Степовий вовк - Сторінка 28

Я, мов школяр, боявся чужого оточення, танців, товариства гульвіс.

Я повільно поминув якийсь кінотеатр, кинув оком на пучок ліхтарів і на велику барвисту афішу, що мерехтіла в їхньому світлі, ступив ще кілька кроків, тоді вернувся й зайшов усередину. Там я міг спокійно посидіти в темряві до одинадцятої години. Хлопець із ліхтариком повів мене до темної зали. Спотикаючись, я пробрався за завіси, знайшов своє місце й раптом опинився серед Старого Заповіту. Це був один із тих фільмів, які з великими затратами і з великою розкішшю ставлять начебто не задля прибутку, а з шляхетною, священною метою і на які вдень учителі Закону Божого водять навіть школярів. У ньому показували історію Мойсея та ізраїльтян у Єгипті — юрби людей, силу-силенну коней і верблюдів, палаци, блиск єгипетських фараонів і злигодні євреїв серед гарячих пісків пустелі. Я бачив Мойсея, трохи схожого бородою на Волта Вітмена, чудового театрального Мойсея з вогнистим поглядом, грізного проводиря, що з довгою палицею крокував пустелею, мов сам Вотан, на чолі євреїв. Бачив, як він молився Богові на березі Червоного моря, бачив, як море розступилося й утворило ніби дорогу, прохід між двома водяними горами (мабуть, конфірманти, що їх священик приводив на цей релігійний фільм, потім довго сперечалися про те, як оператори зробили цю сцену), бачив, як пророк і наляканий народ перейшли тією дорогою на другий бік, бачив, як позад них з'явилися бойові колісниці фараона, як єгиптяни вражено й боязко зупинилися на березі моря, а тоді мужньо кинулися вперед, і як над величним фараоном у золотому панцері, над усіма його колісницями і вояками зімкнулися водяні гори, і згадав чудовий дует для двох басів Генделя, в якому прегарно оспівана ця подія. Далі я побачив, як Мойсей, суворий герой серед суворих скель, піднявся на Синай і там Єгова за допомогою бурі, грому і блискавки передав йому десять заповідей, а його негідний народ тим часом біля підніжжя гори спорудив золоте теля й почав не вельми скромні розваги. Для мене то було чудне, неймовірне видовище. Священну історію, її героїв і її дива, що нам у дитинстві здавалися першим, невиразним передчуттям якогось іншого світу, чогось нелюдського, тут показували вдячній публіці, що тихо жувала принесені з собою бутерброди, за вартість вхідного квитка, — милий експонат з величезного ярмарку, де розпродується залежаний культурний мотлох нашої доби! Господи, хай би краще тоді загинули не тільки єгиптяни, а й євреї, і всі інші люди, щоб нам не довелося бачити цього свинства. Краще вже насильна, пристойна смерть, аніж ця моторошна напівсмерть, якою ми тепер помираємо. Далебі, краще!

Моя потаємна нехіть, мій прихований страх перед балом-маскарадом від фільму й від тих думок, що він у мене викликав, не тільки не зменшились, а прикро зросли, і лише згадка про Герміну змусила мене зробити над собою зусилля й нарешті поїхати до "Глобуса". Було вже досить пізно, коли я зайшов туди, бал давно був у розпалі. Не встиг я роздягтися, як мене, несміливого й тверезого, підхопив потік гостей у масках. Мене приязно штовхали в боки, якісь дівчата запрошували на шампанське до кабіни, клоуни поплескували мене по плечу й казали мені "ти". Я, ні на кого не звертаючи уваги, почав проштовхуватися крізь переповнені кімнати до роздягальні. Отримавши номерок, я дбайливо сховав його в кишеню, бо подумав, що, може, він скоро знов мені знадобиться, коли я не витримаю цього гармидеру.

