Степовий вовк - Сторінка 16

Кажи далі!

— Я вже перед тим розходився в поглядах із професором. Він був великий патріот, як майже всі професори, і під час війни завзято допомагав обдурювати народ — звичайно, з найкращими намірами. А я проти війни. Ну, та байдуже. Отже, далі. Мені взагалі не треба було дивитися на той портрет.

— Авжеж, не треба було дивитися.

— Але, по-перше, я був ображений за Ґете, якого дуже й дуже люблю, а по-друге, подумав... ну, в мене з'явилася десь така думка чи почуття: ось я сиджу в людей, яких вважав схожими на себе й вірив, що вони люблять Ґете так само, як і я, і мають про нього приблизно таке уявлення, як я, аж раптом бачу в них на столі цей сфальшований, підсолоджений, з несмаком зроблений портрет, і вони вважають його чудовим, зовсім не помічають, що він за своїм духом — цілковита протилежність справжньому Ґете. Їм цей портрет надзвичайно подобається, і, про мене, хай собі подобається, — але я після цього відразу втратив до них довіру, перестав відчувати їх приятелями, духовно спорідненими зі мною. А втім, ми й так не були великими приятелями. Одне слово, мені стало прикро й сумно, я побачив, що я зовсім самітний і ніхто мене не розуміє. Збагнули?

— Певне, що збагнула. А що далі? Ти луснув тим портретом їх по головах?

— Ні, я посварився й пішов, хотів вернутися додому, але...

— Але там не було мами, щоб утішити або вилаяти дурненького хлопчика. Ну що ж, Гарі, мені тебе майже шкода, такої дитини, як ти, ще треба пошукати.

Так, мені теж здавалося, що вона каже правду. Вона дала мені випити чарку і взагалі поставилась до мене, як мати. Але, час від часу поглядаючи на неї, я бачив, яка вона молода й гарна.

— Отже, — почала вона знов, — той Ґете вже сто років як помер, і Гарі його дуже любить, і чудово знає, який у Ґете повинен бути вигляд, і, звичайно, має слушність, правда ж? А художник, що також обожнює Ґете й намалював його портрет, — той не має слушності, і професор також не має, і взагалі ніхто не має, бо Гарі не подобається, щоб хтось мав слушність, він не може цього стерпіти, він тоді посвариться й піде! Але якби він був розумний, то просто посміявся б з художника й професора. А якби він був божевільний, то шпурнув би їм в обличчя їхнього Ґете. А що він просто хлопчак, то біжить додому й хоче повіситись... Я добре зрозуміла твою історію, Гарі. Це кумедна історія, мені від неї стає смішно. Стривай, не пий так швидко! Бурґундське слід пити помаленьку, а то дуже сп'янієш. Тобі все треба казати, як малій дитині.

Вона дивилася на мене суворо, осудливо, як шістдесятирічна ґувернантка.

— О, так, — мовив я задоволено, — кажіть мені все.

— Що я маю тобі казати?

— Все, що хочете.

— Добре, я скажу тобі щось. Я вже цілу годину звертаюся до тебе на "ти", а ти й досі кажеш мені "ви". Тобі аби латина та грека, аби все було якомога складніше! Коли дівчина звертається до тебе на "ти" і вона тобі не огидна, то й ти кажи їй "ти". Ну от, чогось навчився. І ще одне: я вже півгодини знаю, що тебе звуть Гарі. Знаю, бо спитала тебе. А ти не хочеш знати, як мене звуть.

— О, навіть дуже хочу.

— Спізнився, хлопче! Спитаєш, як ми знов побачимося. Сьогодні я вже тобі не скажу. Ну, а тепер я піду танцювати.

Тільки-но я побачив, що вона хоче встати, як зразу занепав духом, злякався, що вона піде й лишить мене самого, і тоді все стане знов, як було. Як ото затихлий на якусь годину зуб раптом знов запече вогнем, так і до мене враз повернувся мій жах. 0 Боже, як же я міг забути, що на мене чекає? Хіба щось змінилося?

