонь і мовчки стали запрягати. З їхпьої, метушні і уривчастих фраз було помітно, що вони передбачали якесь нещастя.

Перед тим як рушати в дорогу, Димов підійшов до Пан-телія і спитав тихо:

— Як його звуть?

— Єгорій... — відповів Пантелій.

Димов став одною ногою на колесо, взявся за мотузку, якою було перев'язано паку, і піднявся. Єгорушка побачив його обличчя й кучеряву голову. Обличчя було бліде, втомлене й серйозне, але вже не виявляло злоби.

— Єро! — сказав він тихо.— На, бий!

Єгорушка здивовано глянув на нього; в цей час мигнула блискавка.

— Нічого, бий! — повторив Димов.

І, не чекаючи, поки Єгорушка битиме його або розмовлятиме з ним, він стрибнув униз і сказав:

— Нудно мені!

Потім, перевалюючись з ноги на ногу, рухаючи лопатками, він ліниво поплентався вздовж валки і чи то плачучим, чи то досадливим голосом повторив:

— Нудно мені! Господи! А ти не ображайся, Омелю,— сказав він, проходячи повз Омеляна.— Життя наше пропаще, люте!

Праворуч мигнула блискавка, і, наче відбившись у дзеркалі, вона зразу ж мигнула вдалині.

— Єгорію, візьми! — гукнув Пантелій, подаючи знизу щось велике і темне.

— Що це? — спитав Єгорушка.

— Рогожка! Буде дощик, то от укриєшся.

Єгорушка підвівся й подивився навколо себе. Далина помітно почорніла і вже частіше, ніж щохвилини, мигала блідим світлом, як повіками. Чорнота її, наче від ваги, схилялася праворуч.

"р~ Діду, гроза буде? — спитав Єгорушка.

— Ох, ніженьки мої хворі, застуджені,— говорив співуче Пантелій, не чуючи його й притупуючи ногами.

Ліворуч, начебто хто чиркнув по небу сірником, мигнула бліда фосфорична смуіжка й погасла. Почулось, як десь дуже далеко хтось пройшовся по залізному даху. Мабуть, по даху йшли босоніж, бо залізо пробурчало глухо.

— А він обложний! — крикнув Кирюха.

Між далиною і правим обрієм мигнула блискавка, та так яскраво, що освітила частину степу і місце, де ясне небо межувало з чорнотою. Страшна хмара насувалася, не поспішаючи, суцільною масою; на її краю висіло велике чорне лахміття; зовсім таке саме лахміття, тиснучи одне одного, нагромаджувалося на правому і лівому обрії. Цей обідраний, розкошланий вигляд хмари надавав їй якогось п'яного, бешкетного вигляду. Виразно і неглухо прогуркотів грім. Єгорушка перехрестився і став швидко надівати пальто.

— Нудно мені! — долинув з передніх возів вигук Димова, і з голосу його можна було збагнути, що він уже знову починав лютувати.— Нудно!

Раптом рвонув вітер, та з такою силою, що мало не вихопив у Єгорушки клунок і рогожу; стріпнувшись, рогожа рвонулася на всі боки й заляскала по паці й по обличчю Єгорушки. Вітер із свистом помчав степом, безладно закружляв і зчинив з травою такий шум, що через нього не чути було ні грому, ні рипіння коліс. Він дув з чорної хмари, несучи з собою густу куряву і запах дощу та мокрої землі. Місячне світло затуманилося, стало начебто бруд-нішим, зорі ще більше нахмурились, і видно було, як край дороги поспішали кудись назад хмари куряви та їхні тіні. Тепер, напевно, вихори, кружляючи й забираючи з землі пил, суху траву і пір'я, підіймалися аж до неба; мабуть, аж під чорною хмарою літало перекотиполе, і як, мабуть, йому було страшно! Але крізь пил, що заліплював очі, не видно було нічого, крім мигання блискавок.

Єгорушка, думаючи, що цю ж хвилину поллється дощ, став павколішки й укрився рогожею.

— Пантелі-ію! — гукнув хтось попереду,— А...