Цілий великий будинок з усіма його приміщеннями був відданий гостям. У всіх залах танцювали, навіть у підвалі, всі коридори й сходи були повні масок, скрізь лунала музика, сміх, гомін. Я пригнічено пробирався крізь натовп, від негритянського оркестру до сільської капели, від яскраво освітленої головної зали в коридори, на сходи, в бари, буфети і в кабіни з шампанським. Стіни здебільшого були обвішані химерними, веселими картинами новітніх художників. Кого тільки тут не було — митці, журналісти, вчені, ділові люди, звичайно, всі гульвіси з міста. В одному оркестрі сидів сеньйор Пабло й натхненно дув у свою вигнуту трубу; побачивши мене, він привітався співучим голосом. Юрба захопила мене у свій плин і повела від зали до зали, то вниз, то вгору. Коридор у підвалі художники розмалювали під пекло, і там шалено бив у литаври оркестр чортів. Нарешті я почав оглядатися, сподіваючись побачити десь Герміну або Марію, кілька разів спробував проштовхатися до головної зали, але людський потік щоразу відносив мене вбік або завертав назад. Опівночі я ще не знайшов жодної з них і хоч не танцював, а так упрів, що в мене наморочилось у голові. Я опустився на найближчий стілець між чужими людьми й замовив вина. Я подумав, що для людини мого віку надто втомливо брати участь у таких галасливих святах. Я понуро пив вино й неуважно дивився на голі руки й плечі жінок. Повз мене пропливали постаті в химерних масках, штовхали мене, декотрі дівчата пробували сісти мені на коліна чи потягти мене в танок, проте я мовчки ухилявся від них.

— Старий буркун! — вигукнула котрась дівчина, і вона мала слушність.

Я вирішив додати собі сміливості й настрою вином, але й вино мені не смакувало, другої чарки я вже не схотів пити. Мене почало опановувати почуття, що позаду стоїть Степовий Вовк і висолоплює язика. Ніщо мене не розважало, мені було тут не місце. Я прийшов сюди з найкращими намірами, проте ніщо тут не могло мене розвеселити, і ця галаслива радість, цей сміх, усе це шаленство навколо здавалися мені дурними й вимученими.

Десь о першій годині, розчарований і сердитий, я почав пробиратися назад до роздягальні, щоб узяти своє пальто й піти звідти. То була поразка, повернення до Степового Вовка, і Герміна навряд чи пробачила б її мені. Але інакше я не міг. Насилу проштовхуючись крізь юрбу, я ще раз уважно озирнувся навколо, але дарма, жодної зі своїх приятельок я не міг знайти. Нарешті я опинився біля бар'єра, ввічливий чоловік уже простяг руку по мій номерок, я сягнув до кишені — і нічого там не знайшов! Тьху, хай йому чорт, іще цього бракувало! Сумно блукаючи по залах, сидячи за чаркою несмачного вина, я не раз засовував руку до кишені, борючись зі спокусою кинути все й піти додому, і завжди пласке кружальце було на місці. А тепер воно десь ділося. Все було проти мене.

— Номерок загубив? — спитало пронизливим голосом якесь чортеня в жовто-червоному костюмі, що опинилося поряд зі мною. — На тобі, друже, мій, — і подало мені свій номерок.

І поки я машинально брав номерок та крутив його в руці, чортеня зникло.

Коли я підніс картонне кружальце ближче до очей, щоб прочитати номер, то замість нього розгледів там якийсь нерозбірливий напис. Я вибачився перед чоловіком за бар'єром і підійшов до вікна. На кружальці дрібними, нерівними, нечіткими літерами було надряпано:

СЬОГОДНІ О ЧЕТВЕРТІЙ ГОДИНІ НОЧІ

МАГІЧНИЙ ТЕАТР

— ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ —

ЦІНА КВИТКА — ТВІЙ РОЗУМ.

НЕ ДЛЯ КОЖНОГО.

ГЕРМІНА В ПЕКЛІ.