— Стривайте, — благально вигукнув я, — не йдіть... не йди! Звичайно, ти можеш танцювати, скільки хочеш, але не затримуйся довго, вернися, чуєш, вернися!

Дівчина, засміявшись, підвелася. Я думав, що вона вища. Вона була струнка, але невисока. Знов вона мені когось нагадала — та кого? Я не міг згадати.

— Ти вернешся?

— Вернуся, але не зараз, може, за півгодини або й за годину. Я тобі ось що скажу: заплющ очі й трохи поспи. Тобі треба поспати.

Я посунувся, щоб вона пройшла. Її сукня ковзнула по моїх колінах. Ідучи, вона глянула в маленьке кругле люстерко, високо звела брови, припудрила підборіддя маленькою китичкою і зникла в другій залі. Я озирнувся навколо: чужі обличчя, чоловіки з цигарками, розлите пиво на мармурових столиках, всюди гамір і вереск, танцювальна музика в сусідній залі. Вона сказала, щоб я поспав. Ох, люба моя дитино, ти не маєш уявлення, що таке мій сон, він лякливий, мов ласиця! Спати серед цього ярмарку, біля столу, під стукіт кухлів з пивом! Я надпив вина, витяг із кишені сиґару й пошукав сірників, але курити мені не хотілося, і я поклав сиґару перед собою на стіл. Вона сказала мені: "Заплющ очі". Бог його знає, звідки в неї цей голос, цей низький, лагідний голос, материнський голос. Його приємно слухатись, я відчув це на собі. Я слухняно заплющив очі, прихилив голову до стіни й усміхнувся: хіба в такому місці можна заснути, серед цієї навали звуків! Я вирішив підійти й заглянути в другу залу, — треба ж було побачити, як танцює моя дівчина, — але, ворухнувши ногами під стільцем, аж тепер відчув, як стомило мене довге блукання по місту, і лишився сидіти. І враз заснув, скорившись тому материнському наказові, заснув глибоко, солодко, і побачив ясний, чудовий сон — давно вже зі мною такого не бувало.

Мені снилося, що я сиджу й чекаю на когось у старомодній приймальні. Спершу я тільки знав, що мене має прийняти якась вельможна особа, а потім згадав, що це пан фон Ґете. На жаль, я прийшов сюди не зовсім як приватна особа, а як кореспондент однієї газети. Це мене дуже муляло, і я не міг зрозуміти, який дідько вплутав мене в таку ситуацію. Крім того, мене непокоїв скорпіон; я щойно бачив його, він хотів вилізти мені на ногу. Я, щоправда, струсив із себе те маленьке, бридке, чорне створіння, але не знав, де воно ділося, і не зважувався пошукати його.

А ще я був не зовсім певний, чи не вийшло так, що про мене помилково доповіли не Ґете, а Матисонові, якого я вві сні сплутав з Бюргером, приписавши йому вірші про Молі. А втім, мені б дуже хотілося зустрітися з Молі, я уявляв собі її дивовижно гарною, ніжною, музикальною, осяяною золотим вечірнім світлом. Аби ж я був опинився тут не за дорученням тієї клятої редакції! Невдоволення моє все наростало і поволі перейшло й на Ґете, до якого в мене раптом з'явилося багато претензій. Нічого собі буде інтерв'ю! Але скорпіон, хоч він і небезпечний і, може, причаївся десь біля самого мене, все ж таки був, мабуть, не зовсім поганий; мені вже здавалося, що він може означати й щось приємне, що він навіть має якийсь зв'язок з Молі, що він її посланець чи її геральдичний звір, небезпечна й чудесна емблема жіночності і гріха. А може, він зветься Вульпіусом? Але тієї миті служник відчинив двері, я підвівся й зайшов.

