Степовий вовк - Сторінка 11

Тому міщанин допускає й терпить те, що він зве "індивідуальністю", але водночас віддає ту індивідуальність на поталу молохові — "державі" — і весь час нацьковує їх одне на одне. Тому міщанин сьогодні спалює як єретика і вішає як злочинця того, кому завтра поставить пам'ятник.

Що "людина" — ще не довершений витвір, а тільки поклик духу, далека, бажана, але й страшна можливість, що до неї пройдено з жахливими муками й екстазом ще тільки невелику частину шляху й тільки небагатьма, яким сьогодні готують ешафот, а завтра почесні пам'ятники, — все це відчуває і Степовий Вовк. Але те, що він, на противагу "вовкові", зве в собі "людиною", — переважно не що інше, як ота посередня "людина" міщанського взірця. Щоправда, Гарі вгадує шлях до справді людського, до безсмертного і навіть ступає по ньому перші несміливі кроки, спокутуючи їх страшними муками й гіркою самотою. Але в глибині душі він боїться кинутись на цей найвищий поклик, прийняти це справжнє переростання в людину, якого прагне його дух, здолати вузеньку стежку до безсмертя. Він добре усвідомлює, що вона веде до ще більших страждань, до ганебного тавра, до останнього зречення, а може, й на ешафот, — і хоч наприкінці стежки йому всміхається безсмертя, він не хоче зазнавати всіх цих страждань і вмирати всіма цими смертями. Хоч він краще за міщанина розуміє мету цього переростання в людину, а проте заплющує очі й наче не знає, що розпачливе чіпляння за своє "я", за життя — певніша стежка до вічної смерті, а вміння помирати, скидати оболонку, вічно жертвувати своїм "я" задля змін веде до безсмертя. Обожнюючи своїх улюбленців серед безсмертних, хоча б Моцарта, він, зрештою, все ще дивиться на нього очима міщанина і, немов якийсь шкільний учитель, схильний пояснювати блискучу майстерність Моцарта його незвичайним хистом, а не величиною його самопожертви й готовністю страждати, його байдужістю до міщанських ідеалів і вмінням терпіти безмірну самоту, яка для стражденних, для тих, хто переростає в людину, всяку міщанську атмосферу робить мертвою, як крижаний ефір космосу самоту Гефсиманського саду.

А все ж таки наш Степовий Вовк хоч відкрив у собі фаустівську двоїстість, переконався, що в його цілісному тілі живе не цілісна душа і що в найкращому разі він перебуває тільки на початку довгого шляху до цієї ідеальної гармонії. Йому хотілося б або перемогти в собі вовка і стати тільки людиною, або відмовитися від людини і хоча б як вовк прожити цілісне, позбавлене внутрішніх суперечностей життя. Мабуть, він ніколи добре не придивлявся до справжнього вовка, а то б побачив, що й тварини не мають цілісної душі, що й у них за чудовою, стрункою формою тіла живе багато настроїв і прагнень, що й у вовчій душі є незнані глибини, що й він страждає. Ні, "повернення до природи" — хибний, болісний і безнадійний шлях. Гарі ніколи не зможе повернутися назад до вовка, а якби й зміг, то побачив би, що вовк теж не щось просте й початкове, а дуже складна, багатолика істота. Вовк також має дві і більше душі у своїх вовчих грудях, і в того, хто прагне бути вовком, така сама коротка пам'ять, як і в того, хто співає: "О щастя ще бути дитям!" Симпатичному, але сентиментальному чоловікові, що співає про щастя бути ще дитиною, теж хочеться вернутися до природи, до невинності, до початку, але він зовсім забуває, що діти далеко не такі щасливі, вони знайомі з багатьма конфліктами, з багатьма внутрішніми суперечностями, з усілякими стражданнями.

Взагалі шляху назад немає, ні до вовка, ні до дитини. На початку речей немає ні невинності, ні простоти; усе створене, хай начебто й найпростіше, — вже винне, вже повне протиріч, воно кинуте в брудний потік становлення і вже ніколи, ніколи не попливе проти течії. Шлях до невинності, до первісного, до Бога веде не назад, а вперед, не до вовка чи дитини, а все далі у провину, все глибше в олюднення. Самогубство, бідолашний Степовий Вовче, теж навряд чи тобі допоможе. Доведеться вже тобі долати довгий, виснажливий, тяжкий шлях до олюднення, твоя дволикість стане ще багатоликістю, твоя складність — ще набагато складнішою. Замість звужувати свій світ, спрощувати свою душу, тобі доведеться вбирати в неї, болючу й розширену, дедалі більше світу, аж поки врешті вбереш його ввесь і тоді, може, дійдеш до кінця, осягнеш спокій. Цей шлях проходив Будда, проходила кожна велика людина, одні свідомо, інші несвідомо, на що кому щастило зважитись. Кожне народження означає відокремлення від всесвіту, означає обмеження, відчуження від Бога, болісне формування нового. Повернутися до всесвіту, відмовитись від болісного відокремлення, стати Богом означає так розширити свою душу, що вона знову зможе охопити всесвіт.