Як маріонетка, нитку від якої актор на хвилину був випустив з рук, після короткого паралічу й смерті знов оживає, знов пристає до гри, танцює і діє, так і я, кого покликала до життя чарівна нитка, пружно й жваво, немов юнак, кинувся в натовп, з якого щойно тікав, старий, сумний і стомлений. Жоден грішник так не поспішав до пекла, як я. Щойно мені давили лаковані черевики, я не мав чим дихати в цьому насиченому парфумами повітрі, був наче варений від задухи, а тепер швидко й легко пішов у такт ванстепу через зали до пекла. Повітря мені здавалося сповненим чару, все мене несло, все підштовхувало вперед — гримуча музика, злива барв, запах жіночих плечей, шарудіння сотень ніг, сміх, ритм танку, блиск захоплених очей. Якась іспанська танцівниця пурхнула мені в обійми:

— Потанцюй зі мною!

— Не можу, — мовив я, — мені треба в пекло. Але я залюбки візьму з собою твій поцілунок.

Маска витягла рожеві губи, і аж коли вона поцілувала мене, я впізнав, що то була Марія. Я міцно пригорнув її до себе. Її повні уста цвіли, мов пишна літня троянда. І ми несамохіть пішли в танок, усе ще злиті в поцілунку, повз Пабло, що закохано схилявся над своєю трубою, добуваючи з неї ніжні, протяглі звуки. Променистий погляд його гарних тваринних очей ковзнув по нас майже несвідомо. Проте не встигли ми ступити й двадцяти кроків, як музика замовкла. Я неохоче випустив Марію з обіймів.

— Я б залюбки потанцював із тобою ще раз, — мовив я, сп'янівши від її тепла. — Пройдися трохи зі мною, Маріє, я закоханий у твою чудову руку, дай мені її ще на мить! Тоді я піду, мене покликала Герміна. Вона в пеклі.

— Я так і думала. Прощай, Гарі, я тебе не забуду.

І вона попрощалась. Це було справді прощання, осінь, це доля дала мені змогу ще раз вдихнути дух троянди, такої достиглої й такої запахущої.

Я пішов далі довгими коридорами, повними ніжних пар, потім сходами вниз, до пекла. Там на чорних, як смола, стінах яскраво горіли зловісні лампи й шалено грав диявольський оркестр. Перед баром на високому стільці сидів вродливий юнак у вечірньому костюмі, без маски. Він глузливо подивився на мене. У маленькому приміщенні кружляло в танці щось із двадцять пар. Притиснутий ними до стіни, я жадібно, пильно приглядався до всіх жінок. Більшість їх досі були в масках, деякі всміхалися до мене, але Герміни серед них я не побачив. Вродливий юнак і далі глузливо дивився на мене зі свого високого стільця. "Як тільки танець скінчиться, — подумав я, — вона прийде й покличе мене". Танець скінчився, але ніхто не прийшов.

Я підступив до бару, що притулився в кутку маленької низької кімнати, став біля юнака й замовив віскі. П'ючи, я побачив юнака в профіль, і він здався мені таким навдивовижу знайомим і гарним, як картина з дуже далеких часів, цінна саме завдяки порохові минувшини, яким вона припала. І враз мене пронизав здогад: це ж був Герман, товариш моєї молодості.

— Германе... — нерішуче мовив я.

Він усміхнувся.

— Гарі? Знайшов мене?

Це була Герміна, тільки трохи інакше зачесана й ледь підфарбована. Модний стоячий комірець робив її бліде розумне обличчя витонченим, руки, що виглядали з широких чорних рукавів фрака і з білих манжет, здавалися дивовижно маленькими, а ноги в чорно-білих шовкових шкарпетках — на диво тендітними, вони якось не пасували до її чорних штанів.

— Це той костюм, Герміно, в якому ти хотіла закохати мене в себе?

Вона кивнула головою.

— Досі я закохала в себе лише кількох дам, тепер твоя черга.