Там стояв старий Ґете, невисокий, випростаний, і на його грудях класика справді блищала велика орденська зірка. Він, здавалося, все ще виконував свої урядові обов'язки, все ще давав аудієнції, все ще наглядав за світом зі свого веймарського музею. Бо тільки-но побачив мене, як різко кивнув головою, наче старий крук, і врочисто мовив:

— Ну що — ви, молоді, начебто не дуже згодні з нами і з тим, що ми зробили?

— Так, ви не помилилися, — сказав я, холонучи під його міністерським поглядом. — Ми, молоді, справді не згодні з вами, старою людиною. Ви для нас, ваша вельможносте, надто врочисті, надто марнославні й пихаті і не зовсім щирі. І це, певне, найважливіше: не зовсім щирі.

Невисокий старий чоловік трохи похилив наперед суворе чоло, і його вольових, по-службовому стиснених уст торкнулася легенька усмішка, вони раптом чудесно ожили, і в мене серце закалатало в грудях, бо я зненацька згадав вірш "Присмерк з неба опустився" і усвідомив, що ці слова написав чоловік, який стоїть переді мною, що вони вийшли з-під його пера. Власне, я тієї хвилини був уже цілком роззброєний і переможений і радо опустився б перед ним навколішки. Але я напружено стояв і почув, як він сказав, усе ще всміхаючись:

— О, то ви мені закидаєте нещирість? Яке гучне слово! А ви б не пояснили мені докладніше, що ви маєте на увазі?

А чому ж, залюбки поясню.

— Ви, пане фон Ґете, як кожна людина великого інтелекту, добре пізнали й відчули сумнівність і безнадійність людського життя: красу миті і її жалюгідне згасання; неможливість злетіти до чудесних верховіть почуття без того, щоб не заплатити за той злет рабством у буднів, палку тугу за царством духу, яка перебуває у вічній, смертельній боротьбі з такою самою палкою, священною любов'ю до втраченої невинності природи; це жахливе перебування в порожнечі й непевності; цю страшну свідомість, що нам судилося вдовольнятись скороминущим, а не тривалим і повноцінним, вдовольнятися вічними спробами, вічним дилетантством, — одне слово, всю безвихідь, приреченість і пекучу безнадійність людського буття. Все це ви знали, часом навіть визнавали, а все ж таки ціле своє життя проповідували протилежне, проголошували віру й оптимізм і навіювали собі та іншим ілюзію про тривалість і значущість наших духовних потуг. Ви відштовхували і придушували тих, хто дошукувався глибини, приглушували голос гіркої правди і в собі самому, і в Клейсті та Бетховені. Десятки років ви вдавали, буцімто нагромадження знань, колекціонування речей, писання і збирання листів, весь ваш веймарський старечий побут справді є способом увічнити мить, — а ви ж її тільки муміфікували, — справді є способом одухотворити природу, — а ви ж із неї тільки могли зробити стилізовану маску. Ось та нещирість, яку ми вам закидаємо.

Старий таємний радник задумливо дивився мені у вічі, й далі всміхаючись. Потім, на мій подив, запитав:

— Коли так, то вам, певне, дуже не подобається "Чарівна флейта" Моцарта?

І не встиг я заперечити, як він додав:

— "Чарівна флейта" показує життя як чудову пісню, звеличує наші почуття, хоч вони й скороминущі, як щось вічне й божисте, вона не погоджується ні з паном фон Клейстом, ні з паном Бетховеном, а проповідує оптимізм і віру.

— Ну так, так! — сердито вигукнув я. — Бог його знає, чому вам спала на думку саме "Чарівна флейта", яку я люблю над усе! Але Моцарт не дожив до вісімдесяти двох років і в своєму особистому житті не дбав про довголіття, про лад, про бундючну гідність, не так, як ви! Він не був такий пихатий! Він відспівав свої божисті мелодії і помер.