Ми говоримо тут не про тих людей, яких знаємо зі школи, з економіки й статистики, не про людей, яких мільйони ходять по вулицях і які мають не більше значення, ніж пісок у морі чи бризки хвиль під час прибою: на мільйон більше чи на мільйон менше — байдуже, вони — матеріал, та й годі. Ні, йдеться про людину в високому розумінні, про кінцевий наслідок довгого шляху людського становлення, про довершений взірець, про безсмертного. Генії з'являються не так рідко, як нам, бува, здається, хоч і не так часто, як вважає історія або преса. Степовий Вовк Гарі, на нашу думку, досить геніальний, щоб зважитись на таку спробу і стати людиною замість жалісливо лементувати через найменші труднощі і виправдовуватись тим, що він степовий вовк.

Дивно й прикро, що люди з такими можливостями вдовольняються посиланнями на степового вовка й на "ох, дві душі!", і так само дивно й прикро, що вони часто виявляють легкодуху любов до міщанства. Людині, що може зрозуміти Будду, що має уявлення про рай і пекло людського існування, не випадає жити у світі, де панує здоровий глузд, демократія і міщанські стандарти. Її тримає там тільки боягузтво, а коли обмеженість того світу починає гнітити її, коли їй стає надто тісно в міщанській оселі, тоді вона все звалює на "вовка" й не хоче знати, що вовк буває найкращою частиною її єства. Все дике в собі вона зве вовком і вважає його лихим, небезпечним, страшним для міщанства, але не бачить, хоч має себе за митця з чутливою душею, що, крім вовка, за вовком, у ній живе ще багато чого іншого, що не все те, що вміє кусатися, — вовк, що в ній живуть також лис, дракон, тигр, мавпа і райський птах. І що весь цей світ, весь цей райський сад, сповнений прекрасних і жахливих, великих і дрібних, дужих і тендітних істот, гнітить і тримає в полоні казка про вовка, так само як у ньому, в Гарі, справжню людину гнітить і тримає в полоні псевдолюдина, міщанин.

Уявімо собі сад із сотнями різних видів дерев, плодів і овочів, з тисячами різних видів квіток. Якщо садівник, який доглядає цей сад, не знає іншого ботанічного поділу, крім "їстівні" й "неїстівні", то він і не знає, що робити з дев'ятьма десятими рослин свого саду. Він повириває найкращі квітки й вирубає найкультурніші дерева чи принаймні дивитиметься на них неприхильно, з ненавистю. Те саме робить Степовий Вовк з тисячами квіток своєї душі. Того, що не вкладається в рубрику "людина" або "вовк", він зовсім не бачить. А чого тільки він не зараховує до "людини"! Все боягузливе, мавпяче, дурне й дріб'язкове, якщо воно вже не чисто "вовче", він зараховує до "людського", так само як і все сильне й шляхетне приписує вовчому в собі тільки тому, що не зумів ще його опанувати.

Ми прощаємося з Гарі, хай іде сам своїм шляхом. Якби він був уже серед безсмертних, уже біля мети, до якої начебто веде його тяжка дорога, то з яким подивом він, мабуть, споглядав би на ці хитання, на ці химерні, нерішучі манівці на своєму шляху, як підбадьорливо й осудливо, співчутливо й весело осміхався б він до цього Степового Вовка!

Дочитавши до кінця, я згадав, що якось уночі кілька тижнів тому написав чудний вірш, у якому теж ішлося про Степового Вовка. Я почав перегортати папери, що купами лежали на моєму столі, знайшов його й прочитав:

Я вовком по світі блукаю,

долаю засніжені гони,

я сарну чи зайця шукаю,

та бачу — самі лиш ворони.

Якби мені сарну піймати, —

чи є що десь краще на світі?

Як радісно здобич тримати,

тремтіти з гарячої хіті,

за горло тендітне вхопити,

напитись пахучої крові,

а потім до ранку десь вити

самому в холодній діброві.

Але я був би й зайцеві вже радий,

це теж пожива у морозну ніч.

Хоч крихту ж треба втіхи і розради

невдасі, що біжить біді навстріч.

Ох, моя шерсть взялася сивиною

і очі вже не бачать, як раніш,

давно вовчиці вже нема зі мною,

є лиш мороз, колючий, як той ніж.

І марно мрію я про кусень м'яса,

душа моя від горя запеклася,

і біль я свій студити снігом мушу,

хай візьме чорт мою нещасну душу.

Отже, я мав тепер перед собою два своїх портрети, один — автопортрет у незграбному вірші, сумний і несміливий, як і сам я, а другий — холодний, намальований начебто з цілковитою об'єктивністю кимось стороннім, хто дивився на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам. І обидва ці портрети, мій сумний, незграбний вірш і мудра розвідка незнайомого автора, прикро вражали мене, обидва були правдиві, обидва без прикрас змальовували моє безрадісне існування, обидва ясно показували, яке нестерпне, яке нестійке моє становище. Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю — або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове "я". Ох, цей перехід для мене не новий, я його знаю, часто переживав і щоразу в часи найбільшого розпачу. І щоразу під час цього тяжкого, руйнівного переживання тодішнє моє "я" розбивалося в друзки, щоразу глибинні сили розхитували й нищили його, і щоразу якась заповітна й особливо дорога частка мого життя зраджувала й покидала мене. Одного разу я втратив свою міщанську репутацію разом з майном і мусив навчитися обходитись без пошани тих, хто досі скидав переді мною капелюха. Іншого разу за одну ніч розбилося моє родинне щастя: моя божевільна дружина вигнала мене з дому, кохання й довіра раптом обернулись на зненависть і смертельну ворожнечу. Я пішов, і сусіди проводили мене співчутливими, зневажливими поглядами.